Казкові «Кольорові сни» Людмили Іванівни
Сказати, що Людмила Бокій – відома журналіст-телеведуча і фактично канон дитячих програм Закарпатської студії телебачення, одна з тих, з кого починалися програми для дітей та юнацтва, – наче применшити її справжню.
Поза чималою кількістю регалій та нагород, Людмила Іванівна – людина, яка підтримує класику телебачення і вчить основ справжньої журналістики. Її недаремно призначили завідувачем редакції програм для дітей та юнацтва кілька років тому: зробити ставку на таку людину – бути впевненим у журналістиці. Поза безперечним талантом, вона досконало вивчила правила гри успішного пера: бути відданою, допитливою, об’єктивною, переконливою і ніколи не залишатися байдужою
І хоча нині телевізія втрачає свої позиції, збити з пантелику Людмилу Бокій неможливо: вона добре розуміє, що телебачення – це не лише рейтинги через негатив, але й джерело, з допомогою якого можна і треба змінювати суспільство.
Завдяки багаторічному обличчю телеканалу «Тиса-1» з’являються в ефірі не лише сюжети про суспільні негаразди та проблеми, але й тематичні матеріали про потреби кожної людини – екологію, мандри, технічні новинки. Більшість юних виростала на її «Кольорових снах». І, без сумніву, Людмила Бокій є телевізійною мамою, бо вчить молодих доброму, позитивному і мудрому… У повсякденній суєті пошуку матеріалів Людмилу Іванівну ми застали під час монтажу чергової телевізійної програми і не змогли не скористатися нагодою, як то кажуть, розкрутити її для інтерв’ю.
– Людмило Іванівно, як Ви потрапили на Закарпаття?
– Народилася я в Зарічному Рівненської області, яке розташоване на кордоні з Білоруссю. Вперше приїхала на Закарпаття, щоб пройти практику в газеті «Закарпатська правда». Пізніше за направленням після закінчення Львівського національного університету 1987 року почала працювати в тодішній газеті «Молодь Закарпаття», у відділі листів. Пригадую, перший мій матеріал був критичний про Мукачівський пивзавод. Його керівництво хотіло закрити єдиний осередок відпочинку молоді – клуб, який діяв при цьому підприємстві. Після виходу матеріалу директор заводу хотів подавати в суд на газету, але врятувало спостережливе журналістське око, яке зафіксувало пиятику на робочому місці і стійка позиція головного редактора газети Василя Горвата. Він тоді захистив молодого кореспондента від нападок. За це йому дякую. Згодом газета припинила свій вихід, тоді перевелася працювати в обласний центр зайнятості. Разом з Іваном Готрою випускали щомісячну газету «Зайнятість населення» про безробітних краю. А в 1996 році мені запропонував Дмитро Кешеля робити дитячі радіопередачі, як позаштатному кореспондентові. Вийшов один ефір, після якого почала вести молодіжні та дитячі програми на Закарпатському обласному телебаченні.
– Приміром, я Вас точно пам’ятаю з телепрограми «У світі казок». Вона була шалено популярною в ті часи.
– З цієї програми розпочалася моя трудова біографія на телебаченні. Не думала, що так буде тяжко. Кожна «летучка» розпочиналася з мене. Дехто шукав «блохи» в моїх програмах дуже ретельно. І вдавалося знайти,бо багато чого спочатку не розуміла. Над програмою працює багато людей. Але не опускала руки і маю ще такий характер: критика мене стимулює й спонукає ще більше працювати над собою. Звичайно, не тільки моя наполегливість у роботі та газетярський досвід допомогли вижити і утвердитись на телебаченні, а й співпраця з хорошими людьми, з якими я знімала, записувала і монтувала свої перші передачі. З декотрими із них працюю дотепер. Це відеооператор Володимир Дуда, режисери Галина Орешнікова, Іван Петрович Марушка, який тепер на пенсії, один з перших став на мій захист і почав відзначати мої програми. Він навіть не уявляє, скільки тоді важила для мене його підтримка. Пізніше пішли відзнаки на Всеукраїнських та Міжнародних фестивалях. Після цього для мене настав на телебаченні переломний момент. А, повертаючись до критики, скажу, можливо, вона була викликана й тим, що до участі у перших передачах я залучала своїх дітей. Думала,що так буде легше, а вийшло навпаки. Багато кого це дратувало. І добре, що так сталося. Тому більш активно почала працювати з іншими дітьми. А з приводу своїх поклялася, що вони з телебаченням та із журналістикою ніколи в майбутньому не пов’яжуть свою долю. Так і вийшло. Загалом, телебачення для мене – це хороша школа, з якої взяла теж один важливий урок – завжди треба допомагати молодим і стояти за них горою. Прагну цього дотримуватись у повсякденній роботі. Багато вчуся і в молодих. Зараз очолюю редакцію молодіжних та дитячих програм. Відверто скажу – не легко. Молодь – специфічна аудиторія, а діти швидко підростають. Тому постійно треба поповнювати склад дитячої команди. Скажу, і цього року будемо проводити кастинги у вересні. Всі, хто зацікавлений, може приводити діток в нашу телерадіокомпанію для відбору на ведучих. Крім того, за сприяння ЗОДТРК на базі обласного еколого-натуралістичного центру діє дитяча екологічна відеостудія «Дивосвіт». Тут школярі знайомляться з азами телевізійних професій – тележурналістики, операторської та режисерської майстерності. Дітки вчаться і монтувати програми, і брати участь у знімальному процесі. Одним словом, для них це дуже цікаво. Вони безпосередньо долучаються до створення «Дивосвіту», що виходить в ефір щосуботи та щонеділі у програмі «Дитяча година». До речі, цій програмі вже більше 10 років. Це теж один з перших моїх проектів, який не втратив популярності, бо присвячений надзвичайно тепер актуальній темі – виховує у дітей бережливе та шанобливе ставлення до природи. Ще хочу похвалитись: вихованка студії «Дивосвіт» Оля Рущак вирішила продовжити мою справу і цього року вступила на факультет журналістики до Львівського національного університету.
– Чи важко працювати з дітьми, адже треба і тему відповідну підібрати, аби зацікавити дивитися програму?
– Ой, (зітхає) як сказати… Мені діти завжди приносили радість, прагну і я віддячувати своїм телеглядачам тим же. Такого ще не було в моїй практиці, щоб дитина прийшла на запис програми і нічого мені не сказала або, щоб я не змогла її розговорити. Зараз у редакції працюють мої молоді колеги і часто нарікають, як важко працювати з дітками. Я завжди їм кажу, що з ними не треба загравати, вони відразу відчувають фальш. Я з дітьми завжди знаходжу спільну мову, при цьому посміхаюсь. У кожній дитині прагну бачити особистість, навчаю, не ображаючи. Якщо по-іншому, то можна відбити бажання, скажімо, до ведення програми чи монтування. Тут слід бути терплячим і намагатися завжди доступно пояснити, чому так, а не інакше. Діти мене сприймають дуже добре і чужі слухають краще, аніж свого часу свої (посміхається). Для маленьких телеглядачів є програма «Кольорові сни», яку ведемо разом з дівчинкою Оленкою. Створила цю ляльку досить вдало художниця Ольга Фарбер. Я хвилювалась, як себе назвати… Тьотею Людою не хотілось, просто Людою – вже вийшла з того віку, щоб мене так називали діти. Придумала, що буду Людмила Іванівна, і вийшло дуже доречно. Легко запам’ятовується і дітлахи мене сприймають не як учительку і не як маму, а дорослу людину, яка чогось може навчити.
– Я зрозумів, що найулюбленіша особисто Ваша програма – «Кольорові сни», чи не так?
– Я люблю всі програми, котрі готує до ефіру наша редакція. Але «Кольорові сни» – моє дітище. З найменшої аудиторії я починала і надзвичайно її люблю. Ця програма виходить традиційно увечері і триває 15 хвилин. Це саме той формат, до якого звикли й діти, і їхні батьки, і навіть дідусі та бабусі. Адже «Кольоровим снам» незабаром виповниться вісім років. Малюки за ці роки вже звикли до нас і, судячи з відгуків та листів, які постійно отримуємо, без казки та нашої колискової не можуть заснути. За час роботи на телебаченні нам вдалося створити сильну команду з людей небайдужих, творчих, справжніх професіоналів. Разом з акторкою лялькового театру Тетяною Сударєвою, вона ж дівчинка Оленка, даруємо глядачам справжнє свято, яке навчає і виховує. Дехто вважає, що зробити дитячу передачу легко. Але ж забувають, що діти – найвибагливіша аудиторія. При спілкуванні з ними все важливо: і декорації, і творчий настрій, і енергетика.
– Ваша глядацька аудиторія якось відстежується?
– Аудиторія «Кольорових снів» налічує мільйони глядачів по всій Україні. Щодня на адресу програми надходять сотні листів теплих, щирих. Причому пишуть не тільки діти, але й батьки, дідусі. Навіть студенти – колишні глядачі – не забувають про улюблену з дитинства телепередачу. Найбільше прихильників у «Кольорових снів» у сільській місцевості. Тут діти не мають можливості дивитися стільки різних каналів та закордонних дитячих програм, як у великих містах. Нині «Кольорові сни» – це єдина в нашій області передача для дітей молодшого віку. Дітлахи її люблять і чекають. Незважаючи на те, що вечірній час дуже дорогий у сітці мовлення, вихід програми в ефір є надзвичайно цінним. Нині нам потрібно визначитися, що для нас важливіше – отримати гроші сьогодні чи втратити ціле покоління українців завтра. Ми маємо пам’ятати, що казка робить людину мудрішою і добрішою.
– Не важко бути керівником і водночас готувати програми?
– По –іншому не змогла б. Тим паче, що журналіста ноги годують. Я не стомлююся. Оточуючі кажуть, що я сильна жінка. Інколи працюю над текстом удома. Це нормально. Цього року в сітці мовлення з’явилися додаткові програми, зокрема «Більше, ніж хобі», оскільки 2013-й оголошено роком дитячої творчості. Також є програма «Жити без болю». У ній ми розповідаємо про дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та дітей з вадами здоров’я. Її нам допомагає готувати до ефіру радіожурналіст Уляна Демчук. Вона підшуковує цікавих героїв, за що їй окреме спасибі. Загалом у нас цікаві проекти. Ми намагаємося охоплювати різну вікову категорію. У програмі «Мандрики» пропонуємо вивчати англійську мову, подорожуємо різними країнами світу. Також є підліткова програма «ТЕЕN-TV», її ведуть самі підлітки і пишуть сценарії. Виходить також щосуботи «Дитяча година». Також є програми для молоді «МСІ», «Нова генерація». Крім цих, щосуботи та неділі виходить «Територія молоді» про проблеми юнаків і дівчат та молодої сім’ї. Одним словом, є над чим працювати.
– Якби Вам запропонували змінити професію, Ви б погодилися?
– Ніколи не шкодувала, що обрала журналістику. Ніколи б свою улюблену роботу не поміняла б. Журналістику люблю понад усе, тому і не зраджую їй.
– Якщо порівняти Ваше життя із грою у футбол, можете сказати, коли забили свого наймайстернішого гола, чи він іще попереду?
– Ні, звичайно. Та й теперішнє моє життя з футболом порівняти складно. Скоріше – із шаховою партією. Пата в ній не буде точно. А мат зроблю я.
– У житті вмієте програвати?
– Умію, але не хочу. Принаймні, не соромлюся сказати слово «вибач» ні дитині, ні дорослому. Та й, дивлячись, що вважати поразкою. Те, що збоку комусь може видатися поразкою, самій людині здаватиметься виваженим кроком уперед. Я, напевне, фартова людина у своїй професії. Вважаю, що в мене, крім дрібних огріхів, суттєвих поразок не було. Випробування були, а поразок – ні!
– У чому секрет Вашого незмінно гарного настрою та вигляду?
– Напевне, секрет у тому, що моя робота для мене – задоволення. Коли йдеш з роботи пізно вночі, приповзаєш навколішки ледь жива додому, але ти знаєш, що тобі це в кайф. Так само, як плести бісером – довго плетеш, але розумієш, що, врешті-решт, це виплітається у щось гарне – так і я думаю про свої ефіри, що все це комусь потрібно й цікаво. Тобто я готую маленькі сюрпризи і отримую від цього задоволення. Ти знаєш, є люди, які дарують іншим подарунки і отримують просто-таки шалене задоволення від цього. Я, напевне, розумію їх. Та й усе, що не робиться в житті, все до кращого.
Ростислав БЕГЕШ, спеціально для «НЕДІЛІ»