«Закарпаття — це край контрабандистів»

[Total: 0    Average: 0/5]

— Закарпаття — це край контрабандистів. На вулиці в Ужгороді люди бачать, що ти інший, і питають: “Вам не потрібна допомога?” Це не означає, що вони хочуть допомогти.

Так пропонують нелегально перекинути через кордон, — розповідає з екрана молода афганка у білому хіджабі. Вона знялася у документальному фільмі “Нові стіни. Жінки-біженки в Східній Європі” іспанської режисерки 29-річної Паули Паласіос. Картину показали 1 березня у Києві. Сюжети знімали торік в Україні, Білорусі та Молдові.

— Усе йшло добре, — продовжує афганка хорошою англійською. — Я пішла працювати перекладачем у західну компанію, вийшла заміж, народила дівчинку. 2010-го мені зателефонували: “Мусиш припинити роботу в чужоземців. Інакше дзвонитиму ще”. Дзвінки частішали. Погрожували вбити мене й чоловіка. Ми пішли до поліції та мусили зібрати купу паперів. Але отримали звідти відповідь: “Ти мусульманська жінка і не повинна співпрацювати з “невірними”.

Щоб уникнути розправи, афганка з родиною втекла з країни. Торік опинилися в Україні. Зараз живуть у пункті тимчасового розміщення для біженців у Мукачевому. Хочуть потрапити до Чехії, де навчався чоловік.

— Приехала с семьей в Украину восемь лет назад, — розказує після показу 50-річна Тото Табагуа. Вона грузинка, народилася в Абхазії. Втекла звідти під час російсько-грузинського конфлікту. Тото має бліде довгасте обличчя і коротке чорне волосся. Говорить тихо, російською з акцентом. — Як грузинів нас там переслідували, виганяли зі своїх будинків. У місті Галі біля Сухумі залишилася мама. Вона стара, на неї ніхто не нападає. Додому не повернемося. Там стоять російські війська. Незрозуміло, яка партія при владі. Діють хіба лікарні першої допомоги. Ніяких перспектив там немає. Не хочемо, щоб наші діти там жили.

Родина Табагуа винаймає квартиру на столичній Троєщині. Тото працює в центрі для біженців.

— На батьківщині була стоматологом, але мій диплом згорів. Та навіть якби були документи, важко знайти місце. Мені сказали: “В Україні багато стоматологів. Не шукайте собі роботи”. Зараз наших біженців тут мало, бо з житлом тяжко. Хто однокімнатну на Троєщині за 50 тисяч доларів зможе купити? Син повертатися в Абхазію не хоче. Звик тут. Йому 22 роки, навчається на юрфаці. Сподіваємося на нього, що підтримає батьків. А я сумую за спілкуванням, як в Абхазії. У нас коли хтось захворів, усі гуртом йому допомагають. Забрала людину “швидка” — весь будинок біжить за нею, проводжає. В Україні такого немає.

Кіно не може посадити до в’язниці

— Тривалий час у нас не розуміли, що таке документалістика. Робили якісь нецікаві комуністичні нариси із заквітчаними дівчатами й неозорими полями. Зараз трохи краще, але Україна все одно на периферії, — каже київський режисер Мирослав Слабошпицький, 38 років.

Наскільки цікавою є Україна для іноземних документалістів?

— Зовсім небагато режисерів знімають документальне кіно в Україні та про Україну. Значно більше проблемного кіно знімається в Африці, Азії, на Кавказі. Ми були дуже цікаві світові після розпаду Радянського Союзу, як його колишня республіка. Такий же шалений інтерес був до Югославії і держав, що утворилися на її території. Але вони змогли скористатися своєю незалежністю, і навіть у плані кіно швидко інтегрувалися з Європою. Тоді як нам дісталося бездарне керівництво Держкіно. Подібний за потужністю сплеск інтересу до України був під час помаранчевої революції. Щоб бути цікавою західним режисерам, країна повинна бути там у новинах. А цього немає.

Гостре документальне кіно може вирішити проблему, про яку розповідає?

— Такі приклади є. Але не думаю, що це завдання фільму. Проблеми повинна вирішувати влада. Кіно взагалі обслуговує “комплекс мумії” — це коли людині хочеться залишитися в історії. Документальне кіно має фіксувати час, коли воно зняте. Кіно не може посадити до в’язниці або прийняти закон, хіба викликати дискусію. Телебачення чи інтернет зроблять це значно швидше.

gazeta.ua

 

Loading...

Comments are closed.