Ельвіра Кілару. Упереджене інтерв’ю із об’єктивно непересічною особистістю

Заповзята у відстоюванні принципів, нетерпима до несправедливості, обізнана в історії, начитана до непристойності, Ельвіра Олександрівна зберегла зворушливу здатність ображатися на невдалий жарт і «кидатися на будь-які амбразури», обстоюючи інтереси тих, кого вважає ображеними чи «затертими» у суєтно неуважному сьогоденні.

 

Якщо ви не хочете зажити собі неприємностей, у розмові із цією жінкою уникайте зневаги на три теми: про румунів, про військових і про журналістів. Ельвіра Кілару – заввідділу програм румунською мовою Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії, румунка за походженням, дружина військового лікаря – за покликом серця, журналіст за покликанням – людина із бездоганним почуттям гумору, геть його «відключає», коли мова заходить про найдорожчі для неї поняття. Заповзята у відстоюванні принципів, нетерпима до несправедливості, обізнана в історії, начитана до непристойності, Ельвіра Олександрівна зберегла зворушливу здатність ображатися на невдалий жарт і «кидатися на будь-які амбразури», обстоюючи інтереси тих, кого вважає ображеними чи «затертими» у суєтно неуважному сьогоденні. Словом, саме про таких людей кажуть: про такого друга мріють усі, такого ворога – не побажаєш нікому! Я маю за честь називати її своїм другом!

Про батьківщину

Ще до нашого близького знайомства я почула цікаву історію від колег. У румунських селах жінкам не годиться запросто відвідувати місцеві кафе та бари. Якщо ж чоловіки почують, що нахаба таки порушила традицію, неодмінно обурюються. Проте дізнавшись, що мова йде про «доамну» (пані) Ельвіру, шанобливо посміхаються: їй можна! Не знаю, скільки правди у цій легенді, однак вірю, що немало, такою повагою користується моя колега у своїй національній спільноті.

– Ельвіро, тож звідки з’явився цей поділ на молдаван та румунів?

– Це – давня історія, викликана, виключно, ідеологічними міркуваннями. Я народилася і виросла у Молдові, але себе називаю румункою. Безперечно, це – один народ, частині якого після приєднання території його масового заселення до Радянського Союзу активно нав’язали «особливість». З чого це почалося? У першу чергу, із заборони, власне, румунської мови і переведення письма на кирилицю. До речі, навіть російські мовознавці визнають, що йдеться про єдину мову, а поділ її відбувся суто формально!

– Проте Вам вдалося знати усі ці нюанси змалечку…

– Практично, так. Бачите, я виросла у румунському середовищі, попри те, що батько мій був етнічним поляком. Нашим із сестрою та братом вихованням займався в основному дідусь, який жив у селі. Йому вдалося зберегти книжки, видані саме румунською мовою, і за ними я вчилася читати…

– Це був виняток?

– Радше, так. Заборона на «румунське», як ви розумієте, була пов’язана із суворими у сталінські часи покараннями. А їх боялися усі! Серед найяскравіших дитячих спогадів: по радіо передають інформацію (радіо висить під іконами), почувши яку дідусь вбігає до кімнати і змушує нас принишкнути. Прослухавши її, хреститься. На наше запитання, що сталося, відповідає: «Сталін помер!», – і мовчки виходить з кімнати…

– Для нього ця подія означала право читати книжки своєю мовою?

– Не тільки! Його син, мій дядько, будучи ліцеїстом, поїхав на екскурсію до, згодом, Румунії, яку від’єднали в одну ніч. Із своїм сином дідусь зустрівся через 4 роки, увійшовши до румунських Яс у складі радянської армії. Його син був у ворожій формі… На той момент, на щастя, був підписаний мирний меморандум, і колишнім «ворогам» дозволили цілий день провести разом. Лише після смерті «вождя усіх народів» дядько насмілився відвідати батьківщину. Повірте, така, варта справжніх романів, історія є чи не в кожній румунській родині…

– Однак у вищій школі Ви вчили саме молдавську?

– Так, по-перше, ми з вами з’ясували, що ідеться про одну мову! По-друге, браку у румунській літературі в мене ніколи не було: дядько з Румунії регулярно постачав і, як відмінниця, я мала право користуватися закритими для широкого загалу бібліотечними фондами.

– Чому це було важливо?

– Тому що в Молдові нашу мову свідомо переводили у розряд «розмовної», не придатної для користування у всіх сферах людського буття. Приміром, засилля російської термінології, сталих висловів, відсутність властивих румунській лексичних новоутворень… Щоб ви зрозуміли, наскільки це серйозно, наведу один приклад. Під час чергової перевірки в гуртожитку, перед якою ми поховали румунські книжки у ліжку – між простирадлами і матрацами – тлумачний словник румунської мови я демонстративно залишила на тумбочці. Перевіряючий суворо запитав, чому я не користуюся молдавським словником. Оскільки я знала, що такого не існує в природі, пообіцяла, як тільки він з’явиться, буду першою, хто його купить. Але серйозної розмови із деканом уникнути не вдалося…

– Як я розумію, це не єдиний випадок зіткнення світоглядних принципів у цій царині?

– Звичайно! Я, наприклад, посміла сказати, що улюбленим моїм персонажем є воєвода Стефан Великий. Про це мій сусід по парті повідомив «відповідні органи», після чого дістала прочухана від впливового родича, який працював у міністерстві освіти. Потім, намагаючись влаштуватися на роботу перекладачем у «брендовий» туристичний «Супутник», отримала запитання, чиї – молдавські чи румунські – письменники Емінеску, Александрі і Крянге? Я відповіла: «А ви бачите різницю?». Звичайно, на роботу мене не взяли…

– Як же Вам вдавалося з таким непростим, прямо скажемо, характером і освіту здобути з відзнакою, і працювати в академії, і, врешті, пов’язати свій шлях із найбільш ідеологічною у радянські часи професією – журналістикою?

– Ну, працювала я не лише в академії, скажемо! Можливо, саме завдяки цьому навчилася, по-перше, думати, що кажу. По-друге, оскільки серед моїх улюблених предметів завжди були психологія і логіка, то думаю ще й, кому я і що кажу. А по-третє, у моєму житті завжди зустрічалися люди, які мені допомагали: не з родинних міркувань чи за гроші! Повірте, у житті хороших людей більше, аніж недобрих!

Про армію

Зауважимо: не лише доля, але й сама Ельвіра Олександрівна уміє обирати людей, уміє з ними говорити. Попри яскраво виражений лідерський характер, вона вправно «включає» за необхідності дипломатичний хист, журналістську харизму, жіночий шарм, ба, навіть жіночу беззахисність. І всі ці якості – здобуті нею, радше, не життєвим набуттям, а непростим і щасливим досвідом головної для неї професії – самовідданої дружини військового лікаря і мами двох красенів-синів.

– Я знаю, що чималий і непростий період Вашого життя пройшов на БАМі. Як жилося у суворих «сибірських» морозах Далекого Сходу після сонячної Молдови?

– Ой, дуже важко! Якщо чесно: після роботи і дороги додому я з півгодини стояла у коридорі і плакала, перш ніж зайти у квартиру! Що вам сказати? Холодно! Дуже холодно! Приміром, холодильників там не було, в принципі – не потрібні: пельмені замерзали після ліпки «природним шляхом». Чоловік перешив із військового «тулупа» мені куртку, я носила валянці, натягала під одяг усе, що могла. А старший син плакав уночі, що замерз – під його ліжком ми виявили справжню льодяну гору. Тоді нам змінили квартиру… Що зробиш – дружина військового повинна іти за чоловіком!

– Мабуть, не лише неприємні спогади…

– Ну, ви попросили порівняти… Звичайно, ні! Головне тепло пов’язане із спогадами про людей, які там жили. Що таке Далекий Схід? Це, в основному, нащадки російської, української інтелігенції, висланої на поселення. Зрештою, жорстокі природні умови змушували горнутися усіх людей одне до одного. За однією стіною нашої квартири жили українці, за іншою – буряти. Немає в мене сьогодні м’яса – дасть бурят. А українець попросить поділитися свіжатиною, яку мій чоловік принесе з полювання. Завтра – навпаки!

– Чоловік – мисливець?

– У минулому. Це був нетривалий, запальний період у його житті. Загалом же він – справжній захисник природи і ніколи не дозволить собі зашкодити будь-якій тварині.

– А чим займалися тоді Ви, окрім зрозумілих усіх материнських і «дружинних» турбот?

– Бачили б ви вираз обличчя заврайвно, коли він після захвату від мого «червоного» диплома вчитався у фах: «викладач молдавської мови»! Що я буду з вами робити?» – скрикнув. Але ж я володію французькою, гарно знаю російську літературу, історію… Словом, призначили мене у школу робітничої молоді. Це – люди різного віку, які не отримали середньої освіти.

– Важко було?

– Ви знаєте – не можу сказати… Хоча доводилося ходити у депо, на інші місця роботи: умовляти, ганьбити за те, що не ходять до школи. Але, коли мене на певний період перевели до школи підмінити колегу, я попросилася назад: усе ж із дорослими людьми, мені здалося, працювати простіше.

– Тобто, до переїзду на Закарпаття Ви займалися роботою у школі?

– Загалом досвід роботи у стандартній школі становить трохи більше року. Хоча «школи» було достатньо! Приміром, був у моєму викладацькому житті період роботи у школі закладу закритого типу.

– ???

– Так, це була чоловіча колонія, у якій утримувалися люди, що скоїли злочини різного ступеня тяжкості.

– Страшно було?

– Страшно… Хоча, одного дня, після повернення з БАМу, у двері нашої квартири подзвонив кремезний чоловік із величезним букетом квітів. Це був мій колишній «учень», який дізнався про мій приїзд і був уже звільнений. Він прийшов зі мною поздороватися. Так що й такі люди були у моєму житті…

Про роботу

Серед людей в її житті – президенти й губернатори, міністри і державні секретарі, письменники і сільські трударі. Усі вони потрапляли чи в коло її журналістських фахових інтересів, чи спілкувалися на міжнародних переговорах посередництвом її перекладу. Через це Ельвіра Кілару – людина, відома не лише на закарпатських і молдавських теренах, але й за межами країни. Серед її друзів – провідні румунські журналісти усього світу.

– А чому Ви не вступали на журналістику?

– А такого факультету не було на той час в Кишинівському університеті! Згодом мені пропонували перейти на нього, але я вирішила «дійти до кінця» зі своїми. Хоча журналістський досвід почався у мене зі шкільної стінгазети, а потім час від часу я дописувала до різних видань. Уже тут, на Закарпатті, куди перевели служити чоловіка, дізнавшись про редакцію програм молдавською мовою для румунів Закарпаття, прийшла влаштовуватися на роботу. Тодішній керівник телерадіокомпанії Дмитро Воробець, познайомившись, сказав: «Іди, працюй!». Місяць придивлялася і почала працювати.

– Традиційне питання про перший матеріал…

– Давайте, я краще скажу про найпам’ятніший. У селі Середнє Водяне ми відзняли сліпу бабцю, яка одиноко жила на вершині гори і щодня ходила за водою, орієнтуючись по колючому дротові, натягнутому у її дворі. Голова сільської ради просив не ганьбити село, показуючи цю вбогість, але нам видалося неможливим змовчати! Буквально наступного дня після показу фільму стареньку забрали у село, до справжньої родини, у гарні умови. Оце – дієвість журналістики!

– Великий перекладацький досвід додав Вам проблем чи втіхи?

– По-різному складалося… Звичайно, були дуже складні в дипломатичному сенсі переклади, були технічно складні. Тут головне навіть не дослівно перекладати, а передавати сенс сказаного. Люди зопалу можуть «ляпнути», можуть сказати зайвого, головне – дуже відповідально усвідомлювати: від твоєї уважності, готовності, знань інколи залежить чимало…

– Доводилося мати справу із секретними темами?

– Доводилося підписувати зобов’язання мовчати! Люди – різні! Я – перекладач-синхроніст. І якщо мій співрозмовник володіє словом, то можна з початку речення зрозуміти, що він скаже далі. А інколи доводилося слухати абзаци і до кінця так і не зрозуміти, що ж він хотів сказати. Завжди непросто!

– Мені здається, що у 80-ті роки телебачення – загалом потужна сила і люди, що тут працювали, користувалися неабияким авторитетом!

– Ви натякаєте на «зірковість»? Від цієї хвороби я отримала гарне щеплення ще у школі. У мене була чудова вчителька російської мови і літератури, завдяки якій, до речі, я обожнюю російську літературу! Оскільки я з 5-ти років спілкувалася із російськими дітьми, яких було багато у нашому містечку, то російською я володіла чи не найкраще в школі і завжди тягнула руку для відповіді. Так от вона мені сказала: «Є така російська приказка: проти овець ти – молодець, але проти молодця – і сам вівця! Пам’ятай, Ельвіро, ти не знаєш усього!» Ці слова я запам’ятала на все життя!

Писати інтерв’ю з Ельвірою Кілару – справа складна. Захопливих історій з її життя не вмістять шпальти жодної газети; метафоричності і багатомовності її висловлювань не передасть, мабуть, жодний журналіст; готовності розповідати про коханого чоловіка і найкращих у світі синів не витримає навіть найуважніша подруга. Проте кілька цитат, кілька фрагментів, кілька епізодів цікавого і насиченого життя цікавої особистості закарпатського медіа-простору, я дуже сподіваюся, переконали читача у тому, що моє упереджене інтерв’ю цілком виправдане об’єктивною непересічністю моєї улюбленої співрозмовниці!

Тетяна ВАШАРГЕЛІ, спеціально для nedilya.net