Дорожня «романтика», або Жахіття закарпатських потягів
Не скажу, що люблю подорожувати залізничним транспортом, скоріше – навпаки… Однак живу неподалік від вокзалу, тож щодня бачу натовп людей, що виходить із вагонів, поспішаючи кудись із валізами… Отже, часто замислююсь над тим, у яких же умовах доводиться краянам долати кілометри між населеними пунктами Срібної Землі, трясучись у міжміських потягах… адже зовні поїзди не надто естетично привабливі. Проте… можливо, у поїздках, які супроводжує стукотіння залізних коліс, є якась особлива романтика?
Як у Сєрдючки: «Поїзд їде, воно лізе»
Для незабутньої подорожі обираю приміський потяг №6585 Королево – Львівська залізниця. Перше, що кидається в очі, це – пошарпані сходинки. Салон – такий самий, як був два десятиліття тому (востаннє їздила на чомусь подібному у дитинстві) – дерев’яні сидіння (більшість із яких брудні й обдерті), купи побутових та харчових відходів і непроглядні вікна. У деяких вагонах, правда, доволі чисто. Звісно, порядок залежить не тільки від залізничників, але й від самих краян, які де сидять, там смітять. Проте поїзд явно застарий для пасажирських перевезень, адже цій «металевій гусениці» не менше 50 років. За кордоном подібні раритети давно знаходяться в музеях транспорту.
Проходжаючись чотирма вагонами, кожен з яких розрахований на 120 місць, розглядаю внутрішній дизайн і мандрівників. Нарахувати вдається всього 36 пасажирів. Деякі вагони взагалі порожні. У тамбурах туляться продавці газет, сувенірів та солодощів. На проходах – сумки, поліетиленові пакети, «кравчучки»… У повітрі – запах варених яєць та горілки. Про санвузол, точніше, вбиральню, краще й не згадувати.
– Поїздки у вітчизняних потягах вважаю особливою фольклорною процедурою, – усміхається сокирничанин Павло Баняс. – Це схоже на паралельний світ із регулярними дрібними правопорушеннями, набридливими розмовами не зовсім тверезих сусідів та вікнами, що не закриваються взимку і не відкриваються влітку. Проте, виявляється, є й такі, кому до снаги транспортний екстрим…
– Поїздом добираюсь із Хуста до Тересви на ринок двічі на тиждень уже майже 30 років, – каже мешканка міста над Тисою Лідія Бонь. – Працювала в торгівлі, але скоротили. З тих пір займаюся власною справою, яка хоч і приносить маленькі прибутки, але стабільно. Свого авто не маю, а залізниця – найбезпечніший транспорт. До умов звикла і вже почуваюся тут, як удома. Дратують тільки недобросовісні пасажири, що мандрують, не заплативши за проїзд, а іще й влаштовують «бурхливі сцени» кондукторам…
До речі, квитки у приміських потягах справді перевіряють не часто. Кілька зупинок спокійнісінько можна проїхати «зайцем». І багато хто з пасажирів дійсно користується нагодою прокататися задарма.
Для чого платити більше?
Наразі основним контингентом, що їздить потягами, є пільговики – студенти й пенсіонери. Справа в тому, що саме вони мають право або на безкоштовний проїзд, або на придбання квитка за зниженою ціною. Крім того, як у молоді, так і в людей похилого віку «постійна фінансова криза», тож вони користуються можливістю заощадити на проїзді. Але чи іншим справді дешевше обходиться поїздка на міжміському потязі, ніж на автобусі чи маршрутному таксі? На жаль, ні…
Якщо, наприклад, квиток на потяг із Хуста до Тячева коштуватиме приблизно 8-10 гривень (в залежності від типу «комфортабельності» вагону – загальний, купе, плацкарт), то за маршрутку потрібно викласти всього 12-15 гривень. Проте авто долає відстань протяжністю 29 км за 20 хвилин, а поїзд – за цілих 40. Звичайно, ця вартість аж ніяк не «перекриє» різницю у часі, витрачену на проїзд. Оскільки начальник станції «Хуст» Володимир Процишин відверто уникає розмов із журналістами і всі питання радить направляти офіційним поданням безпосередньо до Львівського шефа Богдана Піха, пробую «влаштувати допит» черговому касиру.
– Приміські поїзди курсують через місто чотири рази на добу, – каже пані Ірина. – Крім того, є ще «студентська електричка» – дизель «Едельвейс» та потяг «Львів – Солотвино». Оновлення транспортного складу у найближчій перспективі не планується, якісь ремонти – також.
Шкода, що ні лагодити, ні «осучаснювати» старі занедбані поїзди ніхто не збирається. Видно, керманичі Укрзалізниці, а з ними й очільники підзвітних структур гадають, що колиафриканські аборигени їздять навіть на дахах вагонів, то наші теж не повинні ні на що нарікати… Монополісти беруть собі за правило давню приказку: «краще погано їхати, ніж добре йти». Проте пересічні краяни все частіше починають відмовлятися від неякісних послуг і обирати найбільш вигідний транспорт. Тож не варто дивуватися, чому поїзди напівпорожні і кожен другий пасажир подорожує «зайцем».
Марина АЛДОН, газета “НЕДІЛЯ“