Однією ногою в Європі

Попри весь кризовий характер 2013 року саме він може стати переломним в історії сучасної України.

На днях Україна в особі її Президента може підписати угоду про асоціацію з Євросоюзом. Після цього перед нашою країною вперше за багато десятиліть знов з’явиться чітка і більш-менш зрозуміла перспектива. У радянські часи ми довго будували комунізм чи, принаймні, розвинутий соціалізм і на цьому шляху створили потужну виробничу базу (на сьогодні застарілу), систему освіти, зайняли своє місце у світі. Натомість останні чверть століття Україна рухалась без керма і без вітрил, тому-то результати такі плачевні. Тепер напрямок з’являється знов: європейські стандарти життя – політичного, економічного, культурного, повсякденного. Мета далекосяжна, але коли тягнешся до чогось високого, сам починаєш рости. Це якраз те, чого нашому суспільству давно бракувало.

Останні кроки на шляху до асоціації позначені якоюсь дуже складною і напруженою драматургією. Це щось на кшталт індійського кіно: багато танців, співів, емоцій, але сюжет завмер. Європа вимагає від України прийняття, зокрема, двох законів – про прокуратуру (наблизити її функції і повноваження до європейських, перетворити із карального органу у правоохоронний) і про виборчу систему (теж європеїзувати її, мінімізувати можливості для фальсифікацій). Чому з цими законами мучаться вже понад рік, збагнути не так просто. Швидше за все, затягують за старою нашою звичкою: якщо зробиш достроково, придумають ще щось додатково, а так і ти при ділі, і про підняття планки немає мови.

Що стосується третьої вимоги про ліквідацію вибіркового правосуддя, то про нього вже нема й мови. Все звелося виключно до того, аби випустити Юлію Тимошенко за кордон, де вона може перебувати рік, а то й більше. Ризики для чинної влади тут очевидні, але вони не настільки високі, щоб взагалі відмовитися від європейського курсу. Роки два тому так і виглядало, що дане питання буде головною розмінною картою у торгах з Європою. Але коли про все майже домовлено, віддавати цю карту виявилося шкода.

Отримати безкомпромісного критика усіх без винятків владних кроків – задоволення невелике. До того ж попереду ратифікація угоди парламентами 28 країн. До цього Європа може висунути нову умову – аби Тимошенко мала можливість брати участь у президентських перегонах. Така ідея вже озвучувалася неодноразово, але поки неофіційно. Якщо ж вона набуде офіційного статусу, це може зруйнувати усі домовленості. Тому українська влада зараз робить усе, щоб не допустити такої перспективи.

Крім того, відбувається традиційна гра усередині парламенту, від якого формально залежить прийняття трьох рішень. Оскільки останніми роками роль Верховної Ради звелася до мінімуму (грубо кажучи, від неї взагалі майже нічого не залежить), зараз депутати мають унікальну нагоду смикнути ковдру на себе і хизуватися власною значимістю. Виходить, правда, не надто ефектно. Те, що опозиція ні на що не здатна, відомо вже давно. Але і провладні депутати явно дуркують і тягнуть час – значить, мають саме таку установку. Схоже, що українська сторона хоче щось додатково виторгувати у Європи в останні дні, тому буде тягти до останнього.

Водночас ситуація і об’єктивно далека від однозначності і стовідсоткового «одобрямсу». Зближення з Європою матиме багато як плюсів, так і мінусів. Останніх менше, але вони досить болючі. Серед нашого населення є як прихильники інтеграції, так і її противники. Перших трохи більше, але ця перевага не настільки велика, щоб сумніви можна було просто ігнорувати. До того ж ставлення до ЄС викликає регіональний розкол України – це головна причина, через яку не проводився референдум, хоч на ньому наполягали окремі політичні сили. Якщо західні і центральні області традиційно за інтеграцію, то найсхідніші регіони мають окрему думку. Там багато виробництв залежні від зв’язків з Росією: звідти отримують комплектуючі, туди експортують готову продукцію. Тому там виникає найбільше застережень.

Звичайно, угода про асоціацію з ЄС – це ще далеко не членство в Унії, але це вже перетворення України на кандидата у члени. Наразі ж ідеться про дві речі: зону вільної торгівлі з Європою і подальшу лібералізацію візового режиму. При цьому, на думку ряду експертів, зона вільної торгівлі може почати діяти одразу після підписання угоди, ще до її ратифікації західними партнерами.

Режим вільної торгівлі означає негайне скасування ввізних мит на більшість товарів. Україна знімає їх на 82,6% своїх товарів, Європа – на 91,8%. Для решти встановлено перехідні періоди. Аби зберегти власний автодром, Україна застосовуватиме спеціальний захисний механізм щодо іномарок ще 15 років. Подібне передбачено і щодо інших найбільш вразливих секторів нашого виробництва.

Події останніх тижнів засвідчили, що Європа зацікавлена у нашій інтеграції не менше, ніж сама Україна. Те саме стосується США, які виглядають з-за спини ЄС. Справа не тільки у вічних геополітичних змаганнях, які не дозволяють Заходу залишати Україну в іншій сфері впливу.

Для Європи місткий український ринок дає додатковий шанс для виходу з затяжної фінансової кризи і навіть для певного економічного пожвавлення. Наплив дешевих і якісних європейських товарів здійснить кардинальні зміни на українському ринкові.

На офшорних рахунках українських олігархів колосальні суми. Якщо запропонувати їм високі технології, то ці кошти можуть активізувати європейську економіку. Проте для цього Україні доведеться досягати відповідності з технічними регламентами ЄС, з його системами стандартизації, метрології, акредитації, робіт з оцінки відповідності та ринкового нагляду. Україні доведеться дотримуватися принципів і правил, викладених у рішеннях та регламентах ЄС.

Також європейський капітал зацікавлений інвестувати в Україну. Досі його стримували відсутність чітких правил гри, системні рейдерство і корупція. Угода ніби має зняти ці моменти. Україна зобов’язана наблизити своє законодавство про конкуренцію до норм ЄС. Зокрема, передбачений механізм врегулювання спорів між бізнесовими структурами, який базується на моделі Світової організації торгівлі, але зі спрощеною процедурою.

Досить складним є питання про аграрний потенціал України. З одного боку, в Європі перевиробництво власної продукції харчування. З іншого боку, населення планети неухильно зростає, значно повільніше, але теж росте його життєвий рівень. Тому попит на аграрну продукцію на світовому ринку все ж збільшується. Та й на європейському ринку зростає попит на екологічно чисте харчування.

У цьому контексті українські чорноземи становлять стратегічний інтерес.

Аграрний сектор – чи не найбільш специфічний в усій національній економіці. Тому для його продукції мита скасовуються лише на 35,2% тарифних ліній України і на 83,1% – Європи. Для решти товарів Україна запроваджує перехідні періоди тривалістю від 1 до 7 років.

Невирішеною лишається і проблема земельного ринку, який намагаються запровадити в Україні вже багато років, та віз і нині там. Чіткої громадської думки з цього приводу так і не виробилося, контраргументів занадто багато і нехтувати ними не доводиться. Між тим без ринку землі створити повнокровний ринок аграрної продукції навряд чи можливо.

Централізаторські тенденції, які зараз наростають в Україні, як не парадоксально, влаштовують європейців. Європа зацікавлена у твердій ефективній владі, бо тільки вона зможе реалізувати непопулярні рішення, необхідні для інтеграції. Зниження соціальних стандартів Європу, схоже, взагалі не обходить – вона саме і вимагає підвищення тарифів на газ для населення, оптимізації системи охорони здоров’я тощо. Який руйнівний вплив зробила євро-американська система тестування на нашу освіту, взагалі не хочеться згадувати. Тому ситуація дуже непроста, і у пропонованій нам бочці далеко не один лиш мед.

Перші кілька років звикання до європейських норм можуть бути особливо важкими, тому Європа і схиляється до того, щоб підсолодити їх своїми кредитами. Власне, іншого виходу у неї і немає, якщо вона хоче мати справи з Україною. Бо на сьогодні перспектива українського дефолту аж ніяк не примарна, тому без зовнішніх запозичень ми навряд чи справимося. Це ще одна з багатьох причин, через які влада наважується на реальну, а не декоративну інтеграцію.

Вже офіційно повідомлено, що проекту бюджету-2014 у нас немає як такого, уряд чекає, які будуть домовленості з Європою. Схоже, що без інтеграції зверстати бюджет уже взагалі неможливо – настільки безнадійні там дірки. Але справа не тільки у цьому суто тактичному моменті, а й у стратегії.

Подія епохальна, оскільки у попередні віки головним вектором української історії була, навпаки, втеча із Європи і ставка на євразійський шлях розвитку. Якщо асоціація відбудеться, Віктор Янукович виявиться Богданом Хмельницьким навпаки. Підписана угода – це практично гарантований другий президентський строк. Особливо якщо за угодою послідують західні кредити, а така імовірність теж дуже висока. Це категорично не влаштовує опозицію, але що вона може вдіяти у цій патовій ситуації?

Для Віктора Януковича інтеграція – це ще один важіль впливу на власних олігархів, яким влада вже неодноразово оголошувала війну, але поки та борня схожа на працю Сізіфа: щораз доводиться усе починати спочатку. Європеїзація нашої економіки може призвести до її де-олігархізації і сприятиме концентрації влади в одних руках. До того ж бути під контролем колективної структури із 28 учасників значно краще, це лишає більше поле для маневру, ніж контроль з боку однієї-єдиної Росії. Тому вибір нашої влади на користь ЄС врешті-решт не такий парадоксальний, як може здаватися на перший погляд.

Зараз ведуться торги навколо ціни, яку Україні доведеться заплатити за такий різкий поворот у своїй історії. Коли не вжити ніяких запобіжних заходів, вітчизняне виробництво може згорнутися за якийсь рік-другий, не витримавши конкуренції з європейськими товарами. При умілих же діях усі виклики можна обернути нам на користь. Принаймні, наше виробництво не матиме іншого виходу, як випускати усе якіснішу продукцію. Та й грати на “власному полі” все ж буде легше, ніж прийшлим європейським брендам.

Проте, щоб протистояння відбувалося більш-менш на рівних, потрібні серйозні кошти на модернізацію української промисловості, сільського господарства, інфраструктури. Це та сама проблема, що стояла перед радянською економікою у далекі 1920-ті. Тоді кошти отримано від безпрецедентного пограбування селян, масового споювання населення і розпродажу національних цінностей. Зараз такі кошти можна взяти хіба що через запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення. Тоді стає зрозумілим, чому із ним так довго зволікали.

Нині багато мовиться також про європейські цінності: демократію, правову державу, добросовісну конкуренцію, соціальний захист, політичні й економічні свободи тощо. У принципі це все гарантується 1-ю статтею нашої Конституції, але вона наразі є суто декларативною, а не діючою. Тепер ідеться про наповнення її реальним змістом. Для пересічного громадянина саме це є реальною принадою інтеграції. Мовляв, європейські контролери постійно примушуватимуть нашу владу бути демократичною і цивілізованою, вивчити табличку лічення тощо. Наївність цих сподівань очевидна. Жодних контролерів не вистачить, аби слідкувати за кожним нашим міліцейським відділком, податківцем або пожежником. Максимум європейці будуть і надалі домагатися якихось змін у нашому законодавстві, але як воно реалізовуватиметься, це вже залежатиме конкретно від нас.

І все ж режисура української євроінтеграції закручена дуже кучеряво. Інтрига сильна як ніколи ще в історії сучасної України. За великим рахунком рішення залежить від однієї-єдиної людини, на яку зараз чиниться шалений тиск і з боку значної частини власних підприємців, і з Кремля, і навіть від власних партійних активістів. Особисто для Януковича плюсів від інтеграції більше, ніж мінусів. Один лише прорив неофіційної протокольної блокади його персони з боку європейських лідерів, який відчувався у попередні роки, вартий усіх ризиків. Але і особисті мінуси (бодай часткова реабілітація Юлії Тимошенко) теж дуже дошкульні. Тому-то останні кроки до асоціації так гальмуються. Швидше за все, фінальні рішення будуть прийняті Україною напередодні самого Вільнюського саміту, а європейцями – вже навіть на саміті.

Сергій ФЕДАКА, nedilya.net