Оксана Луцишина: «Привітання на честь дня Ужгорода»
…Ви хочете переконати мене, ніби цей народ – ЦЕЙ народ – чекає привітань ВІД МЕНЕ на честь дня свого розгромленого, погвалтованого, замученого міста, де транспарантів і гучномовців більше, ніж у радянські часи?
Ось що несподівано принесла мені ранкова пошта. «Ми задумали розмістити в номері привітання відомих ужгородців, які зараз у світах, рідному місту. Чи не погодилися б ви написати кілька вітальних речень?» – пишуть журналісти одного з ужгородських видань і просять переслати ці кілька «вітальних» (не в сенсі вітальності, а в сенсі вітання) на подану адресу.
Справедливо побоюючись, що, по-перше, мої «вітальні» (у першому сенсі) слова аж ніяк не виправдають сподівань загалу, а по-друге, що в обласній газеті вони просто загубляться, і моє віще слово – який жаль! – не проникне у маси, я і звертаюся до віртуально присутніх із дещо іншої «вітальної» трибуни.
І ось що у мене вийшло.
«Дякую за листа і за добру думку про мене. Це, очевидно, велика честь – бути уважаною за «відому ужгородку» – як хотілося би зіронізувати, «комусь та і відому», – але я, мабуть, не буду. Мушу Вас, однак, розчарувати.
День міста – надто серйозна справа, і я поняття не маю, які саме вітальні речення я могла би вродити для такої оказії. Це зовсім не мій жанр, і, чесно кажучи, місто, наскільки я пригадую, бо була там весною, виглядає жахливо, водії маршруток лаються матом, в тому числі і на мене, бідно вдягнуті бабусі повзають під траспарантами всяких компаній, де написано новоязом, что жіть стало лучє, жіть стало вєсєлей із Лайфом, який означає «життя» і який ніякого життя не обіцяє, – хіба що вічного, але, перепрошую шановне панство, я аж не настільки теолог.
Над «П’яним» Ріо базаром – транспарант, який закликає населення, у 21 столітті, купувати амулети, а під «Україною» мене того ж дня перепинили хлопець і дівчина з мікрофоном і камерою і запитали (у 21 столітті), чи я в амулети вірю і чи ношу їх із собою. Тому що це не вік айфонів і айпедів – це вік амулетів, це наш вітчизняний прогрес, еппл компютінг і взагалі. Бо більше вже немає у що вірити – ні в техніку, ні в політику. Ні навіть у краще життя. Воно ж уже настало! То з чим я маю вітати народ?
З тим, що в маршрутках їх стоїть як кільок без томату, і всі як один дихають крізь непоремонтовані зуби? Що зітхають приречено, як в’язні Гулагу? Що тішаться з подачок, як ті ж в’язні у Шаламова, яким уже все одно, куди їх везе зимова вантажівка – по етапу чи на звільнення? Що дають собі брехати, що бояться підвести голови, що не вміють навіть повстати як слід? І Ви хочете переконати мене, ніби цей народ – ЦЕЙ народ – чекає привітань ВІД МЕНЕ на честь дня свого розгромленого, погвалтованого, замученого міста, де транспарантів і гучномовців більше, ніж у радянські часи?
Але що це я. Які там іще привітання! Краще просто махати їм ручкою з-за океану, на манір англійської королеви, бо я ж, бачте, свого роду «статус» – мене «наша земля» породила?
Привітання – і слово взагалі – не мають значення, ніхто не хоче моїх власне-слів. Хочуть чогось іншого. Власне-статусу.
Я відмовляюся бути статусом. Я просто одна людина із однією людською біографією, і привітати я можу тільки з тим, що ми всі люди і зустрілися на цій планеті, але навряд чи таке вітання впишеться в рамки замовного офіціозу. У нас же завжди офіціоз – це така собі тавтологічна мова-повторення, пусті фрази, які Ролан Барт називає «акратичною мовою» – тобто не тією, яка сповіщає, а тією, яка декларує уже відоме.
Просто замість «партія веде» тепер нас веде інша партія. Комунізм закінчився, не наставши, а діти на шкільних лінійках і досі падають непритомні, тому що червонощоким і лисим дядькам хочеться гладити себе по пузяках і верзти дурню про країну знань, зачитуючи при цьому статистику чудотворних змін, які уже настали.
Освіта заражена корупцією, а ректор УжНу не знаходить нічого кращого, як вивісити, похваляючись своїм умілим керівництвом і успіхами ввіреного йому вузу, фотографії туалетів на офіційну сторінку. Я би ще хотіла побачити той європейський або американський універстит, де підставову сральню повважано було би за освітній здобуток.
Я ніколи не забуду один із «днів Ужгорода» у 2000 роках (21 століття!) – коли замість дивитися феєрверк я вирішила піти додому вулицею Заньковецької. Там було так темно, що зламати ногу міг би не тільки наш рідний чорт, але і Арімани всіх культур і народів. Добре, що бодай відблиски феєрверку трохи підсвічували. Ну, і, ясна річ, світло цього феєрверку має і символічне значення – це щось як свого роду «світле майбутнє» комунізму, якого не видно, але яке зігріває нам душу, пробачте за плутану світляно-теплову метафору. Ну бо яка казка, така і приказка.
От із відмовою від такого офіціозу я би привітала нас дуже охоче! – але, боюся, для цього мені доведеться дожити як мінімум до літ Мафусаїлових, а грошей на ТАКІ амулети у мене немає.
Панове журналісти всіх замовних і незамовних видань, я пречудово розумію, що все, мною тут написане, цікавить Вас особисто дуже мало, бо Ви – і я не хочу Вас цим образити – «просто робите свою роботу.»
Але я теж роблю свою роботу і буду її робити і надалі. Моя робота – не статус, не маркер і не привітання. Моя робота – це таки слово, яке щось каже. Моєю амбіцією ніколи не було стати «відомою ужгородкою». Я радше буду зовсім нікому не відомою, аби тільки я не розівчилася впізнавати себе у дзеркалі.
Бо краще я буду бачити там свою екзистенційно невдоволену фізіономію, ніж пику відомої особи на символічному статусі. Тому наразі дякую Вам за увагу. Оксана Луцишина.»
Оксана Луцишина, письменниця
