Сьогодні – Новий 2014 рік
Новий рік – свято, яке відзначають багато народів відповідно до прийнятого календаря. Свято наступає в момент переходу останнього дня року в перший день наступного року.
У більшості давніх народів святкування Нового року збігалося з початком відродження природи й присвячено, як правило, до березня.
Усі язичницькі народи ознаменовували його богослужбовими обрядами, урочистими приношеннями й забавами. Древні єгиптяни відзначали початок нового року святом відродження Осіріса.
У Стародавній Греції народ і жерці, надягнувши на себе маски, влаштовували на вулицях ходу з піснями й танцями. Жінки, що збиралися на звані вечори, займалися ворожінням.
У стародавніх римлян рік складався з десяти місяців, маючи при цьому 304 дні, а зима не поділялася на місяці. Початком року вважався березень, що збігався з початком польових робіт. Порядок слідування місяців відбився на латинських назвах деяких місяців (напр. лат. September (вересень) — буквально — сьомий, лат. October (жовтень) — буквально — восьмий і т. д.). Імператор Нума Помпілій збільшує кількість місяців на два — Ianuarius (січень) та Februarius (лютий), названі на честь богів Януса та Феба. 153 р. до н. е. початок року було перенесено на 1 січня.
У 46 році до нашої ери римський імператор Юлій Цезар реформує календар, який згодом отримав назву юліанського, однак 1 січня залишається початком року. У цей день Римляни приносили жертви Янусу й починали з нього великі заходи, вважаючи перший день року сприятливим. У цей день у Стародавньому Римі було прийнято відпускати на волю рабів.
За Візантійською традицією початком церковного року («Новоліття») вважається 1 вересня. Свято новоліття було затверджено на Нікейському соборі та, згідно з переданням, пов’язується з початком проповіді Ісуса Христа після Його Водохрещення й спокус від диявола в пустелі. У цей день Ісус Христос почав проповідь Царства Божого й уперше засвідчив виконання старозавітних пророцтв про пришестя Месії (Сина Божого) і тим самим про кінець Старого й початку Нового Заповіту.[4].
Вибір дати був пов’язаний із тим, що перша проповідь Христа відбулася, на думку візантійців, саме в перший день іудейського свята жнива, що святкували з 1 по 8 вересня
Установлення цього свята, на думку істориків, було пов’язано зі згадкою про перемогу Костянтина Великого над Максентієм у 312 році, яка й заклала початок вільного сповідування та поширення християнства. Початково Костянтином I було встановлено дату новоліття 23 вересня — датою народження першого римського імператора Октавіана Авґуста і лише в 462 було перенесено на 1 вересня з практичних міркувань.
У середньовічній Європі початок Нового Року приурочували до одного з церковних свят:
До Різдва 25 грудня — у Франції з 753 по 987-й, у Великобританії та Німеччині до 13 століття, а також в Іспанії до 14 століття.
До Благовіщення 25 березня — особливо популярний у Флоренції, Пізі, Кельні й Мюнстері.
До Великодня — у Франції з 983 по 1563. Незручністю цієї системи, однак, було те, що Великдень — рухоме свято й одна й та сама дата могла виникати двічі на рік, в разі чого їх розрізняли як «після великодня» та «до великодня».
До свята Обрізання Господнього, що припадав на 1 січня.
Давньоримська традиція святкування 1 березня зберігалась у Венеціанській республіці до 1797 року, а також тривалий час на Русі.
Протягом 16 — 17 століття в більшості країн Європи перейшли на сучасну традицію святкування 1 січня.
Як і у більшості давніх народів, початок Нового року на Русі асоціювався з початком весняного відродження природи. Найімовірніше Новий рік святкували з появою нового Місяця в перші весняні дні, найближчі до весняного рівнодення. При цьому рік міг мати як 12, так і 13 місяців. Свято отримало назву «Нове Літо».
Із прийняттям християнства на Русі було запроваджено Юліанський календар, а святкування Нового Року було встановлено на 1 березня, що за переданням відповідало даті творення світу. Пізніше Новий рік було перенесено на 1 вересня відповідно до прийнятого Візантійською церквою, а літочислення велося від «Створення світу».
На українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, а пізніше — Речі посполитої, з 1362 року початок Нового Року було встановлено на 1 січня і літочислення велося «від Різдва Христового». Ця система трапляється в українських літописах того часу.
У 1582 році папа Григорій XIII увів нову календарну систему, що одержала назву григоріанської або «новий стиль». Православна церква на Константинопольському соборі 1583 року визнавши неточність юліанського календаря, однак, відмовилася переходити на григоріанський через те, що за новим стилем християнський Великдень іноді збігається з єврейським песахом або наступає раніше, що заборонено «Апостольськими правилами». У той же час протестантські країни перейшли на григоріанський календар лише у 18 столітті, таким чином тривалий час Новий Рік у православних та протестантських країнах наступав на 11 днів пізніше за католицький.
20 (30) грудня 1699 року за указом царя Петра I Новий рік у Російській Імперії святкують, за прикладом усіх християнських народів, 1 січня, причому як і раніше — за юліанським календарем. У XVIII столітті практично всі протестантські держави переходять на григоріанський стиль, натомість у Російській імперії до 1918 року зберігався юліанський, через що Новий рік на землях, що входили до її складу не збігався з західноєвропейським.
У 1918 році декретом Раднаркому «…з метою встановлення в Росії однакового майже з усіма культурними народами рахування часу…» було прийнято перехід на Григоріанський календар і Новий Рік знову почав збігатися з європейським. Натомість російська, а також Сербська та Єрусалимська православні церкви відмовились переходити на новий стиль, унаслідок чого усі нерухомі церковні свята, а також Новий рік святкується за старим стилем, у результаті чого утворився такий рідкісний історично-культурний феномен, як Старий Новий рік. Як додаткове свято, старий Новий рік і понині святкується в Україні, Росії, Білорусі, Сербії, Чорногорії та окремих районах Швейцарії.
Дід Мороз, який дарує подарунки на Новий Рік, прийшов на зміну Святому Миколаю згідно з постановою ЦК КПРС від 1937 року.