В якій країні ми прокинемося завтра?

[Total: 0    Average: 0/5]

На Україну невмолимо насувається традиційна «новорічна ніч», котра триває добрі два-три тижні і протягом якої позірно нічого не відбувається. Але так тільки на перший погляд. Бо коли десь у середині січня ми прокинемось, побачимо навколо себе зовсім іншу країну, ніж перед святами. Як у застільній пісні: «А поутру они проснулись – кругом примятая трава…»

Останніми тижнями ми переконалися, що і держава не надто сильна, і громадянське суспільство у нас так собі. Щодо останнього, правда, особливих ілюзій і не було. Майдан все-таки засвідчив, що воно існує – і то добре. А от державна машина працює зараз на межі можливостей. Cимволічно, що навіть не прийнято державний бюджет, чого не було вже багато років. Хоча схоже, що зараз іде закулісне шліфування його («пиляння») і до Нового року таки відбудеться позачергова сесія. Підставу для таких підозр дає публічна прочуханка, яку Віктор Янукович влаштував Володимиру Рибаку. Припустити, що той міг розпустити парламент без попередньої санкції згори, неможливо. Швидше за все сценарій з авральним прийняттям бюджету «під ялинкою» був запланований від самого початку. 

Змінюються і зовнішньополітичні орієнтири. Після останніх візитів Гаранта до Росії зрозуміло, що від євроінтеграції в Україні не відмовилися, її просто відклали – у дуже довгу шухлядку. До чергових президентських виборів (березень 2015 р.) про неї не може бути й мови. А потім – час покаже. 

Головне, що в Україні де-факто стартувала президентська кампанія. Під неї і формується бюджет-2014, а також плануються кадрові перестановки. Вони вже почалися звільненням 24 голів районних адміністрацій. Наступну порцію слід чекати одразу після свят. Закарпаття це не повинно би торкнутися, бо на тлі інших областей у нас нічого радикального не відбувалося. 

Втім і радикалізм ситуації у загальноукраїнському вимірі не можна перебільшувати. Реальний народний ентузіазм перших тижнів так і не був підкріплений адекватними, а головне результативними діями з боку професійних політиків (перш за все – народних депутатів). Тому Майдан зміг охопити тільки традиційні 5% більш-менш політизованих громадян, які є в кожному суспільстві. В абсолютних цифрах це якраз оті 250-300 тисяч, що збиралися на Майдані під час його піків. Далі настрої не пішли і на обивателя не перекинулися. Поки активісти захоплювалися самими собою і займалися самонавіюванням, довибори у п’яти проблемних округах показали, чого те все варте насправді. Люди продаються в умовах мирної революції ще активніше, ніж у спокійні часи. Тому замість колишніх хитромудрих фальсифікацій нині відбувається просто тупе скуповування голосів. 

Навіть мирна революція потребує одноосібного керівника. У колоніальній Індії під час кампанії громадської непокори таким був Махатма Ганді. На Майдані такого консолідованого лідера громадських симпатій немає і близько. Запровадження інституту співголів громадської організації «Майдан» – це взагалі шлях у нікуди. Колективна відповідальність у нас традиційно вела до повної безвідповідальності. Тому люди з кожним днем все більше розчаровуються у Майдані і розходяться з нього. Ю.Луценко спробував зробити добру міну при поганій грі і закликав відновлювати майдани бодай на місцях. Хоча нащо вони потрібні у провінції, якщо не спрацьовує центральний, взагалі не зрозуміло. 

Коли хтось на Майдані справді серйозно сподівається, ніби Європа допоможе, то це видавання бажаного за дійсне. У Європи власних проблем понад міру, то ж їй простіше махнути на країну рукою, як це вже робилося не раз і не два. Оскільки на Заході різдвяно-новорічна нірвана починається на тринадцять днів раніше, ніж у нас, жодних сигналів ми звідти не отримуватимемо. 

Майдан перетворився на дискотеку. Ну що тут сказати? Згадується Тичинівське: «Грати Скрябіна тюремним наглядачам – це ще не є революція». Для сучасних студентів, які мерзнуть на Майдані, революція – дещо абстрактний термін. Старші покоління вивчали її теж теоретично, але все-таки значно детальніше, ніж нинішнє. Тому щодня при перегляді теленовин згадується Ленінове: «Не гратися з повстанням!» Нехай він говорив про збройний виступ, а нинішній є цілком мирний, цей принцип все одно слушний. Те, що назвали революцією, перетворилося на карнавал-маскарад, а відтак приречене на поразку. 

Таким чином, об’єктивні ознаки революційної ситуації є, але суб’єктивні (наявність конкретної сили, здатної повести за собою маси) – ні. 

А проте Майдан виконує ряд функцій, які корисні владі. По-перше, таким чином найбільш активні громадяни випускають пару, підривають здоров’я, після чого будуть вже не такими надокучливими. По-друге, Майдан висвітлює усіх невдоволених, яких ретельно обліковують. По-третє, він засвідчує, так би мовити, високий рівень української демократії: хай там нічого не вирішується, але уже два тижні там нікого не розганяють. Ну і по-четверте (може, найголовніше), Майдан є зручним аргументом у торгах з Росією. Він дозволяє українським переговірникам набивати собі ціну.

Є, звичайно, і кілька моментів, негативних для влади. Майдан демонструє наявність численних проблем, які не розв’язувалися роками. По-друге, він засвідчив, що здатність до спротиву у народу поки що не втрачена – у цьому сенсі до білорусів нам ще далеко (але ті і живуть заможніше). По-третє, Майдан дещо послабив позиції нашої влади у переговорах з Європою після Вільнюса (на предмет кредитів), хоча вони і так не були надто перспективними. 

Тим часом Україна зробила другий у сучасній історії поворот у бік Росії і колишнього спільного радянського минулого (перший був ще 1995 р., коли укладено великий міждержавний договір, визначено статус Чорноморського флоту тощо). Ясно, що все в історії розвивається по синусоїді, але зараз російський вектор українського руху максимально сильний. Його навіть можна назвати ностальгійно-радянським. 

Взагалі-то Майдан – подія більш драматична (в окремі моменти навіть трагічна), аніж комічна. Проте вважається, що зі своїм минулим слід прощатися із посмішкою – тільки тоді воно відпускає і дозволяє вільно рухатися уперед, не будучи обтяженим старими комплексами. Цій меті і служить подані нижче скоромовки, приказки та загадки про Майдан і все, що навколо нього відбувається: 

Асоціювали, асоціювали, та недоасоціювалися; З євро крутіше, а з рублем ситніше; Хочу жити як в Європі, зароблять в Росії, а варюсь як рак в окропі, втративши надії; Хтось у когось вкрав корали, хтось у когось мрію, а я бочкою своєю весь майдан зігрію; Парафіном помастили – пошкребли потилицю: в нас під європейським гримом – азіатські вилиці; В Орлеані Жанна, в Києві Руслана; У трьох вождів весь Майдан википів; Український олігарх – як сонечко: сходить з боку Росії, а сідає десь в Америці; Хоч і беркут, та не птиця – швидше звір, або звірниця; Одна мить – наказ віддати, рік лиш винного шукати; У парламенті міністри трохи посиділи: навіть їх не налякали – тільки насмішили; Я казав вам: «да пашлі ви!», ви не захотіли, то я «бімбою» вас, кляті, щоб ви сполотніли; Насмішив усіх парламент – жити, не умерти: визнав, що кати невинні, заодно – і жертви; Апельсини вже не колють – ну їх у халепу, ми тепер їмо гарячі пиріжки з Держдепу; На Майдані барикади, а за ними люди: зачаїлась вся Вкраїна – що із того буде? Ми поїхали в Європу – втрапили в Євразію, починається же схоже – отака оказія; Миколай приніс дарунки і слова напутні, глип – та то же не Микола, а Владімір Путін. 

Чи можливе відновлення на теренах України в цілому радянської цивілізації (скажемо, зразка 1980 р.), яка з окремих місцевостей і не зникала? У повному обсязі, безперечно, ні. Але якісь ключові речі таки можуть бути відтворені, проте не найприємніші з того, що колись було. Символічних цін на хліб і молоко точно вже не буде. 

Відбувається концентрація влади і власності. Головною завадою цьому поки стоять олігархи. Саме через їхню позицію зараз штормить парламент, зокрема фракцію Партії регіонів. Добігає кінця доба олігархічної економіки, започаткована Леонідом Кучмою десь 1997 року. Україна прямує до російської моделі, де всі бізнесові схеми жорстко контролюються з президентської адміністрації. 

Позитивно, що наступного року держава спробує максимально підстьобнути розвиток вітчизняного виробництва. До відновлення усіх призабутих вже закарпатських заводів і фабрик не дійде, але щось може відновитися. То ж з’являться нові місця – правда, не надто престижні і теплі. 

Чи можливі якісь репресії? Якщо у проекті бюджету-2014 видатки на кожну правоохоронну структуру зростають десь на 20%, то це робиться не з якихось філантропічних міркувань, а через те, що роботи у них буде значно більше. При цьому очевидно, що ідеться не тільки і не стільки про нинішніх протестувальників. Ні, за такі гігантські суми може вимагати зменшення тіньового сектору національної економіки: перекриття контрабандних каналів, припинення відтоку валюти в офшори, скорочення чорного ринку тощо. Повністю подолати тінь навіть за такі суми не вдасться, то ж підхід буде вибірковий. Тих бізнесменів, які ближчі до влади, репресії можуть торкнутися пізніше (але торкнуться і їх), тих, хто подалі – швидше. Якщо перевести це у географічний план, то почнуть з заходу держави, а завершать сходом. Тобто Закарпаття відчує це серед перших, про що свідчать і цьогорічні кадрові зміни серед наших правоохоронців. 

Битимуть по яскравих фігурах, чиєму падінню публіка особливо радітиме. Хоча неяскравим теж розслаблятися не варто. В умовах виборчої кампанії кадри вирішують все. У цьому контексті цікава та фронда, яка відчувається зараз усередині Партії регіонів (перш за все – у її парламентській фракції). Дуже мала імовірність, що це призведе до якогось розколу, але політику згори таки доведеться коригувати – не так через Майдан, як з огляду на внутрішню напругу усередині команди. 

Цілком імовірне витворення якоїсь офіційної ідеології. Наразі це заборонено статтею 15 Конституції, але при великій потребі її зможуть обійти. Ясно, що ця ідеологія вже не буде лівою. Натомість вона буде примусово соборницькою, бо переможець забирає усе. Коли так, то може пожвавитися і культурне життя (у певних рамках, звичайно), яке вже перебуває на історичному мінімумі близько точки замерзання. Хоча на культурі можуть і традиційно зекономити. Тоді дуже імовірне просто закручування гайок. Для багатьох видань наступний рік стане останнім – не так через якісь репресії, як через збайдужіння до всієї потенційної читацької аудиторії. Україна деградує з вражаючою швидкістю, і при нинішньому проблемному стані громадянського суспільства культура без державної підтримки навряд чи виживе. 

Коли Майдан остаточно «зіллють», ми прокинемось в іншій країні, менш європейській і більш совковій, більш регламентованій. Ціна вільного слова там буде значно вищою, ніж зараз. Опозиція вже визнала, що чергові президентські вибори їй не виграти – єдина її надія на Майдан і Захід. 

Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”

Comments are closed.