Вічний пошук притулку, або Будні закарпатського бомжа
Скільки разів, мов сновиди, ми проходимо повз жебраків, не замислюючись над тим, що під брудною одежею теж душа… а на по кутиках вицвілих від болю очей ховаються гіркі сльози – краплі відчаю, зневіри та прагматизму… А чи багатьом доводилося допомагати безхатченкам або, принайні, інвалідам-візочникам… На жаль, незахищені верстви суспільства, як правило, опиняються виключно в об’єктиві або правоохоронців, або соціальних служб. А натовп байдуже і вперто не помічає тих, хто поруч…
З любим рай і в наметі?
Звернути увагу на безпритульних мене змусив випадок. Два роки тому знайома з іншої області втекла з дому. Шукали її і правоохоронці, і волонтери, і екстрасенси, і вся Інтернет-спільнота. Через місяць виснажливих пошукових робіт, дівчину знайшли працівники міліції… Жила вона на вокзалі і заробляла на хліб щоденним випрошуванням милостині, розповідаючи при цьому такі несамовиті історії, що перехожі приносили їй і чистий одяг, і навіть пускали до себе помитися або заночувати. Можливо, я б давно забула цю не зовсім веселу історію, якби після повернення горе-втікачка не зізналася, що жила вона у столиці під моїм іменем та прізвищем, тобто запевняла всіх, що документи згоріли і представлялася мною.
Із того часу, де б не була, не можу спокійно оминути «старця» або безхатченка… Адже такими вони були не завжди, у кожного своя доля і свої причини занепаду.
За Петром Солонтаєм спостерігаю давно. Вперше його намет із гілок неподалік гірської Тиси побачила, коли гуляла з собакою наприкінці травня. Він сміливо підійшов і погладив вівчарку, яка, як правило, з незнайомцями поводиться насторожено та, навіть, агресивно. Але цього разу, на мій подив, обоє швидко знайшли «спільну мову». Не могла не поцікавитись у немолодого бородатого чоловіка, чому він так рано розпочав пляжний сезон. Відповідь була вражаючою. Виявляється, в наметі він жив із березня, а перед тим ночував у підвалах, на вокзалах, у захаращених будівлях, де ніхто не живе. І так – уже багато років…
Та найцікавіше, що разом із Петром у саморобному шатрі жила жінка. На вигляд занедбана, із сивою косою, у скромній одежі молодиця поралась біля багаття із картоплею.
– Це моя помічниця й супутниця, – усміхався чоловік. – Разом ми вже два роки. Із дому її вигнав чоловік, бо інколи випивала, а він знайшов іншу. Дітей не має. Батьки залишили житло старшій сестрі, проте на хату претендують іще два брати. Підібрав я Галю на вулиці, де вона просила милостиню. Тож допомагаємо одне одному і не розлучаємося ніколи.
«Життя – не казка, ми – не герої»
Наступного разу зустріла я Петра аж на початку осені неподалік стадіону «Карпати». Він рився у сміттєвих баках і був чомусь один. Вирішила купити йому щось поїсти. Передала пакет із наїдками і поцікавилась життям-буттям чоловіка.
– Галя померла, – сумно зітхнув безхатченко. – Застудилася, пізно звернулася за допомогою… Розумію, що життя – не казка, а ми – не герої, але так хотілося хоч трохи побути щасливим. Чомусь у мене стосунки з жінками не складалися ніколи.
Виявляється, народився Петро на Виноградівщині. Мати мала шістьох дітей від трьох різних чоловіків. У дитинстві доводилося багато працювати, підзаробляти, допомагаючи сусідам колоти дрова чи збирати врожай, бо грошей хронічно не вистачало. Вітчим із матір’ю любили випити, тож не особливо дбали про нащадків. Після школи закінчив тодішнє ПТУ в Хусті (нині – технічний ліцей), працював штукатуром. Усе, що заробляв, віддавав матері та молодшим братам і сестрам, аби не бідували.
– Сьогодні, як би там не було, але згадую ті часи, як найкращі, – тремтячим голосом запевняє чоловік. – Була хата, близькі люди поруч, можливість працювати, якась стабільність і віра в завтрашній день… Тепер же – суцільна безвихідь. Безнадія!
Згодом Петро одружився. Дружина була теж небагатою. Тулились то на зйомній квартирі, то у її батьків… Отримати житло від держави не вдалося, купити – також. Разом із молодою родиною у тещиній хаті жили ще три сім’ї – у двох кімнатах. Якось після застілля тесть із Петром побилися, посперечавшись через результат футбольного матчу. Семен Вікторович вигнав зятя і наказав доньці більше ніколи з ним не бачитись. Його розсердила не сварка, а те, як приймак посмів підняти руку на старшу людину.
-Боявся, видно, що можу вдарити й Аллу напідпитку. Не міг вибачити того ганебного вчинку. Мною ж керував алкоголь і я вже сотні разів проклинав себе за той день, – пригадує сивочолий безпритульник. – Дітей ми не мали, тож за кілька днів нас розлучили через РАЦС. Зібрав речі у невеличку валізку і подався я світ за очі.
Спочатку Петро винайняв у Хусті кімнатку у старенької бабусі, одночасно доглядав за нею. Але через рік стара померла, а її діти попросили квартиранта шукати собі інше помешкання. Маючи робітничу професію, чоловік вирішив податися на заробітки до Росії. Там хоч і непогано платили, та Петро почав уже серйозно «дружити» з алкоголем. Втратив усі документи, до міста над Тисою повернувся з порожніми руками…
БОМЖ – це стан душі?
У Хусті чоловік постійної роботи не мав, перебивався випадковими заробітками. Почав спати то на залізничному вокзалі, то на автомобільній зупинці, то в підвалі багатоповерхівки. Харчувався теж хаотично, вживав багато алкоголю. Аж поки не познайомився із Тетяною. Жінка забрала його до себе, примусила лікуватися від пияцтва, допомогла відновити паспорт, трудову книжку. Та радість тривала недовго. Через два роки вона померла від серцевого нападу, а її син викинув Петра на вулицю.
– Знову почалися поневіряння, голодні будні, ночівля під відкритим небом, – ділиться спогадами безхатченко. – Із новими друзями горілку ми пили літрами. Це нас зігрівало, але одночасно підривало здоров’я. Та здавалося, що горе можна втопити тільки у пляшці. Життя без житла вже не було для мене чимось новим, не вперше опинявся на вулиці. Тож давав уроки «юним бомжам» як досвідчений безпритульник. Документи було знову втрачено. Я знав, що знаходжуся на суспільному дні. Гроші випрошував від перехожих, заробляти вже не хотілося.
Зі слів Петра, найважче тим, хто не має постійного місця проживання саме взимку. Організм витрачає багато сил для обігріву, їсти хочеться частіше, а на вулиці можна просто замерзнути, заснувши. Та найстрашніше навіть не це. Оскільки в маленькому закарпатському райцентрі немає лазні, то ніде помитись у морозні дні. Обличчя та руки доводиться просто протирати снігом…
– Міська рада організувала безкоштовне харчування для таких, як я. У їдальні адмінкорпусу громадської установи дають гарячий чай, раз на добу можна пообідати, – стверджує 63-річний безпритульник. – Заночувати іноді йду у районний центр для одиноких літніх людей, часом сплю у циган. Вони більш відкриті до обездолених, ніж наші люди, хоч і крадуть, та охоче допомогають іншим.
Замість постскриптуму
Із настанням перших заморозків, мені дуже захотілося побачити свого знайомого бомжа, поцікавитись, як у нього справи…
Шукати Петра довелося довго. Ні у літньому наметі, ні на вокзалі його не було. Підвали тих багатоповерхівок, про які він колись згадував, як більш-менш оптимальне місце для сну, виявились зачиненими. Розпитувала про безхатченка і знайомих ромів – вони теж і гадки не мали, куди подівся Солонтай. Чомусь тоді спало на думку, що чоловік помер. Та яким було моє здивування, коли одного недільного для я побачила в центрі міста знайомі риси… Петро був не п’яним, не старцював, а виходив із храму під руку з жінкою, років 50… Кілька секунд розмірковувала, підійти до нього чи ні. Цікавість уже ж узяла гору…
-Цигани навчили мене робити із відходів дерев’яні сувеніри, – почав розповідь Петро, відійшовши на кілька кроків від своєї пасії. – Відкрив свій невеличкий «бізнес», звичайно ж, якщо це можна назвати таким гучним словом. Продавати вироби їжджу до Королева або в Тересву. На ринку й познайомився з Оксаною. Ця жінка дала мені справді і віру, й надію, й любов одночасно. Живу тепер у неї.
Хочеться вірити, що на цей раз у Петра Солотная все складеться добре, що нарешті він, маючи прихисток, більш ніколи не опиниться посеред вулиці… Але скільки поруч інших, таких же обездолених, безпритульних, малозабезпечених і просто нещасних… які мріють про достойне життя… але не знають, як вирватися із зашморгу злиднів.
