ЗАКАРПАТСЬКІ СТОРІНКИ ЙОСИПА ТЕРЕЛІ

[Total: 0    Average: 0/5]

0Вийшла друком автобіографія відомого політв’язня

Серед закарпатських в’язнів сумління постать Йосипа Терелі виділяється своїм масштабом. Його доля така несподівана на повороти, настільки драматична і контраверсійна, що годиться для фіксації у фільмах, романах чи драматургії.

Йосип Тереля створив дивовижну біографію. Недарма автобіографічна книжка «Свідок», написана ним із Майклом Брауном, була видана англійською мовою в Америці двомільйонним накладом і стала справжнім бестселером у католицьких колах. А сам Тереля об’їздив усі континенти та десятки країн, ставши символом боротьби за свободу совісті. На долю жодного закарпатського письменника не випадало такого успіху.

Нарешті у 2013 році книжку «Свідок» видало українською мовою видавництво «Добра книжка» у Львові. Справа ця – дуже потрібна, адже досі постать закарпатського політв’язня оповита легендами та міфами. Конкретних фактів відомо дуже мало. Тому автобіографія стала одним із головних першоджерел для вивчення життєпису Йосипа Терелі. Тим паче, що читається вона переважно як гостросюжетний роман. Сам автор про свій твір пише так: «Я не прагну виступати як історик. Часом я пропускаю чи плутаю дати, місця та імена. Я намагаюся викласти все, що є в моїх щоденниках, архівних матеріалах і в пам’яті. Природно, що найліпше я пам’ятаю те, що відбувалося в моєму житті». Для нас, безперечно, цікаві насамперед закарпатські сторінки життя нашого відомого земляка. Із викладених ним фактів можна скласти таку картину.

Народився Йосип Тереля 27 жовтня 1943 року в селі Келечин на Міжгірщині, де мати переховувалася у сестри – Марії Терелі. (П’ятьох родичів розстріляли угорські окупанти). Тож зв’язок із батьківщиною Августина Волошина був принагідним. Батькова родина походила із Соймів, мамина – зі Сваляви. Батько Михайло Пойда був комуністом із 1933 року. На час народження сина перебував у концентраційному таборі у Граці в Австрії. Через два місяці йому вдалося втекти з табору до Югославії, де він приєднався до партизанів Тіто. У 1944 році пораненого батька німці взяли в полон і відправили у табір у Баден-Бадені. Звідти його визволили американці.

0

Однак після повернення додому сталіністи йому не довіряли, оскільки він певний час спілкувався з американцями і навіть був їхнім перекладачем. Незважаючи на те, що він публічно виступив із критикою американців, Михайлові Пойді наказали здати партійний квиток і посадили у в’язницю, аж поки за нього не заступилися югославські комуністи. Після партійної реабілітації Михайло Пойда керував колективізацією на Закарпатті. У жовтні 1949 року за організацію першого колгоспу в регіоні його поранили українські повстанці під проводом його рідного брата Миколи та кузена Василя. Згодом батько керував районною радою Воловецького району.

Мати – Марія Маргарита Пойда – теж була активною комуністкою. Займала чільні посади (боролася з релігією) і вчилася у вищій партійній школі у Києві. Це викликало несприйняття родини, де більшість були ревними греко-католиками. «Мої кузени і дядьки були монахами або священиками» – пише Тереля.

Навіть прізвище Йосип мав інше, ніж батьки. Йому дали прізвище бабусі по батьківській лінії – Тереля, щоби продовжити родову лінію, в якій більше не було нащадків чоловічого роду. Однак бабця у 1944 році померла, й однорічне дитя забрала до себе бабуся з боку матері – Анна Софія Фалес.

Таким чином до 13-ти років він жив із бабцею і дідусем у Сваляві. «Я називав їх «татом» і «мамою», бо вони не розповідали мені, що я маю інших батьків», – зізнається автор. Фалеси походили з давньої шляхетської і національно свідомої родини. Дідусь Іван мав юридичну контору, яку покинув, щоб стати фермером. Бабця Софія була рішучою противницею комунізму. Вона не спілкувалася зі своєю донькою Марією Маргаритою Пойдою, яку називала «вавилонською блудницею». «Раз на тиждень моя матір приходила в будинок бабці, приносила тістечка, цукерки, інколи одяг для мене, – розповідає Йосип Тереля. – Це була жорстока, але витончена жінка. Я думав її звати «Вавилон», бо так казала на неї моя бабця. Матір під час відвідин дуже мало говорила. Вона ніколи не цілувала, не обіймала мене. Мені тоді було сім років, я вчився у другому класі. Ми були дуже бідними, бо єдиним нашим прибутком був продаж молока солдатам. Однак бабця не дозволяла мені вдягати її одяг чи ласувати солодощами, на які я був дуже голодний. «Якщо їстимеш її ласощі, Ісус перестане любити тебе. Її руки є повними зла», – казала вона».

У 1951 році помер дідусь Іван Фалес і жити стало ще сутужніше. Але бабуся не віддавала Йосипа батькам, виховуючи його в аскетичних умовах. «Я ніколи не їв достатньо цукру чи солодощів, а пізніше ніколи не вживав спиртного чи тютюну», – зізнається він.

Тим часом батькового кузена призначили другим секретарем обкому і кар’єра Михайла Пойди пішла вгору. Спочатку йому довірили керувати мінеральними водами Закарпаття, а згодом – курортами області. Аж у п’ятому класі Йосип з’ясував, що жінка, яка приносить солодощі й подарунки, є його матір’ю. Відтоді інколи гостював у них, але завжди повертався до бабці. На той час він уже мав меншого брата і сестру, які жили з батьками (ще один брат Сергій помер у 1951 році).

Бабця виховувала з онука справжнього християнина і була активною вірницею підпільної греко-католицької церкви. «Я був свідком того, як нищилася католицька церква», – пише він. – Ми приховували від ровесників свою релігійну приналежність, але ми знали один одного, бо ночами разом брали участь у таємних молитовних зібраннях». Влітку 1956 року померла бабця Софія Фалес, що стало «найбільшою втратою у житті» Терелі, адже вона була його «політичним однодумцем, людиною, що навчила любити Бога». Довелося попрощатися зі своїм будинком у Сваляві і оселитися, як він каже, «у Вавилоні». Батьки заборонили хлопцеві молитися. Мати відібрала натільний хрестик. Розмови у родині велися тільки довкола грошей і матеріального добробуту. Ніщо не нагадувало хату стареньких Фалесів.

Найближчим по духу став менший на два роки брат Борис. Той, коли мав вісім років, підпалив колгоспне сіно, таким чином висловивши гнів за ображене національне почуття. Випадково із братом вони вийшли на загін Штаєра, що переховувався в горах. Стали їм допомагати, зокрема, приносили ліки. Долучалися і до так званої «Лісової церкви», де люди потайки молилися. Переписували і передруковували для них релігійну літературу.

У 1958 році Йосип почав займатися боксом. Був витривалим і фізично сильним юнаком. Пішов у професійне училище (ПТУ) вчитися на столяра-тесляра. Водночас у нього прокинулася цікавість до читання. На початку 1960-х років вважався перспективним боксером спортивного клубу «Трудові резерви», навіть завойовував нагороди. 4 вересня 1962 року Йосипа і Бориса заарештували. Йосипові висунули звинувачення у зберіганні зброї на тій підставі, що під час обшуку знайшли чотири кулі до пістолета.

«Ми й справді тримали зброю для самозахисту у сховку разом із сотнею примірників Біблії, проте під час обшуку їх не виявили, – згадує Тереля. – Кулі, що були знайдені, підкинули самі оперативники, які проводили обшук. Мені дали чотири роки тюрми, наче за кожну кулю – по одному року. Цим вироком мене хотіли зламати. Допитували й мого брата Бориса, який мав 17 років і був наймолодшим у групі арештантів. На одному з допитів була присутня й мати». Та це не зламало Терелю. «4 січня 1963 року я успішно здійснив свою першу втечу. Нас втекло четверо. Ні за чеської, ні за угорської влади нікому ще не вдалося втекти з цієї тюрми. В’язницю проектував французький інженер у 1934 році. Втеча була проведена дуже технічно, тобто ми все спланували до дрібниць. Однак мене зловили і до попереднього вироку додали ще п’ять років».

Так почалася довготривала тюремна одіссея закарпатського в’язня сумління. Ось як він про це пише: «Загалом я побував у більш як тридцяти тюрмах, таборах, закритих лікарнях. Дев’ять разів я успішно здійснював втечі, не рахуючи дрібніших інцидентів: втеч з-під варти, вистрибувань з вікна чи спроб перелізти тюремні огорожі».

Одного разу йому вдалося втекти з табору по лініях електропередач, які він подолав у гумових рукавицях. Понад двадцять років він провів у тюрмах, таборах, камерах-одиночках і навіть «психушках», куди його кидали на примусове лікування. Він пройшов чи не всі відомі в’язниці СРСР – московські Лефортово, Луб’янку, Бутирку, знаменитий «Владимирський Централ», мордовські та пермські табори, де помер Василь Стус, в’язниці Києва, Львова, Вінниці, Ужгорода. «Мене судили вісім разів, – пише Тереля. – Були випадки, коли я міг отримати дострокове звільнення; потрібно було лише підписати документ про відречення від своєї діяльності та приєднання до Російської Православної Церкви. Щоразу я відмовлявся це робити».

У 1976 році Терелю випустили на волю після 14 років, проведених за гратами. (Нові строки йому весь час додавали за нові втечі). Йому було всього 33. Він одружується з Оленою з Вінниці, з якою листувався весь цей час. Але він і не думає змирятися з несправедливістю. Працюючи столяром у лікарні, бере активну учать у житті нелегальної греко-католицької церкви. Відповідає за церковну касу і пошук грошей для підпільних монастирів і священиків. Організовує літні табори для «Лісової церкви». Пише відкриті листи до урядів західних країн. Заявляє, що греко-католицька церква існувала й існує, проте змушена перебувати в підпіллі.

У 1977 році його знову заарештовують: на волі він пробув лише рік. На цей раз Терелю катують камерами-одиночками та «психушками». «Батько помер 20 березня 1978 року, та я не знав про це аж до 1980 року. Я далі був ізольований від світу у камері № 21. Згодом я дізнався, що батько пережив цілковите відродження. Він прийняв Тайну сповіді перед смертю і забажав, аби його поховав священик. Батькову могилу увінчав усе-таки хрест, а не червона зірка».

У 1981 році його випускають на волю зі значно підірваним здоров’ям. Тереля влаштовується на роботу в бригаду лісорубів у селі Довге. Упродовж неповних двох років – до наступного арешту він займається написанням текстів на захист греко-католицької церкви. Це були есе, заяви, статті та різноманітні матеріали, частину яких вдалося передати на Захід і які озвучувалися на європейських радіостанціях. Пізніше ці твори стали для радянської влади підставою для чергового тюремного терміну.

Та найбільше владі дошкуляла новостворена організація «Ініціативна група для захисту прав віруючих і Церкви в Україні», в якій Йосип Тереля був провідником. Ця група була чимось на зразок Гельсінської спілки, тільки мала релігійне спрямування. Заснована у вересні 1982 року в Львові, вона боролася за легалізацію УГКЦ. Після звільнення з тюрми у 1984 році закарпатець береться за організацію самвидавного часопису релігійних дисидентів «Історія Католицької церкви в Україні». Живучи у Довгому, йому вдалося видати 12 випусків.

8 лютого 1985 року він знову заарештований. Відкритий судовий процес відбувався в Закарпатському обласному суді. Зі слів обвинувачувача: «Упродовж 1984 року, працюючи в колгоспі, Тереля продовжував наклепницькі акції проти СРСР в присутності голови колгоспу, зокрема, це стосувалося оплати праці. Він також відстоював думку, що люди в Україні перебувають у підневільному становищі, а в УРСР відбувається «русифікація»… Свою антирадянську діяльність Тереля продовжував і після того, як його викликали на розмову в міську адміністрацію, де у присутності першого секретаря і начальника міліції він заявляв про низький рівень життя у Радянському Союзу». 20 серпня 1985 року обласний суд Закарпатської області під головуванням судді А.Стрижака визнав Терелю винним «у систематичній участі в антирадянській пропаганді з метою повалення радянської влади». Засудженому дали максимальний термін: сім років таборів і 5 заслання.

1 листопада 1985 року Михайлові Горбачову надіслав петицію 151 конгресмен США з вимогою звільнення Йосипа Терелі. Однак звільнили закарпатця аж у 1987 році, коли демократія в СРСР стала набирати розмаху. Після звільнення закарпатець видає «Хроніку УГКЦ». Дає прес-конференцію в Москві для закордонних видань. 21 січня 1988 року Йосипа Терелю було позбавлено громадянства СРСР. До кінця життя він разом з дружиною та трьома дітьми провів у Канаді, де проводив широку громадську діяльність на користь України та греко-католицької церкви. Оригінально проявив себе як письменник і художник. Мер Клівленда (США) Джордж Войнович, проголошуючи день 11 січня 1988 року «Днем Йосипа Терелі», сказав: «Ці нестерпні муки завдавали йому за його працю для свободи Церкви. За це він провів двадцять років в ув’язненні».

Помер Йосип Тереля у 2009 році у 65-річному віці. Десятиліття тюрем суттєво підірвали його здоров’я. «У 47 років відчуваю себе калікою», – зізнавався він. За власним бажанням, перепохований на Закарпатті: у селі Нижнє Болотне на Іршавщині. Мати Йосипа Терелі виїхала до Праги. Брат Борис застрелився, щоби не потрапити до рук міліції у 1982 році.

«Мене щоразу засуджують за те, що я намагаюся сказати: «Я – українець, я – християнин», – написав у своїй автобіографії найвідоміший закарпатський в’язень сумління.

Олександр ГАВРОШ, газета “НЕДІЛЯ

Loading...

Comments are closed.