Без роду й племені… або Що відбувається за вікнами дитбудинку?
Проблема дітей, позбавлених батьківської опіки, актуальна не перший рік. Сиротинці є чи не в кожному районі Закарпаття, постійно зростає кількість будинків сімейного типу. Однак чомусь у суспільстві все одно є жінки, які зрікаються своїх чад… Тож як живеться малюкам у спеціалізованій установі, чи турбуються про маленьких сиріт працівники інтернатів, чи забезпечені діти найнеобхіднішим? Відповіді на ці та інші питання ми шукали у Свалявському обласному Будинку дитини.
Чужих дітей не буває?
Кажуть, хто дітей не народжував, той не вміє і жаліти. Проте інколи чужі люди здатні дати малюкові більше любові, ніж ті, хто привів їх у світ. Втім… для більшості вихованців дитбудинків найріднішими людьми є вихователі, лікарі та персонал установ, у яких вони перебувають. Горе-матері, яких у народі називають «зозулями», не особливо переймаються своїми нащадками, далеко не всі батьки навіть відвідують дітей.
– Наш заклад інтернатного типу відкрився у 1980 році. Його спорудження велося державним коштом. Спочатку у нововідкритому обласному Будинку дитини виховувалося 45 хлопчиків і дівчаток. Поповнення малечею в ті часи велося за рахунок направлення сюди дітей, від яких у пологових будинках відмовилися матері, із сімей, позбавлених батьківського піклування та з інших нерентабельних закладів для безпритульних немовлят. Уже згодом установа розрослася і дала прихисток 120 малюкам, а ще пізніше – 250 вихованцям. Проте, починаючи із 1998 року, кількість маленьких «пацієнтів» пішла на спад. І в 1999 – 2000 році у сиротинці утримувалося вже тільки 150 дітлахів. Зараз у дитячому будинку трохи більше сотні малят. Це – крихітні створіння (від народження до трьох років), у яких немає іншої домівки, – розповідає головний лікар установи Володимир Бейреш.
Оглядаючи просторі корпуси Будинку дитини, кидаються у вічі чистота й порядок, ошатні кімнати, прибрані санвузли, старанно розмальовані казковими персонажами коридори.
– У 2013 на базі ОБД відкрилось відділення медико-соціальної реабілітації для дітей, що потрапили в складні життєві ситуації. Тут можна тимчасово залишити малюка, якщо мати не має можливості його виховувати, правда, перебування у структурному підрозділі сиротинця обмежене в часі – близько місяця, – стверджує пан Володимир. – Щоб оформити дитя у реабілітаційне відділення, потрібна заява від батьків чи опікунів, направлення від сімейного лікаря або педіатра, довідка про епідоточення та всі необхідні аналізи. Проте фахова допомога спеціалістів-медиків надзвичайно важлива в перші місяці життя, адже мозок малечі найінтенсивніше розвивається саме в ранньому віці.
До речі, у дитбудинку є кілька кімнат для рухливих ігор, масажні ліжечка, тренажери, а також кабінет гідротерапії (приміщення для водних процедур). Справа в тому, що фахової допомоги потребують багато новонароджених і однорічних діток, окремі мають психіко-моторні порушення. Тож у закладі працюють педіатри, фізіотерапевти, логопеди та інші спеціалісти. Вихованці сиротинця отримують необхідні щеплення, щодня проходять медогляд і лікувальні процедури.
За межею людяності
Спостерігаючи за працівниками закладу, які дбайливо колишуть найменших, на думку спливає, що тут деяким малятам справді краще, ніж у родинах, де п’яні «годувальниці» нерідко фізично знущались над ними.
– Якось до нас звернувся чоловік із Мукачева. Він просив забрати від нього сина, бо, з його слів, мати любила хильнути зайвого і частенько била немовля, – розповідає життєву історію очільник Свалявського дитбудинку. – Оскільки потрібно було оформити ряд документів, батько зразу не залишив сина. Через місяць, коли вже дитя поступило до нас, тіло хлопчика було в синцях. Травми та забої двомісячної дитини довелось довго лікувати. Інший інцидент, що не може залишити байдужим, трапився нещодавно. Жінка принесла дитину, яка народилась із вадами серця. Малюкові потрібна була термінова операція, інакше хлопчик міг не вижити. Протягом семи днів ми відправили дитину до Києва. Столичні медики врятували життя малюкові, тепер він знаходиться у нас і почувається добре.
Як не прикро, але абсолютно кожна дитина, яка опиняється у Свалявському сиротинці, має свою, не зовсім веселу історію. Сумно, що стежина долі зовсім крихітних створінь зазвичай розпочинається із перерваного зв’язку з найріднішими людьми.
– Приблизно 25 наших вихованців щороку отримують нових батьків. Та як би прийомні татусі й матусі не любили малечу, коли дитину забирає біологічна ненька, відчувається суттєва різниця у поведінці, настроях, емоціях обох. Пригадую випадок, коли від одної жінки згоріла оселя. Вона змушена була звернутися до нас і залишити сина. Періодично, раз на півроку, мати відвідувала дитя. Тож коли вона заробила необхідну суму і зробила ремонт, приїхала за малюком. Важко передати, наскільки хвилюючою була сцена взаємної радості рідних людей. На очі досі навертаються сльози, коли думаю про них, – ділиться спогадами Володимир Бейреш.
Проте найбільш боляче,коли маля ігнорується і не сприймається матір’ю. Особливо стискається серце, коли дивишся на спеціальне віконечко, розміщене при вході в дитбудинок, у якому можна анонімно залишити новонароджену дитину.
– Головною метою «Вікна життя» є збереження життя немовлят, – пояснює пан Володимир. – Інколи жінки, маючи небажану вагітність, народжують не у пологових будинках. Байстрята їм просто не потрібні. Найчастіше це студентки, які намагаються позбутися малюка, аби уникнути неприємностей із власними батьками. Ми гарантуємо, що біля «приймального» пункту немає ні працівників міліції, ні жодних наглядових служб. Краще ж принести малюка до дитбудинку, ніж викинути на смітник…
Як стверджує народна мудрість, людину роблять людиною яскраві спогади дитинства. Саме тому у Свалявському ОБД, забезпечуючи повноцінний розвиток вихованців, вихователі проводять із дітьми багато цікавих заходів, вчать співати, танцювати, малювати. Можливо, колись крихітні хлопчики й дівчатка згадають не тільки своє насичене дозвілля у стінах спеціального закладу, але й тих, хто вкладав у роботу з ними всю свою сутність.
Та, на жаль, крім здобутків у дитбудинку й свої проблеми.
– Хоч ми й фінансуємось із обласного бюджету, маємо хорошу матеріально-технічну базу, усе ж корпуси та покрівлі потребують ремонту. Також бракує підгузників і спеціального дитячого харчування, ходуль, візочків, – каже головний лікар закладу.
Водночас Володимир Бейреш радіє, що всі малюки забезпечені дахом над головою, доглянуті, ситі. І все ж… які б затишні умови не були у сиротинці, кожна дитина створена для проживання у сім’ї, має підсвідому потребу у близьких людях… Тому не вкладається у голові, як могли ті, хто природою створений для продовження роду, покинути напризволяще свої ж кровинки…
Марина АЛДОН, газета “НЕДІЛЯ“
