Війна на сході: гіркі відповіді на неприємні питання
Події останнього тижня на Сході викликають складні враження. Ні бої за руїни Донецького аеропорту, ні знищення рейсового автобусу у Волновасі, ні навіть обстріл житлових кварталів у Маріуполі не мають жодного стратегічного значення як для однієї сторони, так і для іншої. На відміну від, скажімо, російських спроб замкнути Дебальцевський котел навколо українських військ. Але все-таки чимало зусиль було віддано саме на отакі резонансні, криваві, але геть абсурдні з точки зору кінцевого результату протистояння акції. Навіщо? Адже всяка війна – це ланцюжок випадковостей, та зрештою в ньому теж обов’язково виявляється якась своя логіка. Так і тут.
Названі три акції противника є абсурдними тільки на перший погляд. Адже війна ведеться не заради якогось чітко визначеного кінцевого результату (наприклад, контролю над певною територією), а заради самого процесу. Багато хто з обох боків добре наживається на цій справі. За таких умов артилерійські дуелі можуть тривати як завгодно довго. Інколи просто складається враження, що для російської сторони найважливіше вистріляти якомога більше зарядів – навіть байдуже куди. І, можливо, ще більше тих снарядів списати. Як на цьому всьому хтось може наживатися, не треба пояснювати. Війна стала годувальницею для численних інтендантів, найголовніший з яких сидить у Кремлі. Жодна російська війна не обходилася без масштабного казнокрадства. Саме це і називається воювати по-російськи. Хочеться вірити, що це стосується тільки противника.
Багато експертів і особливо безпосередніх учасників бойових дій вважають, що збройну фазу конфлікту давно можна було би припинити. Але в українського генералітету чомусь немає справжнього зацікавлення у цьому. Усіх (крім самих бійців) влаштовує оця в’яла шизофренія. Останні рішення Верховної Ради тільки підтверджують такий невтішний висновок. Після грізного надування щік парламентарі спромоглися прийняти постанову, якою Росія оголошується агресором. Звучить начебто рішуче і принципово, але яка користь від такого клаптику паперу, не може пояснити ніхто. Верховна Рада імітує бурхливу діяльність, але від того нікому ні холодно ні жарко. Цим парламент тільки компрометує себе, хоча рівень довіри до нього і так ніколи не був надто високим.
Чому же депутати ідуть на такий політичний суїцид? Та ще й не тільки вони? Складається враження, ніби всі українські політики граються у призабуту вже дитячу гру. Пам’ятаєте, була така у часи, коли ще не існувало комп’ютерів – «Білого і чорного не носити, «так» і «ні» не говорити…» От зараз усі ці «голови у телевізорі» точнісінько так уникають казати «так» і «ні», взагалі відповідати щось членороздільне, зате кров навколо них просто бризкає. Абсурдність такої ситуації давно вже всім набридла, але вона триває. І кінця-краю їй навіть не видно. Бо українські можновладці мають на те, принаймні, кілька причин.
По-перше, саме затяжні бойові дії максимально змінюють співвідношення сил в українському політикумі на користь одних олігархів всупереч інтересам інших. Те, що різношерстий донецький клан зараз несе колосальні збитки, не підлягає сумнівам. З іншого боку, якщо хтось втрачає, то хтось інший на цьому може добряче нагріти руки. Якщо Р.Ахметов втрачає свої мільярди вдома (а за ним те саме відбувається і в десятків дрібніших тузів Донбасу), значить у нього стає все простіше відібрати чи перекупити власність по всій Україні (скажімо, обленерго) чи й за кордоном. Заради такого масштабного переділу власності олігархи готові жертвувати нашими бійцями й цивільним населенням, озброювати добровольчі батальйони і тут же давати їм наказ: «Ні кроку вперед!» .
Зараз відбувається певна реконкіста. Якщо за чотири роки правління В.Януковича деякі олігархи накралися донесхочу, то зараз відбувається реванш тих, хто раніше вважав себе обділеним. Воно би, може, і нічого, якби при цьому не гинули зовсім непричетні до цього перерозподілу люди. Через свою абсурдність війна стає усе менш і менш популярною в народі, але, схоже, що поки усе не переділять, вона таки не завершиться. А у колись найбагатшої людини України є що переділяти. Не кажучи вже про численних інших, лише трохи бідніших за неї багатіїв.
По-друге, саме війна є прекрасним приводом не здійснювати ніяких реформ і не виконувати передвиборних обіцянок. Що реалізовано з гасел Революції гідності? Абсолютно нічого. Не зроблено навіть якихось суто символічних жестів, котрі влада мала би здійснити хоча би з огляду на власне самозбереження. Не покарано жодного сержанта, який стріляв у Небесну сотню. Не кажучи вже про більш серйозні фігури. Усім надано можливість втекти і «переховуватися» за усім відомими адресами.
Ні про яку зміну бізнесових правил гри за таких умов не може бути й мови. Одна з головних відмінностей України від цивілізованого світу полягає у мізерній вартості тут робочої сили. Все інше у нас зрівнялося зі світовими цінами (інколи і перевершило), а зарплатня лишилася совковою. Хоча останнім часом, здається, вона вже суттєво менша, ніж у радянські часи. Здавалося б, усі реформи мали би бути спрямовані на подолання цієї диспропорції. Але це був би удар по інтересах тих самих олігархів, котрі наживаються через хижацьке розграбування природних ресурсів і через дешеву робочу силу. Ясно, що поки в державі засилля олігархів, про реформи у нас тільки говоритимуть, але не більше. На кошти багатіїв організовують нескінченні круглі столи, конференції, мозкові штурми, видається маса макулатури, заповнюються численні анкети, але все це тільки дренчання механізму на холостому ходу. Ніхто нічого не збирається змінювати, а війна є ідеальною відмовкою, аби нічого не робити по суті.
По-третє, киваючи на воєнні обставини, керівництво Нацбанку та інші фінансові гравці обвалили курс гривні, спровокували зростання цін, яке навіть випереджає валютні коливання. Доходи від цієї авантюри взагалі фантастичні. Кожен загиблий на фронті (а також цивільний, що гине від сліпих куль) забезпечує своїм життям надприбутки наших банкірів. Вакханалія у фінансовій сфері просто безпрецедентна. За інших умов народ давно би узявся за вила. Ця сорочка значно ближча до тіла, ніж європейські перспективи України. Але війна списує усе. Роботяги, навпаки, несуть останні копійки волонтерам – тоді як у їхніх кишенях не орудує вже тільки зовсім лінивий.
По-четверте, всяка війна створює ідеальні умови для максимально кулуарних рішень, для згортання демократії і відсторонення народу від реального впливу на владу. Виявляється, що парламент, на який колись покладалися такі завищені надії, просто ні на що не впливає. Народні депутати або деморалізовані ще більше, ніж самі виборці, або ж вони теж мають свої вигоди від того, що мовчать і ні у що не втручаються. Вони, як зомбовані, проголосували за антинародний бюджет, а потім навіть не роблять спроби щось там відкоригувати. За такої перспективи парламентсько-президентська республіка може перетворитися на свою протилежність. Воно й не дивно. Будь-якому опонентові можна легко наліпити ярлик «агента Путіна» з подальшими організаційними висновками – ідеальна ситуація для плекання диктатури. Куди поділися минулорічні мітингові оратори? Ото ж бо.
З екранів непомітно зникли політичні ток-шоу. Відносна свобода слова – це було останнє, чим ще пишалася Україна за В.Януковича. Як та сирітка, що не може похвалитися обновками, то хоча би тим, що вона постриглася. Але тепер немає навіть цього. Може й не тому, що хтось спеціально душить ту свободу слова. Просто справді стає усе менше тем для обговорення. Політичне життя переміщується кудись за лаштунки, під килим, людині збоку все тяжче сказати про нього щось адекватне. А хто не збоку, а усередині, вже настільки вгодовані і прийняті «в тему», поготів не скажуть нічого правдивого.
Революція гідності виродилася у свою повну протилежність. Її ідеали реалізовуються з точністю до навпаки. Саме це і входило від самого початку в розрахунки В.Путіна. Дуже ризикована для Росії гра починалася ще рік тому задля компрометації кольорових революцій як таких на прикладі української.
А чи загрожує самому Кремлю подібна революція? Питання не має однозначної відповіді. З одного боку, рівень життя у Росії різко падає. Невдоволеними стають навіть найближчі до влади олігархи (в принципі, інших олігархів там і немає). А з іншого – ресурси Росії такі колосальні, що ще років на два більш-менш звичного існування там вистачить мешканцям і хрущовок, і Рубльовки. Тим більше, що росіяни за самою ментальністю значно стійкіше переносять нестачу матеріальних благ, аніж європейці. Отже, сподівання на якісь радикальні переміни у Росії поки що більше примарні, ніж слушні.
Росія упродовж своєї кількавікової історії позиціонувала себе як альтернатива Заходові. Україна завжди була піддослідним кроликом, на якому ці дві альтернативи постійно випробовувалися. Нинішня війна – теж чергова суперечка Росії з Заходом, але розплачуватися доводиться саме нам. Невже і Захід зацікавлений у максимальному ослабленні України?
Події останнього року засвідчили, що благополучна Україна не потрібна нікому в світі, окрім самих українців. Українці цікавлять Європу лише як кваліфікована, але недорога робоча сила. Проте допускати ще одного реального конкурента на європейський ринок ніхто не збирається. Безнадійна, але своя Греція для Європи значно цінніша, ніж перспективна, але чужа Україна. Історія свідчить, що Україна завжди була розмінною картою у геополітичній грі. Не виключено, що так буде і зараз.
Зрештою дивовижний ступор українського керівництва щодо ситуації на Сході можна пояснити саме постійною оглядкою Києва на Брюссель. А там теж нібито максимально зацікавлені у затягуванні конфлікту, переведенні його у заморожену фазу. Недарма вже й окремі «зачаровані на Захід» українські публіцисти теж заспівали, що нічого страшного у замороженому конфлікті немає – хай би собі було.
Поки не припиниться стрілянина на Сході, не припиниться і деградація України в цілому. Обговорювати якісь інші реформи при цьому просто немає сенсу. Але й війну не можна переломити, допоки Україна не вийде з того морально-психологічного піке, в якому перебуває уже рік чи навіть більше. Виникло таке собі зачароване коло.
Зав’язався цей вузлик із того, що самі донеччани не побажали виступити за спокій у власному регіоні. Замість наведення ладу у власній хаті багато хто обрав шлях утечі. Хто лишився теж не стали до кінця ні на один, ні на інший бік. У результаті ситуація зависла, а відтак ця невизначеність поширилася на Україну в цілому. Нещодавні революціонери переконалися, що вони у меншості. Контрреволюціонерів, правда, аж ніяк не більше. Домінує усюди інертна маса з типово українською психікою: подивимося, як воно там буде. Тривати так може досить довго.
Нині багато мовиться про черговий Майдан навесні – проти вже нинішньої постреволюційної влади, котра не змогла впоратися з викликами часу. Як на нас, це найбільш небезпечна з усіх можливих перспектив. Черговий Майдан буде нічим іншим, як протистоянням нинішніх провладних олігархів, які вже переділять усю донецьку спадщину і заходяться гризтися між собою, у своєму вужчому колі. Знову на вулиці буде виведено маси невдоволених і особливо романтичну молодь, котрій дійсно нічого втрачати. Завершитися весняний Майдан може тільки вже повним розвалом України і розчленуванням її території між сусідками.
Життєстверджуючою альтернативою усьому цьому може бути тільки відновлення українського контролю над нашим східним кордоном, закриття його на замок. От для цього і треба просити допомоги у міжнародних сил. Саме по визнаному цілим світом українсько-російському кордону треба встановлювати лінію розмежування збройних сил, а не всередині української території. В останньому випадку стрілянина не припиниться ніколи. При відновленні ж державного кордону шанс на це є, хоча, скоріше за все, тільки при підтримці яких-небудь «блакитних шоломів» чи чогось на кшталт їх.
Але навіть такий варіант можливий тільки тоді, коли ті сили всередині самої України, що гріють руки на війні, стишать свої апетити і погодяться на мир. Віриться у це слабко, але іншого виходу немає. Якщо олігархи зацікавлені і далі в існуванні геополітичного проекту під назвою «Україна», то не мали би різати курку, що несе їм золоті яйця.
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”