Біловарці – село яко мале, так і багате

[Total: 0    Average: 0/5]

Втратили_своiх_дiдiвЦе село автомобілем можна проїхати за кілька хвилин. Так чинять більшість із тих, хто проїжджає дорогою вгору по ріці Тересва – до Нересниці, далі до Дубового чи Усть-Чорної. Але той, хто зупиниться у Біловарцях хоча б ненадовго, знайде тут купу цікавих речей.

Чи буде перший

У центрі – і самого села, і життя громади – школа. У ній понад чотири десятиліття діє музей старожитностей. Його при Біловарцівській загальноосвітній школі заснував колишній директор, нині пенсіонер Василь Мельник.

– Мій рід бере початок від козаків, які брали участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 років, – розповідає Василь Михайлович. – Тоді ціла тисяча найманих вояків не забажала повертатися додому, а з дозволу австрійської імператорки Марії-Терезії залишилися на землях Австрії. Відтак вона звеліла їм узятися до того діла, яким кожен займався у себе на батьківщині. Мої предки в царській Росії були торгівцями, тож почали торгувати. Возили ропу аж до Відня. У Біловарцях вони зініціювали і будівництво церкви…

У_музеi_директор_школи_Свiтлана_Дочинец__демонструe...

Історик за фахом, Василь Михайлович давно зрозумів, які загрози технічний прогрес несе звичному способу життя верховинців, їхній історичній спадщині. Все те, чим споконвіку користувалося населення на берегах Тересви, мало-помалу відходило в небуття. Дерев’яні ступи, кам’яні жорна, ткацький і сільськогосподарський реманент, прядиво, вишивка, грубий одяг із коноплі і святковий вишитий – усе це замінювали собою механічні пристрої, двигуни, промисловий одяг і прикраси. Боротися з цим безглуздо, а от зберегти для поколінь – варто.

На заклик директора Мельника відгукнулися дорослі і малі. Музей «обріс» такою кількістю експонатів, якою у районі не похвалиться жоден: на збереженні – понад тисяча. Не раз, щоб заохотити селян здати для музею вартісну річ, його засновник платив своїми кровними. Здебільшого ж рятувати доводилося те, що могло б згоріти в полум’ї, викинуте безжальною до минулого рукою. Василь Михайлович розвивав музей усі роки свого директорування. А їх набралося ні багато ні мало – три з половиною десятиліття.

Тепер усі можуть потримати в руках давні орало, баталув, прялку, ознайомитися зі знаряддями, якими обробляли коноплі, ткали килими і покрівці, валили ліс. Деінде це майже не збереглося, бо там … не виявилося захисників старожитностей.

Директриса

Мрія наступниці Василя Мельника та продовжувачки його справи – доньки Світлани – зробити музей районним. Сільські депутати підшукали зручну ділянку, на яку планують перенести старовинну хижу. Вона обов’язково буде під драницями (гонтом) – традиційним покрівельним матеріалом верховинців. Тут і розмістять усе багатство, зібране ентузіастами. Навколо посадять квіти, які здавна росли в Біловарцях, і запрошуватимуть туристів, усіх допитливих.

Посприяти «музеєтворенню» беруться районні депутати. Принаймні, вже є обіцянка від голови Тячівської ради Михайла Данилюка. Прикметно, що у Тячівському районі досі ще немає етнографічного музею, який утримує держава.

Канікули – не для всіх

У місцевій школі всього 100 учнів, однак вона здатна дати фору і великим освітянським закладам. Це, насамперед, є заслугою громадського активу, спонсорів.

Серед добровільних помічників – підприємець Микола Дочинець. Не приховуємо того, що він – чоловік директора школи Світлани Василівни; але ж не так це важливо, як результат. А він полягає в тому, що, попри мінімальне фінансування з боку влади (65 тис. грн. із райбюджету), в дні канікул у школі відбуваються грандіозні переміни.

– Одразу в чотирьох класних приміщеннях, а також по всьому коридору міняємо перекриття, – каже Микола Юрійович. – Хоч воно ще згнило не зовсім, але ми дійшли висновку, що довго не простоїть. Зверху зробимо утеплення мінватою.

Щоб не доводити ситуацію до критичної, «народні ремонтники» збили стару штукатурку, зняли дошки перекриття і тепер усе це замінюють новим. Поставлять замість старих і чотири великі вікна, кілька дверей. Хоч вони були у вжитку, однак збереглися дуже добре, тож будуть краще служити, ніж старі. Крім того, до осені в Біловарцях утілять у життя одну з ключових вимог в освітянській сфері – обладнають вбиральню в приміщенні. Все, як уже згадувалося – в основному за кошти спонсорів. Задіють і небайдужих батьків.

Втратили_своiх_дiдiв

– Хоч за дипломом я – торговельний працівник, однак почуваю себе виконробом, – додає Микола Юрійович. – Добре пам’ятаю, як на початку сімдесятих, ще восьмикласником, викопував разом із іншими фундамент для спортзалу. Хоч і було тяжко, але користь – очевидна. Тепер у цьому залі граємо у волейбол… Нині ж якогось учня спробуй змусити обгортку від цукерок підняти – неприємностей не обберешся. Часи змінилися, й поки що не на краще, але жити нам по-людськи потрібно. Чи не так?!

Цікаво, що в одному з приміщень вдалося побачити ліжечка: вони призначені для післяобіднього сну 6-річних першачків. У цій школі є ще нова котельня, яка працює на блакитному паливі. І два котли у ній – теж нові.

– Мало що може трапитися в цьому непевному світі. А тут – завжди напоготові ще один опалювальний прилад, – зауважує Світлана Дочинець.

Показала директорка і пасіку з чотирьох вуликів – справжніх, не бутафорських.

– Медом пригощаємо діточок у їдальні, навчаємо їх бджолярству. У школі діє гурток юних пасічників; на нашій базі проходять і семінари з обміну досвідом у трудовому вихованні, – додала.

Не змовчимо й про те, що Світлана Василівна здобула аж три дипломи: історика в УжНУ, юриста в КНУ ім. Тараса Шевченка і закінчила педакадемію в Києві. Всі три дипломи – червоні.

Мел_ник_В.М. (2)

«…Ко німця буде бити?»

Микола Дочинець підходить до пам’ятника загиблим воїнам Великої Вітчизняної війни. Знаходить своє прізвище і розповідає: «Йшов 1945-й рік. Війна наближається до закінчення, і хто переможе – вже зрозуміло. Та саме в той час мій дід пакує куфер, збирається йти у військо. Дружина (моя бабка) звідає го: «Ти куди, Йване?» «Я на войну», – відповідає. Потім зібралася вся родина і стала його вмовляти: «Твуй брат Мігаль ся спрятав, другі ся спрятали, лиш тобі май бурш треба?» «Слухай, родино, як усі ся будут прятати, ко німця буде бити?» – відказав їм і пішов.

Був убитий на Східній Словаччині. Вийшло так, що всі з родичів, хто сховався від війни, залишилися живими, а Іван, якому тоді було 39 років, загинув. Дружина заміж більше не виходила, доньку виростила сама, прожила 82 роки.

Майже до деталей така ж доля чекала іншого біловарця – Михайла Мельника. Він теж розпрощався з рідними на останньому етапі війни, в 40-річному віці, і теж ніколи вже не повернувся. Обидві сім’ї втратили годувальників, але в обидвох залишилися діти.

Нещодавно внук Івана Дочинця і онука Михайла Мельника нарівні з головою Тячівської райдержадміністрації Іваном Бринзяником (народився і виріс у Біловарцях), підприємцем Михайлом Бедевельським за власні кошти відреставрували пам’ятник полеглим у війні. Той самий, на якому висічено часточку історії родини Мельників-Дочинців…

Василь БЕДЗІР, фото автора, газета «НЕДІЛЯ»

Comments are closed.