2014. Здобутки і втрати
На початку нового року є традиція: оглянутися назад, згадати, порахувати, пом’янути, зробити висновки. А згадати нині є що! Певно, рік, що минув, був найнасиченішим подіями роком у новітній історії України. І всі ці події так чи інакше вплинули на наше життя, на життя кожного з нас, кожної родини, села, району загалом, та і Срібної Землі також. Бо ми всі живемо у глобальному світі і, хочемо тог чи ні, а залежимо усі від усіх, громада від кожного свого члена та кожен громадянин від спільноти, до якої належить. І якщо використовувати універсальну метафору про корабель і пасажирів, то корабель – це наша планета, але це корабель не маленький, а такий собі «Титанік», який має сотні трюмів, палуб, кают, залів, приміщень більших і менших, у яких розміщені країни. Одні з них – на камбузі, інші – у аварійних шлюпках, що підвішені над палубами і гойдаються на вітрі. А що твориться у них усередині – таємниця за сімома замками – так здається тим, хто щось робить і на щось намагається вплинути, щось змінити. Хоча прояви того, що відбувається, бачать усі. Та це роздуми надто загальні, а нас цікавить конкретика.
Отож, почався рік 2014 на Майдані. Вперше за час проведення революцій у державі революціонери проявили мінімум радикалізму – і «йолка» була прикрашена не новорічними гірляндами, а плакатами на кшталт «Банду – геть!» та «Юлі – волю!» Певно, саме тому на Майдан прийшло понад мільйон українців для того, щоб виконати Гімн України. Такого патріотичного піднесення країна ще не знала. Та ж сама банда злякалася – і… пролилася кров. Головні бандити країни сподівалися, що люди розбіжаться, але марно. 10 лютого я виступав на великій сцені Майдану. Люди тримали мене на сцені довго, у кілька разів довше виділеного мені часу. Саме у ті хвилини я з особливою гостротою відчував зарядженість і поляризацію повітря. Здавалося, одне необережне слово, одна іскра – і суспільство вибухне гнівом та змете на своєму шляху всю неправду, всю несправедливість, весь бруд. Люди ще більше згуртувалися і змусили банду тікати. І тут виявилося, що ми незахищені, що система безпеки держави знищена повністю. Янукович, Пшонка, Азаров… Уся кримінальна верхівка нахабно втекла, пройшла через таможню, кордон, виїхала із цілими КАМАЗами золота, діамантів, вивезла майже весь золотовалютний запас держави… І ніхто не був затриманий, ніхто не був застрелений…
З цього часу у державі почалася низка втрат – більших і менших, але важливих. Крим, Донбас, війна, яка виявила, що у нас відсутня армія; вибори, що показали рівень зневіри суспільства, яке навіть у критичний момент не проявило належної активності… Почалися пошуки причин. Як не парадоксально, а причини такого стану лежали на поверхні, про них неодноразово кричали, на них звертали увагу і політики, і політологи, і письменники. Головна причина – поразки у інформаційній війні, яку Росія вела проти нас багато років, а влада намагалася робити вигляд, що нічого не відбувається. Якщо на початку Незалежності суспільство поділялося на тих, хто за Україну, і тих, хто проти; на патріотів і ворогів нації, які асоціювалися і ототожнювалися з комуністами, то завдяки Шустеру і Ющенкові російським спецслужбам вдалося розколоти суспільство на Схід і Захід, на бандерівців і російськомовних жителів. Саме у ті роки варто шукати паростки, із яких виросла війна. І ще один парадокс: саме ця війна згуртувала націю. Але повернемося до року 2014-го.
Вибори Президента і нової Верхов-ної Ради вселили в серця громадян нові сподівання, які дуже швидко перетворилися на розчарування. Війна, як обіцяв Порошенко перед виборами, за три дні не закінчилася, жодного винного у смертях Небесної Сотні не покарано, багатства, які вивезли бандити, в Україну не повернуто, корупцію не подолано, реформи відсутні, люстрація проводиться більш віртуальна, бо ніхто її не бачить… ЄС лишається у далекій перспективі, а перспектива ця схожа на міраж.
І надалі триває зубожіння населення. Купівельна спроможність громадян за рік впала більше ніж на половину. Дії влади щодо зупинки падіння гривні більше схожі на панічні рухи потопаючого, ніж на планомірну методичну і систематичну роботу. Яценюк бере нові міжнародні кредити, натомість підприємства клану Януковича продовжують працювати на бандитів-втікачів. Міжнародні санкції щодо членів родини-мафії вводяться, а всередині держави підприємливі регіонали беруть участь у тендерах і виграють їх. Ті, хто реалізовував політику нищення демократії та українства на місцях, лишилися на посадах. У той час коли очевидними є факти участі комуністів у антидержавницьких подіях, коли засвідчено їх продажність і доведено співпрацю із російськими спецслужбами, у приміщенні суду, де мала розглядатися справа про заборону КПУ, раптом гасне світло. У результаті антиукраїнська партія допускається до виборів у Верховну Раду України… Все це симптоми, які можуть перерости у страшну хворобу, що позначиться на здоров’ї нації, на нашому майбутньому. Але стільки симптомів на один рік – це явно забагато.
Незважаючи на це, великий живий організм нації бореться з недугами, прагне оздоровитися. Кристалічна решітка ідеологічної хвороби ленінізму продовжує руйнуватися. Впав основний ідол на перетині Хрещатика і бульвару Шевченка, повалилися менш важливі болвани у Харкові, Житомирі, Кіровограді, інших містах центральної та східної України. Звільняючись від комунізму, країна стає менш залежною від північного сусіда, ментального носія колективізму, агресії, недбальства та алкоголізму.
На фоні суцільного ленінопаду та гібридної війни з Росією міф про старшого брата руйнується остаточно і безповоротно. Україна починає захищати свій інформаційний простір, бо усвідомлює, хоча і надто повільно, що саме він є визначальним у питанні збереження простору територіального. Для цього навіть створюється нове міністерство, яке ще не усвідомлює своєї місії, не знає функціональних обов’язків, не має конкретного плану дій і тому допускає нанесення страшного удару по гідності нації – трансляцію у новорічну ніч на телеканалі «Інтер» концерту за участю всіх тих артистів, які виступали на антимайданах, які підтримали ДНР та ЛНР, які лижуть Путіну зад за те, що він воює проти України. Це показова зневага до нації, це плювок у обличчя героїв, це не зрада, а активна боротьба проти держави на стороні противника. Винні мусять бути покарані. До речі, «Інтер» завжди займав антиукраїнську позицію – певно варто позбавити його ліцензії. Це буде справедливо.
Несправедливо, з моєї точки зору, те, що до Парламенту не потрапила Свобода, що не пройшов Олесь Доній… Неправильно, що туди потрапив Опозиційний блок. Жаль, що помер один із знакових представників нації Євген Сверстюк… Пішов із життя ще один чоловік загальнонаціонального масштабу. Це великий патріот України, найбільший пасажирський автоперевізник Чеської республіки, меценат, громадський діяч, уродженець Іршавського району Іван Реґа. Сумно. А ще сумно, що праві сили у нас не можуть об’єднатися навіть тоді, коли загроза є надто реальною. Печально, що ми лишаємося країною олігархічного типу. Страшно, що у часи війни сотні тисяч українців виїжджають на заробітки у країну, яка воює проти нас, працюють на економіку ворога, підпадають там під вплив інформаційної та ідеологічної пропаганди, завозять сюди вірус розгубленості, стають на службу спецслужб противника…
На маківці головної ялинки країни, яка майже півроку височіла у центрі столиці, красувався величезний банер «Юлі – волю!» Ще один поворот стався у свідомості нації після того, як Юлію Тимошенко було звільнено, після її, як їй здавалося, тріумфального сходження на сцену Майдану. Після її виступу люди дуже влучно продовжили текст: «Юлі – волю, але не владу!» Юлія Володимирівна підтвердила правоту народу, коли у кінці року легко витратила на весільну церемонію своєї дочки якихось півмільярда. Виявляється, що її руки теж ніколи нічого не крали.
Абсолютним негативом на рівні держави залишається поділ суспільства за мовними ознаками. Навіть лозунг «Єдина країна, единая страна» є помилковим і категорично неприйнятним. Адже він приховує у собі небезпеку, констатує і фіксує у свідомості населення факт ментальної різниці між частинами суспільства. Крім того, телепередачі, у яких один ведучий розмовляє однією мовою, а другий – іншою, дратують і руйнують основи толерантності і терпимості. А ще пропаганда у цих передачах переважно російськомовного культурного продукту руйнує основи нації, її культуру, вибиває ґрунт із-під ніг творців національного продукту, позбавляючи їх не тільки стимулів до праці та вдосконалення, до реалізації ідей та задумів, але і засобів до існування.
Серед здобутків минулого року на рівні держави варто відзначити: орієнтація на ЄС, підготовка до обіцяних реформ, становлення основ української армії, потужний волонтерський рух, ріст до понад 70 процентів усвідомлення громадянами своєї приналежності до України, готовність нації до самоорганізації та повстання на захист своїх прав та свобод, звільнення від стереотипів та усвідомлення того, що тільки ми самі можемо змінити своє життя на краще – сподіватися треба тільки на себе. Оновлення більш ніж на 50 відсотків Верховної Ради України, присутність у ній командирів батальйонів покаже себе у майбутньому. Бо сказати однозначно наскільки це позитив для держави нині важко. Позитивним є і те, що воїни, добровольці, справжні чоловіки, які захищають єдність держави на східному фронті, стають важливим політичним аргументом у житті країни. Вони є фактором, який змушує політичних олігархів та діячів нижчих рівнів більш виважено приймати рішення, враховуючи не тільки свої інтереси.
На фоні грандіозних подій загальнодержавного рівня Закарпаття особливо не вирізнялося. Революція відбувалася не надто активно, досить таки спокійно, хоча на Київ відправлялося тисячі людей. Причиною найгострішого конфлікту в області було рішення Олександра Ледиди про виділення 3,5 млн гривень для реконструкції площі Народної в Ужгороді. Незважаючи на жорстке протистояння, на виступи інтелігенції краю проти такого вандалізму очільнику партії Регіонів вдалося реалізувати свій проект. Після чого він із почуттям виконаного обов’язку гордо пішов у відставку. Період керівництва областю молодого представника «Фронту змін» Валерія Лунченка запам’ятався тим, що він волів спілкуватися з жителями Закарпаття через Інтернет, не виступив жодного разу із будь-якою ініціативою, нічого не зробив, крім, хіба що, дрібної користі для себе – отримував дві зарплати: як голова ОДА і як депутат Верховної Ради. Певно саме тому народ прозвав його «Лунтиком». Під кінець року керівником облдержадміністрації став Василь Губаль, який обіцяє реформи і демонструє єдність позицій із обласною радою. Це однозначний позитив, що мав би дати результати.
Серед найбільш активних революціонерів у області слід відзначити Олега Куцина, Івана Габора, Олега Дибу, Володимира Піпаша, які очолювали партійні структури та інформаційні ресурси і активно впливали на ситуацію. Але, певно, найбільше мужності і сміливості на самому початку 2014 року проявили двоє чоловіків: голова обласної ради Іван Балога та мер Мукачева Золтан Лендєл. На великому мітингу у центрі Мукачева вони відкрито виступили проти Януковича та його банди і засудили політику партії Регіонів. Це у той час, коли обоє обіймали високі посади, а синьо-біла партія мала ще велику силу. Слід відзначити також і мужність Віктора Щадея, секретаря Ужгородської міської ради, якого переслідували, якому загрожували, на якого нападали, якому наносили ножові поранення, але він не здався. У боротьбі за справедливість у обласному центрі з перемінним успіхом, я думаю, він таки переможе. Хоча справедливості від історії чекати не варто.
Дуже добре заявив про себе у минулому році автомайдан. В основному це молоді люди, які хочуть змін і не збираються їх чекати. Вони стимулюють процеси, впливають на перебіг подій, втручаються у ситуацію з тим, щоб вирішити її якнайкраще, з максимальною користю для народу. Серед організаторів автомайдану найактивнішим був Михайло Ловга із Довгого. Досвід, отриманий ним у страйках на території району, у захисті прав підприємців, у перекритті доріг Іршава-Хуст та Іршава-Свалява у центрі Довгого із вимогою їх відремонтувати став у нагоді: чоловік узагальнював та конкретно формулював питання, які ставили автомайданівці.
На фоні цих буремних подій у рік 200-ліття з дня народження Тараса Григоровича Шевченка Національну премію імені Шевченка отримав наш земляк Мирослав Дочинець. Але (унікальний випадок) вручення відбулося не в день народження генія і навіть не в дні його перепоховання, як це відбувалося у всі попередні роки, а в кінці року. Що, врешті, не зробило подію в культурному житті України та Закарпаття менш важливою і менш значущою. Сам факт вручення теж став важливою подією, адже засвідчив для всього народу, що життя продовжується навіть під час війни. Хоча люди зрозуміли це набагато раніше, ніж влада, бо почали використовувати масові та розважальні заходи для того, щоб зібрати кошти на підтримку армії. До речі, бойовий дух у наших бійців тримається на висоті саме завдяки волонтерам. Про це мені говорили поранені воїни під час нашої із Василем Матолою поїздки із виступами по військових госпіталях. Якщо повертатися до теми армії, то за деморалізацію військових сил України, за доведення армії до стану, коли кожен третій (у Криму) перейшов на сторону ворога, а половина із тих, що лишилися, відмовилася служити народу України, за те, що знищена була майже повністю матеріальна база, за те, що кількість генералів перевищила у десять разів кількість генералів у американській армії, за те, що здали інтереси держави, озброєння, літаки, флот… За це все ще ніхто не відповів.
Гучними протягом року на Закарпатті були два випадки прояву сепаратизму. Перший: так званий прем’єр-міністр так званої Підкарпатської республіки, яка за аналогією мала перетворитися на такий собі західний варіант ЛНР чи ДНР, Петро Гецко від імені народу Закарпаття звернувся до Путіна із проханням ввести російські війська на Закарпаття, оскільки тут утискають русинів. Самі ж русини про свої утиски нічого не знали. Як виявилося, Петро прочитав те звернення, яке йому написали російські спецслужби, зацікавлені у розхитуванні ситуації в Україні. Вони ж і прихистили його у себе, оскільки виявили, що тут на нього чатує небезпека. Інший випадок: перекриття доріг фальшивими матерями солдатів із вимогою не забирати їхніх синів у армію і не відправляти на фронт. Антидержавне спрямування акцій було розкрито досить швидко. Жодна із оплачених «матерів» не мала сина-солдата чи сина-призовника. Спроби дестабілізувати ситуацію повідомленнями про мінування окремих адміністративних приміщень теж не дали результату. А от арешт оргтехніки близько десятка місцевих дрібних сепаратистів позитивно вплинуть на соціально-політичне становище в області.
Унікальним явищем у області минулого року стало те, що четверо братів із родини Балог потрапили у Верховну Раду. І це при тому, що один із них, а саме Віктор, не витратив на виборчу кампанію жодної копійки. А всі інші виділили на вибори незначні суми. Відчуваючи потенціал цієї родини, політичні опоненти активізували боротьбу проти Віктора Балоги та його братів. Навіть намети перед обласною радою розбили. Але, крім наметів і пустопорожніх огульних звинувачень, у опонентів нема жодних аргументів. Віктор Балога займає чітку державницьку позицію, стоїть на позиціях глибоких реформ у адміністративній та гуманітарній сфері, зазхищає інтереси народу у галузі освіти та медицини, виступає проти тиску на підприємців, за економіку європейського рівня. Об’єктивної критики на його адресу я ще не чув. Тому, прогнозую, що він знову підніметься на загальнодержавний рівень і реалізовуватиме свої ідеї на території усієї держави. І матиме підтримку патріотів і революціонерів.
І, нарешті, про Іршавський район. Одна із найсильніших районних організацій ВО «Свобода» в області зазнала повного фіаско. Велику роль у цьому зіграв кількамісячний голова адміністрації, представник цієї партії В’ячеслав Свічкар, який публічно зізнався у своїй політичній неспроможності щось змінити в районі. Так нічого і не зробив. А от його партія провела ряд успішних акцій, хоча перша особа району всі зусилля організації перекреслила. Натомість, поруч із «Єдиним Центром», на лідируючі позиції у політичному житті району вийшла «Самопоміч», яка діє поки що як громадська організація. До речі, цивілізовану презентацію цієї організації зроблено у грудні. До цього часу жодна із громадських чи політичних організацій свою роботу не презентувала. Керівники організації, а це молоді люди, дуже коротко і аргументовано розказали про різні напрямки роботи, про бажання змінити на краще наше життя, це було дуже позитивно сприйнято присутніми.
Вперше в історії району попереднього голову райради практично вигнали із робочого кабінету. Обрання нового голови сприйнялося неоднозначно, хоча за досить короткий період Іван Савко зміг знайти багато прихильників. Його діловитість та здатність іти на компроміс, відсутність хворобливих амбіцій та почуття гумору зробили свою справу. А відсутність досвіду у керівника професійно компенсує Петро Добромільський, який, незважаючи на свій молодий вік, достатньо попрацював на відповідальних посадах, має юридичну освіту і добре орієнтується в економіці та політиці.
Людиною року в районі, на мою думку, слід вважати Іршавського мера Степана Бобика, який поступово і цілеспрямовано робить із районного центру цивілізоване європейське містечко.
Традиційно, найбільше здобутків мають культурата спорт. І ще про традиції: туристи до нас традиційно не йдуть, бо дороги традиційно не ремонтують. А все інше – добре. Живемо!