Ніна Гецко: «Головне – це любити справу, якій служиш»
Кілька штрихів про сходження до Олімпу уславленої жінки-спортсменки, жінки-матері, жінки-патріотки, про її численні «вікторії» на гандбольних полях краю та за його межами, славного чоловіка Юрія Михайловича, який недавно пішов із життя, але залишився у серцях краян своєю людяністю, порядністю, інтелігентністю та численними добрими, корисними справами
Тренер Йосип Зупко був хоч і суворий, але дівчата його поважали
Про «зіркову» іменинницю липня, Олімпійську чемпіонку з гандболу в Монреалі 1976 року, переможницю та золоту призерку світових ігор з цього виду спорту у Будапешті 1982 року Ніну Гецко написано статті, книги, знято кінофільми, у школах і бібліотеках облаштовано постійно діючі фотовиставки, альбоми тощо. Її звитяги на гандбольних майданчиках краю, України, Європи та світу знані в кожній закарпатській родині, адже ручним м’ячем вона почала займатися у зовсім юному віці. Школярці Ніні було усього 11 років, коли на своєму дебютному тренуванні вона уперше взяла до своїх мізерних долонь кругленького м’яча. І пораділа, звісно, що пішла не у гімнастику чи куди-небудь, а у гандбол. Отже, саме того дня для впертої юнки почала писатися перша сторінка її спортивної біографії. Настанови давав молодий учитель-фізкультурник Йосип Зупко, який опісля став заслуженим тренером України, перетворивши провінційне Берегове у гандбольну столицю Закарпаття. Послання про наш гандбольний край гриміли на увесь тодішній Союз! Були роки, коли ми стояли вище за команди Прибалтики, Краснодара, Запоріжжя, наступали навіть на п’яти легендарному київському «Спартаку». Він хоча й був суворий, але його любили всі дівчата, команда обожнювала свого наставника. Саме Й. Зупко, який згодом переселився на постійне місце помешкання до Угорщини, де й помер, перший розгледів голкіперський талант Ніни Гецко та зумів вселити надію молодому даруванню, переконавши дівча, що гандбол – це її майбутнє, її життя. Так воно, зрештою, і сталося.
Олімпійський факел і спогад про Ігоря Турчина
Ім’я легендарної спортсменки, кавалера ордена Княгині Ольги ІІІ ст., почесної громадянки Берегова та Берегівського району, заслуженого майстра спорту СРСР і міжнародного класу, члена Президії гандбольної федерації України, очільниці однойменного крайового об’єднання ось уже понад сорок років не сходить зі сторінок преси, екранів телевізорів, а останнім часом навіть інтернет-сайтів. Відому фізкультурницю радо вітають на різних фізкультзаходах і першостях – спартакіадах, чемпіонатах, змаганнях, фестивалях тощо. Вона охоче ділиться спогадами про своє багате на різного роду спортивні баталії, події, факти, епізоди життя. Бо ж понад сорок п’ять років у великому гандболі – це ціла епоха, яка помножена не тільки на вікторії, але й довколаспортивні перипетії, проблеми тощо. Приміром, годинами та безупину Ніна Романівна може розповідати про Монреаль, Ісландію, Угорщину, як кілька років тому була факелоносцем олімпійського вогню у Києві, де з цією метою скликали-запросили найтитулованіших українських спортсменів. Тут були брати Клички, Блохін, Підкопаєва та інші. За традицією, смолоскип, з яким атлети долають символічну дистанцію, залишається його власнику, тож нині він є найдорогоціннішою реліквією в домашньому музеї. У Гецків у тому числі. А недавно на сцену міського будинку культури з цим «бабусиним» факелом урочисто виходила онучка Юліанна – таке було видовище, така краса, що малій аплодувала уся зала. Та, звісно, найбільша гордість – це олімпійська медаль, здобута в переможних поєдинках-дуелях Монреаля. Довідуємося, що того далекого вже в часі сімдесят шостого року жіноча збірна уперше у своїй історії на чолі з тренером-легендою І. Турчином вийшла на гандбольний манеж. І перемогла – заокеанські виступи принесли нашим спортсменкам яскраві перемоги та золоті нагороди. Між іншим, і кілька десятків доларів преміальних, яких заледве вистачило на поїздку по місту, морозиво та якісь пластмасові цяцьки-покупки. Як відомо, І. Турчин вважався одним із кращих тренерів ХХ століття, він не раз бував у Берегові, обожнював літній відпочинок на Боржаві. У Києві мешкає його дружина Зінаїда, з якою вже роками приятелює берегівчанка.
Печаль, яка не забувається
Звісно, олімпійська чемпіонка у липні отримала поздоровлення не тільки від колег-майстринь, з якими колись долала грізних суперників і мужньо та безстрашно захищала ворота. Як-не-як, а таки минув 57-ий липень її блискучого та спортивного життя. Одне тільки прикро, що цьогорічний день народження Ніна Романівна хоча й відзначала, як завжди, в сімейному колі, але уперше поруч не було її прекрасного та завжди життєрадісного чоловіка Юрія – наприкінці квітня він пішов із життя. Підступна смерть забрала його від нас після важкої хвороби за два тижні до 64-річчя – це також утрата невимовної ваги для родини, міста, краю. Цієї славної та знаної людини з академічним статусом і такими ж знаннями, особистості неймовірної мудрості, порядності, чесності на білому світі немає більше ста днів. З такою утратою важко змиритися, боляче згадувати смерть, а печаль забути просто неможливо. Журбі та смутку в душі не розминутися! Та, попри все, пам’ять про пана Юрія живе, особливо в серцях найрідніших людей, зокрема, вісімдесятишестирічної матері Мальвіни Михайлівни, сина Юрія, невістки Наталії та онучки Юліанни, яка 1 вересня, як дасть Бог миру та здоров’я, переступить поріг того навчального закладу, де дідусь колись учився. А ще є вірні друзі, приятелі, товариші, які також не дадуть загаснути свічці його доброї пам’яті. Мова – про Ольгу та Олександра Матеїв, Михайла Носу, Олександра Цанька, Василя Ільницького, Юрія Глебу, Віталія Ящищака, Володимира Смоланку, Івана Лемка, Бориса Качура, Василя Пилипчинця, Ігоря Свища, Івана Поповича та інших, хто у найважчі миті подавав руку допомоги. Бо стільки добрих справ на його рахунку, що годі в одній статті перерахувати: культура, футбол (настільний у тому числі – у Будапешті з ініціативи пана Юрія навіть проходив світовий чемпіонат), бізнесові оборудки, колоритні культурницькі затії місцевого та всезакарпатського масштабів, лекції про вічне життя («Віжибу»), поїздки за кордон, у США в тому числі, тощо. Не зайвим буде сказати, що Ю. Гецку не раз пропонували престижні посади в Києві, його навіть хотіли бачити у кріслі віце-президента Футбольної федерації України, а високі чини кілька разів навіть приходили додому та «кликали» на губернаторський чолопок в Ужгороді. Завжди знаходив причини та відмовлявся. Не прагнув безмірної слави, хоча до рутинної роботи завжди був охочий. Знав і вмів керувати, тямив, як кадри розставляти, як соціально-економічному життю новизни додати. Був непоганим економістом, бо за плечима мав Львівський лісотехнічний інститут. Будь-які справи йому піддавалися без особливих зусиль, життєві висоти він підкоряв без натуги, до перемог крокував елегантно, манеру поведінки мав вишукану – це нерідко дратувало його нечисленних заздрісників. Немає чого гріха таїти, вилазили з нірок, мов ящірки, й такі на його життєвому шляху. Але він кожному з них руку подавав, не обминав і не обходив їх, не плював услід. Засвідчував свою вихованість, а ще мав Юрій Гецко широку натуру, щиру душу, велике й добре серце.
Знати й пам’ятати
– Нам не сила повірити, зрозуміти, прийняти цю важку втрату. Чоловік був для всіх нас опорою, наснагою, подихом і цілим світом, – розповідає про нього Ніна Романівна. – Його інтелект, знання, енергія, запал, ентузіазм, порив повсякчас запалювали на добрі справи не тільки рідних, але й багатьох берегівчан, зрештою, чималу кількість краян. Пригадую, як він витворював останні свої прижиттєві заходи загальнообласного масштабу, з яким захопленням Юра вишуковував творців-героїв велелюдних атракцій, нишпорив нові сюжети, аби кожному запам’ятався той чи інший галла-концерт чи творчий вечір. Йому телефонували, йому писали, до нього навіть приїздили, і кожному приділяв увагу, бо таку вже мав звичку. А як ретельно плани складав і переписував їх, до найменших дрібниць усе уточнював, до пізньої ночі формував списки тих, кому довіряв, кого хотів бачити поряд. І завше дбав, щоби організовані ним заходи були щедрими на талановитих людей, багатими на ідеї. Він не мирився з шаблонністю у творчій роботі – як своєї, так і чужої. А якщо вже йому щось сподобалося, то неодмінно хвалив, звеличував талант ініціаторів, навіть аж захоплювався здобутком, успіхом, удачею тощо. За яку б справу не брався мій покійний чоловік – доводив її до логічного кінця… І насправді, такий у нього вже був стиль творіння, тож Ніна Романівна нерідко нині згадує, як жив і компонував свої дії – мудро, грамотно, розумно, тверезо. Так само в нього порядок був не тільки в записах, але і в думках. Досить вдало він організував і провів в Ужгороді конкурс краси «Міс Закарпаття-2014», на якому змагалися найвродливіші дівчата з усієї області. Ще й нині згадують цей вартісний захід, до того ж на його творення було витрачено мінімум грошей – спонсори нерідко самі зголошувалися сприяти в тому чи іншому змаганні грації, краси, вроди, інтелекту. Як відомо, корону красуні здобула берегівчанка Беатріса Міндак. Якою була щасливою ця юнка – треба було бачити ці миттєвості. Понад усе Юра цінував акуратність, чепурність, пам’ятав деталі, дрібниці, які потім ставали в пригоді у великому – він не пропустив жодного свята, ані однієї дати чи дня народження близьких йому людей, друзів, а до ювілярів їздив сам, аби потиснути руку та мовити щирі слова-поздоровлення. Любив із приводу знакових дат, чисел і подій надсилати вітальні листівки. Багато читав, газети та журнали для сім’ї передплачував одним із перших у Берегові – «Неділя», «ФЕСТ», «Новини Закарпаття», «Україна молода», «Високий замок», «Факти і коментарі», «Трибуна», «РІО»… Це ті видання, які щодня гортав, аналізував і виловлював будь-яку інформацію, що стосувалася його багатогранних захоплень. Його поінформованість, начитаність не була дивиною, бо, працюючи свого часу головним районним ідеологом, він і сам вимагав подібним чином робити від своїх підлеглих – передплачувати часописи та аналізувати опубліковане.
І «гірко» солодило вуста!
А ще Ніна Романівна та Юрій Михайлович до безтями кохали одне одного, у цій сім’ї завжди панували сімейна тиша, благодать і щастя. Між іншим, іменинниця й зараз вродлива, симпатична, інтелігентна, ввічлива, скромна, спокійна, стримана, милосердна, вона ще й цікава, щира, чуйна, делікатна жінка, хоча стільки прожито, пережито, спізнано, побачено, звідано. І можна собі уявити, якою вона була у роки своєї кипучої молодості, коли липень дарував їй, приміром, чудових і прегарних двадцять чи двадцять п’ять літ. Коли додати молодечі моторність, стрункість, прудкість, граціозність, спортивний темперамент, активність, настирність, то її дівочій красі не було меж і граней. І де б вона не була, куди б її не кликала-звала доля, а грала вона у молодості як у місцевих командах (до речі, берегівські «Колос», «Бактянка» виступали на всесоюзних чемпіонатах і навіть у вищій лізі гандбольної першості тодішнього СРСР), так і за кордоном, зокрема, в «Вашаші» (Угорщина), югославських «Будучності» та навіть у «Стярні» (Ісландія), що на краю світу, де тренувала-наставляла місцевих, завжди тримала контакт із домашніми. А пан Юрій постійно цікавився, як там вона, які має спортивні успіхи, чи не втратила форму тощо. А коли приїжджав до дружини в гості, неодмінно наві- дувався на матчі, переглядав «відеотренування», аби згодом виказати свої міркування, думки, спостереження, дати поради тощо. З цього приводу пані Ніна згадує їхнє знайомство в колишній Югославії, куди у службове відрядження поїхав майбутній її чоловік, що працював тоді секретарем комсомольської організації меблевого комбінату (на цьому підприємстві діяв славнозвісний молодіжний клуб «Глобус»). І треба ж такому бути, що вона якраз у цій балканській країні перебувала на тренувальному зборі у складі збірної колишнього СРСР з ручного м’яча. «Не раз спом’янувся вислів, що світ круглий і малий, бо хоча ми й жили у крихітному Берегові, але чомусь не стрічалися, а велено було нам уперше одне одного побачити та познайомитися аж за кордоном, – наголошує співбесідниця. – Не знаю, чи це випадковий збіг обставин, чи доля? По крайній мірі, вона (доля – пр.авт.) все робила для того, аби ми були разом…» І таки судилося цьому подружжю прожити під однією домашньою «парасолею» 37 років.
А вже потім, удома, налагодили тісніші контакти, зав’язалася щира дружба, яка переросла у непідробне кохання та згодом навіки поєднала два молоді серця. Шлюб реєстрували в Берегові, весілля, а було воно скромним і без пишнот, зіграли у тодішньому ресторані «Карпати». Запросили рідних і найближчих друзів, де лунали тости-вітання, побажання-гратулювання та «гірко» солодило вуста – ось так гуляли «найяскравіші» молодята тогочасного прикордонного міста. З цього приводу часто наголошувалося, що кількість гостей на весіллі – це аж ніяк не показник щасливої життєво-сімейної ходи. Зрештою, це були роки, коли Ніна Романівна вважалася гандбольною «зіркою», а Юрій Михайлович завдяки своєму хисту вибудовував концепцію затребуваності у суспільстві кожної людини, займався дозвіллям молоді тощо. Винагородою за ці пошуки стало просування службовою кар’єрою, і невдовзі його перевели на роботу у «білий дім», де він у статусі першого секретаря райкому партії навіть очолив Берегівщину – припав цей «короткий» злет на 1990-й рік. А далі була знана та пошанована фірма «Віжибу», про яку свого часу говорила уся Україна. Саме завдяки цьому спільному підприємству Ю. Гецком було втілено десятки унікальних ідей і проектів, які допомагали відроджувати в краї спорт, футбол насамперед. Зважаючи на те, що дружина – відома олімпійська чемпіонка з ручного м’яча, він також докладав зусилля, аби остаточно у краї не зачах і цей вид спорту.
Щастя у жіночому гандболі
Плідно контактуючи з чоловіком іменинниці, я бачив і усвідомлював, яке коло друзів мала ця людина, у місті з ним не віталися хіба-що приїжджі або малеча. І це оточення ширшало щодня – пан Гецко щиро усміхався, коли при зустрічі тиснув руку тому чи іншому берегівчанину. Про кожного міг розказувати немало, знав родовід багатьох тощо. А ще він любив життя, для розквіту рідної землі, України готовий був аж до самопожертви. Дуже хвилювався, переймався у дні лютневих подій, коли лилася кров на Майдані, навіть якось перепитав, чи по телебаченню все це наживо показують? Можна писати та згадувати багато, але в день народження олімпійської чемпіонки привітаймо цю славну жінку. До цієї липневої дати – свого 57-річчя – хоча і прийшла вона без чоловічої половини (нічого не вдієш – таке життя), але сповнена радості та гордості, що десятиліттями підносила наш край своєю роботою. А назва цій роботі – гандбол! Гандбол – її життя! І вона щаслива цьому. Хай ваше спортивне та домашнє щастя, Ніно Романівно, розтягнеться ще на довгі-довгі роки…
Михайло ПАПІШ, газета “НЕДІЛЯ“