Закарпатські хлопці – справжні патріоти!
Своїми враженнями від перебування в зоні АТО з читачами газети «НЕДІЛЯ» ділиться заступник командира зведеного закарпатського загону Василь Маркович
Думки і погляди наших співвітчизників, як зрештою, і громадян із різних куточків світу, нині звернуті до гарячих точок, якими стали східні рубежі української держави. Певно, немає жодного українця, котрий би не розпочинав свій день із новин про ситуацію у зоні бойових дій. Це й не дивно, адже кожен з нас прагне миру й спокою в країні, стабільного та заможного життя. А для декого звістка зі сходу є жаданою, бо там, на передовій, сьогодні, можливо, захищає Вітчизну, хтось із рідних або близьких. Саме так, протягом місяця, чекали повідомлення від своїх, бійців закарпатського зведеного загону, і їхні родичі, колеги та друзі. Нещодавно наші краяни повернулися із зони АТО й поділилися своїми враженнями. Про це сьогодні розмовляємо із заступником керівника зведеного загону, а також начальником спецпідрозділу судової міліції «Грифон» УМВС краю майором Василем Марковичем.
– Василю Михайловичу, знаю, що ви добровільно вирушили у зону АТО. Які завдання були покладені на зведений закарпатський загін?
– Нам довелося нести службу на блокпості у передмісті Артемівська Донецької області. Серед основних завдань, покладених на нас, було запобігання проникненню у місто різних злочинних і диверсійних груп, які, як правило, завозять для терористів та бойовиків зброю і різну провізію. Водночас ми допомагали працівникам місцевих органів внутрішніх справ підтримувати громадський порядок у населених пунктах, насамперед підмогою тамтешнього батальйону «Артемівськ».
– Як вдавалося відрізняти мирного жителя від бойовика?
– Співробітники донецької міліції надали нам список осіб, які оголошені в розшук за скоєння злочинів, а також тих, хто офіційно був учасником терористичних груп, активно підтримував проросійські настрої на мітингах (ці громадяни зафіксовані на фото і відео, коли вони нищили чи знімали українську символіку). Така база даних і допомагала «фільтрувати» громадян.
– У Міністерстві внутрішніх справ є докази причетності сорока донецьких міліціонерів у сприянні керівникам так званої ДНР, скоєнні ними різних протиправних діянь. Чи доводилося і вам брати участь у їх затриманні?
– Особисто ми не виявляли і не затримували перевертнів у погонах. Але не раз чули думку місцевого населення стосовно таких «правоохоронців». Складається враження, що майже до всіх тамтешніх стражів порядку місцеве населення ставиться з недовірою, оскільки, судячи зі слів громадян, ті не захищали мирних жителів від посягань бойовиків, а подеколи й навпаки – потурали зловмисникам. Окрім цього, як стверджують очевидці, чимало колишніх міліціонерів у складі терористичних загонів перейшли на бік сепаратистів і разом з російським агресором зараз воюють проти свого народу та колишніх колег. І це страшно. Адже донедавна Україна їм виплачувала за «службу» заробітну плату, вони користувалися усіма належними пільгами.
– Що особливо вразило вас під час перебування в зоні АТО?
– Майже кожен день на сході був сповнений якихось подій. Але хочу згадати такий випадок. Якось до нас на блокпост під’їхало авто, звідки вийшло троє чоловіків із специфічною зовнішністю. Ми, досвідчені міліціонери, відразу здогадалися, що маємо справу із кримінальним контингентом. Зрештою, наші припущення потім підтвердили і самі незнайомці. Як з’ясувалося, всі вони неодноразово судимі і вважаються у кримінальних колах авторитетними злодіями. Відверто кажучи, ми чекали інших заяв, точніше гадали, що чолов’яги хочуть «наїхати» на нас. Але ні. Можна лишень собі уявити, яким було наше здивування, коли ті вигукнули: «Як ми на вас довго чекали!». Під словом «вас», стало пізніше зрозумілим, чоловіки мали на увазі правоохоронців із західних областей України. А далі пояснили свої слова, мовляв: набрид той «бєспрєдєл», влаштований у їхніх населених пунктах протягом тривалого часу більшістю місцевих міліціонерів.
– Тож як все-таки вдавалося співпрацювати з тамтешніми колегами-міліціонерами?
– Фактично ми зв’язувалися напряму із начальником артемівської міліції, якого нещодавно призначили на цю посаду, Василем Гетьманом. Чому? Бо цей керівник родом не з Донбасу, а з центральної частини України. До цього змушували нас певні обставини. Річ у тім, що з працівниками чергової частини міської міліції співпраці, як такої, у нас не було. Не знаємо, з яких насправді причин, але тамтешні співробітники неохоче ділилися оперативною інформацією, не належним чином повідомляли нас про скоєння злочинів. Скажімо, надійшла заява у чергову частину від потерпілого артемівця про викрадення у нього автомобіля. А їхні правоохоронці про це нас не сповістили, у той же час «завалили» повідомленнями про дрібні протиправні діяння, наприклад крадіжки сумки з продуктами у перехожої жінки або мобільного телефону. При цьому їм добре відомо, що викрадений транспортний засіб міг проїжджати через наш блокпост. Тому головний міліціонер Артемівська й порадив нам зв’язуватися з ним безпосередньо, аби уникати подібних ситуацій.
– Яких, на вашу думку, першочергових заходів потрібно вжити керівництву нашої держави, аби, так би мовити, реанімувати правоохоронні органи у східних регіонах і повернути довіру до них з боку населення?
– Гадаю, людей слід забезпечити, насамперед, правдивою інформацією, а не брехливою ворожою пропагандою, яка просто ллється звідусіль у цих краях. Потрібно налагоджувати роботу з патріотичного виховання населення, дати змогу громадянам відчути себе справжніми українцями. А для цього необхідно з ними просто правильно розмовляти, починаючи від дітей у садочках і школах. Там роками людям нав’язували думку, що на заході живуть тільки нацисти і фашисти, які вороже ставляться до «східняків» і прагнуть їх захопити та поневолити. Останні події, пов’язані з військовим вторгненням російських військ, вже дещо змінили погляди наших земляків на сході. До речі, приємно зауважити, що під час відзначення державного свята – Дня українського прапора, на якому ми разом із львівськими колегами забезпечували громадський порядок, до нас підійшла група місцевих жителів у вишиванках (!) з українською національною символікою і висловила бажання сфотографуватися з нами на згадку. Водночас люди щиро (це відчувалося) дякували, за те, що ми прийшли захищати їх.
Але треба визнати, що не всі поділяють такі погляди.
– Що ви маєте на увазі – траплялися інциденти?
– Ну, не зовсім інциденти. Але на тому ж святкуванні до нас підійшов також літній чоловік, очевидно, колишній фронтовик, і заходився ображати нас, вигукуючи нецензурною лексикою, мовляв: забирайтеся геть, вражі бандерівці. Ми не розгубилися і стали просто по-людськи розмовляти з ним. Певно, дідусь і сам не очікував, що у відповідь на його образи не буде агресії. Уже через кілька днів той пенсіонер знову зустрівся з нами. Цього разу прийшов у товаристві кількох жінок, вони принесли нам чай та солодощі. Навіть більше, ці люди почали час від часу надавати інформацію про підозрілих осіб. Ми про це сповіщали працівників місцевого карного розшуку.
А загалом різні настрої панують там. Видно, що населення налякане війною і російською пропагандою. Однак відрадно, що люди позбуваються того страху і все частіше виявляють бажання бути українцями. Ми, бувало, зустрічали випадково громадян, які віталися з нами словами: «Слава Україні!». Щоправда, вони промовляли їх дуже тихо. Але це не біда, тішить, що жителі сходу поступово «одужують». І ще один випадок, не можу не згадати. В однієї артемівки невідомі зловмисники викрали автомобіль. Згодом нам вдалося виявити цей транспортний засіб і повернути власниці. Сім’я потерпілої вирішила якось віддячити нам. Люди – приватні підприємці, торгують солодощами. Тож привезли ящик морозива. Звісно, усі ці ласощі ми б не з’їли, тому роздавали їх маленьким пасажирам машин, що проїжджали через наш блокпост.
– Хто екіпірував закарпатський зведений загін?
– Підрозділ «Грифон», як відомо, створений на захист суддів, тож, коли нам довелося вирушати боронити Вітчизну, судді самі виявили ініціативу і придбали нам деяке спорядження. Дехто із працівників закарпатських судів не знав, що ми поїхали на Схід. Довідавшись, ці люди стали телефонувати нам під час перебування вже у зоні АТО і цікавитися, що нам ще потрібно докупити. Дуже приємно відчувати підтримку земляків, насамперед, тих, кого у мирний час захищаємо ми. Водночас хочемо висловити велику подяку простим волонтерам. Вони придбали для нашого підрозділу найнеобхідніші речі: починаючи від форменого одягу і спальних мішків та закінчуючи спеціальними таблетками-фільтрами для очищення води. Окремі слова вдячності адресуємо начальнику УМВС області полковнику міліції Сергію Шараничу за постійну підтримку під час нашого перебування у зоні бойових дій та керівнику зведеного закарпатського загону Василю Шаленику, котрий був для кожного з нас на сході справжнім батьком, міцним плечем, на яке можна було спертися у скрутну хвилину. До слова, Василь Шаленик родом з Магадана, але попри російське виховання, він не втратив зв’язок з українським корінням і є взірцем істинного українського патріота. А ще сердечне «спасибі» хочу сказати усім колегам із зведеного загону, котрі несли службу разом з нами. Це, зокрема, хлопці з Берегова, Сваляви, Ужгорода, Мукачева і Тячева. За цей непростий місяць ми встигли стати більше, ніж колеги.
– Чи доводилося діяти в екстремальних ситуаціях або наближених до бойових?
– Майже щодня ми були готові до таких ситуацій. Але безпосередньо брати в них участь довелося лишень одного разу. Якось до нас звернувся місцевий батальйон «Артемівськ» з проханням допомогти знешкодити терористів. З гордістю мушу зауважити, що жоден із закарпатців не відмовився піти у бій. Ніхто не дав, як кажуть, задню. Але ж, знаю, бували випадки, коли люди не могли у подібних ситуаціях впоратися зі своїми емоціями та побороти страх.
– Якщо бути відвертим, виникали сумніви: їхати в АТО чи ні?
– Ми не сумнівалися, вирушати на схід чи ні. А хто, як не ми? До речі, восьмеро моїх «грифонівців» поїхали туди як добровольці. Всі усвідомлювали – наша Вітчизна в небезпеці, тож її потрібно боронити. І це не просто гучні слова, так підказувало нам наше сумління.
– Ваші побажання колегам, котрі зараз перебувають на сході або збираються туди вирушати.
– Насамперед, повернутися живими-здоровими. А ще не забувати, що на таких, як ми, з надією дивляться не лише громадяни східних регіонів, котрі мимоволі опинилися у самому воєнному казані і котрі прагнуть порятунку та захисту, а й наші земляки, які впевнені: закарпатські хлопці – справжні патріоти.
Ігор СТЕФАНЕЦЬ, газета “НЕДІЛЯ“