На світі нема міста, де б не працювали закарпатці

[Total: 0    Average: 0/5]

00Володимир Гергель з 1994-го року за кермом величезних машин, які у нас називають «каміонами», або «фурами». А такі автомобілі в основному їздять за кордон, тобто на дуже великі дистанції. Саме тому водіїв таких машин називають далекобійниками. Отже, наш співрозмовник Володимир – один із далекобійників, чоловік, який проводить за кермом дуже багато часу, який об’їздив чимало країн і може порівняти життя людей на сході та на заході, у Австрії та Італії, в Угорщині та Росії, в Білорусії та Казахстані. У більше ніж півтора десятках країн він був неодноразово. Бувало і таке, що за місяць здійснював аж п’ять рейсів Будапешт – Київ, чи за наступний місяць три рейси з нашої столиці до італійських Мілана, Пескара, Болоньї, Барі…

– Володимире Дмитровичу, а як ти спілкуєшся з людьми у всіх цих країнах, адже як би там не було, а доводиться зупинятися в магазинах, їдальнях, готелях?

– У готелях ми не зупиняємося, бо це не входить у наш бюджет. У супермаркетах говорити нічого не треба – заходиш, набираєш продуктів у кошик і на касі оплачуєш. А всі інші ситуації передбачають знання елементарного набору слів і речень побутового рівня. Із слов’янами легко спілкуватися, бо ми розуміємося без перекладача, адже більшість країн колишнього соціалістичного табору у школах вивчала російську мову. А всі інші ситуації вирішуються, як у анекдоті: «Так им ся наговорив із австріяком, що і рукы, и ногы ня болят».

– Іноземці намагаються увійти у твоє положення? Стараються порозуміти тебе?

– Усі. Крім, хіба що, італійців. Італійці – найбільші націоналісти. Якщо в інших країнах виникають проблеми із порозумінням, то там намагаються знайти перекладача. В Італії – ніколи. Італієць сказав своє і все. Якщо ти не порозумів – то твої проблеми.

– У тебе виникали такі ситуації?

– І неодноразово. Тоді доводилося чекати когось із колег, які вміють трохи говорити по-їхньому, або дзвонити такому чоловікові, який може розтлумачити сказане італійцем. Пізніше я навчився трохи говорити і зрозумів, що італійська мова дуже легка і має багато спільного з українською. Хоча б тому, що це дві анйспівучіші мови в світі.

– А про готелі ще. У Європі ж є закон, який забороняє спати в кабіні автомобіля, яким передбачено обмеження руху за кермом у часі…

– То не стосується українців, бо ми не підписали якоїсь угоди чи ще чогось там. Крім того, власники наших автомобілів не дають нам коштів на такі витрати, як готель.

– Але в договорі мусить бути записано… Крім того, має бути страховка життя, адже буває багато випадків, коли водії, не відпочивши належним чином, потрапляють у аварії…

– Ніякої страховки нема. І договори у нас усні. Ми домовляємося про один чи кілька рейсів з власниками автомобілів, дуже рідко – про довгострокову співпрацю. Візи робимо самі, і все, що трапляється з нами в дорозі – це наші проблеми. Власник хоче від нас тільки вчасної доставки цілого і неушкодженого вантажу із точки А у точку Б. І все.

– А ви не обурюєтеся? Не страйкуєте?

– П’ять років тому були страйки. Під Києвом дороги перекривали, але то страйкували власники автомобілів, яких посередники поставили тоді у такі умови, що 60% вартості перевезення вантажу забирали собі. А водії не страйкують. У нас надто багато водіїв, які не мають роботи. Не хочеш їхати ти – поїде інший. Цим і користуються.

– На готель грошей вам не дають, а на штрафи, на хабарі? Адже доводиться таки платити немалі гроші. Нещодавно, наприклад, мені казав один чоловік, що на українсько-угорському кордоні українські працівники таможні вимагали від нього триста євро хабара. Угорці пропустили, а наші – ні. Хоча віз він товар з документами, не контрабанду якусь. 

– Таке буває дуже часто. Власники машин це знають і на такі витрати кошти передбачають. Подібне трапляється не тільки на таможні. Поліція дуже часто теж вимагає гроші, але здебільшого таке відбувається в Росії, навіть у нас останнім часом менше. До речі, у різних містах – різні такси. А ще це залежить від конкретних людей і від менталітету у тій чи іншій місцевості. Наприклад, зі мною сталися дві однакові ситуації у Москві та у Пітері: я поїхав під знак, що забороняє рух вантажних автомобілів; поїхав, бо не знав, як доїхати до місця призначення – навігатор показував, що туди можна їхати. То у Москві від мене вимагали сто доларів, про меншу суму говорити не хотіли і ніяких пояснень не слухали. У Петербурзі ж даїшник попросив сто рублів, на той час то було близько трьох доларів. Але за ці гроші він мені показав, як виїхати з-під знака і намалював на аркуші всю схему руху до місця призначення.

– Що ще, крім менталітету, ти можеш визначити отак відразу?

– У першому ж кафе в Узбекистані я визначив, що це, як і Україна, країна заробітчан. Потім переконався, що не помилився. Просто у їдальнях і кафе сидять в основному жінки і говорять між собою про те, що чоловіків нема вдома. З Узбекистану їздять на заробітки у Росію. А от Казахстан своїх людей забезпечує роботою самостійно. Там дуже багато будують, а ще добувають нафту і газ на узбережжі Каспійського моря. Трудова міграція є, але в середині країни. А ще у них досить розвинене скотарство – величезні табуни верблюдів, коней, корів, отари овець – усе це видно з кабіни автомобіля. Але корови у них маленькі, не такі як у нас. І вим’я мале, я не знаю, скільки молока вони дають, але думаю не дуже багато. На сході ще добре живуть Башкирія і Татарстан. Росія – це загниваюча країна, нічого доброго від неї чекати не треба. Лише великі міста, сто кілометрів довкола Москви та Петербурга, Приуралля, Ставрополь, Краснодар, ще кілька західних областей живуть нормально. Тамбов – більш-менш. Думаю, тому, що там багато українців. Далі – лопухи. Лопухи такі великі, що лізуть у вікна, але люди не звертають на них увагу. До речі, я думаю, що кубанські козаки, та і донські теж, у нас не воюють – то якісь інші. На Кубані, скажімо, українську мову чути частіше, ніж на Сході України. А ще на Кубані п’яних нема, я не бачив, принаймні. Далі на схід – жах! Доріг нема, хати валяться, огорожа страшна, п’яні валяються по канавах. Косторома, Нижній Новгород, Кіров, Вологда, Твер, Псков – вимираючі міста. Такого в світі я більше ніде не бачив. Там легко спілкуватися, бо російську мову я знаю. Крім того з донськими козаками я говорив українською мовою. Вони не хочуть вірити, що ми живемо погано. Вони сподівалися, та і татари нам про це казали, що найкраще із союзних республік після розвалу СРСР буде жити Україна. Але…

– Коли перетинаєш кордон їдучи назад…

– То одразу радієш. Земля оброблена, поля засіяні, хати побілені, огорожі пофарбовані, багато квітів… Хоча дороги у нас погані. Татарстан, до речі, теж дуже акуратний.

– А якщо їхати на захід?

– Там теж не все в порядку. Найбрудніша країна – це Італія. Нижче від Риму дуже брудно, захаращено, засмічено, неакуратно. Якщо оцінювати країни по чистоті, то я б визначив, що найчистішими є Білорусія і Словенія. На друге місце можна поставити Австрію і Хорватію. Це, звичайно, з точки зору автомобіліста, бо я в основному оцінюю тільки дороги та придорожню інфраструктуру: туалети, кемпінги, їдальні, зручність розміток та вказівників, якість дорожнього покриття, відсутність сміття, зовнішній вигляд полів, лісу, будинків, огорож… Ну і відношення до приїжджих має велике значення. Коли з тобою спілкуються, стараються допомогти, зрозуміти, адже в чужому мовному середовищі буває інколи дуже важко.

– А наших людей там часто можна зустріти? Доводилося говорити з ними?

– Таке враження, що на світі немає міста, де б не працювали українці. А закарпатці – то взагалі. Куди б не пішов – вони всюди. Дуже багато наших працюють неофіційно, виїжджають з липовими документами. Одного разу я говорив із жінкою з Мукачева, їй близько тридцяти років. Це було в Італії. Вона приїхала туди з візою на три дні. І то ще нічого – вона купила квиток на літак і полетіла на Мальту. Я запитав, як вона вертатиметься додому? «Не знаю», – відповіла жінка. У мене було якесь таке відчуття, що вона там пропаде… Жаль, звичайно. Є такі люди, яких вдома нічого не тримає; є такі, які вдома вижити не можуть, бо нема роботи, нема де жити; є такі, що втікають від проблем, але є і такі, які не відчувають потреби вертатися – їм добре і там.

– До речі, останнім часом виїжджає дуже багато таких, хто взяв кредит, а тепер сплатити не може. Якщо людина брала кредит у доларах, коли долар коштував 5,5 гривні, а зарплата у нього була 2000 гривень (майже 400 доларів) то тепер долар 14 гривень, а зарплата у доларах – сотня з половиною… 

– Про кредити не знаю, мені вдавалося викручуватися без кредитів. Я тримаю вдома худобу. Маю двох корів, двох телят, свиней, близько сотні курей. Обробляємо з дружиною город – вижити можна і з цього. Але потрібні і гроші, бо дочка вчиться, син одружився вже, але, самі розумієте…

– Ти отримуєш велику зарплату?

– Ну, у світі такі питання ніде не задають. Але, якби рейси були більш регулярними, на життя б вистачало.

– А ти не хотів ніколи поміняти роботу? Щоб не їздити нікуди, адже це дуже важко. Щоб бути дома, з рідними, з дружиною, дітьми…

– Я люблю свою роботу. Але, як кожен сільський чоловік, вмію робити майже все. Тепер, наприклад, я штукатурю зовні будівлю у одного підприємця в Довгому. Якщо потрібно – можу робити якісно дуже багато робіт. Але на гроші, зароблені вдома, прожити неможливо. Я не розумію, не можу зрозуміти тих людей, які тримаються за посаду, на якій можна заробити тисячу-дві гривень. Для жінки це ще терпимо, але для чоловіка?… За газ, електроенергію, телефони, Інтернет, вивіз сміття за місяць у зимовий період потрібно заплатити набагато більше.

– Із фільмів про далекобійників нам відомо про дівчат, які стоять на трасі. Ти підвозив колись таких попутниць?

– Якось у Ростові була така ситуація. До речі, найбільше таких дівчат саме у Росії. Так от, ми їхали чотирма машинами і під Ростовом заїжджали на стоянку. Одразу до нас підбіг табун дівчат, але дуже швидко розвернулися всі й пішли геть? Я першим поставив машину і першим вийшов, запитав: «А що таке, дівки? Чого ви тікаєте?» І знаєте, що мені відповіли? «Бо ми подивилися на номери машин. АО – то погані номери, бо ваші хлопці хочуть отримати все по максимуму, а платити не хочуть».

– Ти теж такий?

– Я справжній закарпатець. Ніколи не буду платити за те, що є вдома безкоштовно.

– На такі витрати власники теж кошти не передбачають?

– Ні (сміється). Хоча могли би. Ми б тоді зекономили на цьому і принесли ці гроші додому.

– Чи помітив ти якісь зміни на дорогах останнім часом? Маю на увазі період війни з Росією.

– Так. Якщо ще минулого року на дорогах Європи було дуже багато автомобілів із російськими номерами, то тепер їх майже не видно. Певно, діють санкції.

– Що і де тебе найбільше здивувало?

– Дуже часто у Росії, у інших республіках колишнього Союзу, навіть у Казахстані, я чув таке: «Добре вам, бо ви живете в Україні».

Василь КУЗАН, газета “НЕДІЛЯ”

Loading...

Comments are closed.