Керівник повинен розуміти: журналісти – це справді сила
Вважає головний редактор обласної газети «Відомості міліції», колишній начальник ЦЗГ УМВС краю, підполковник міліції у відставці Ігор Стефанець
Перефразувавши відомий вислів: «Короля робить його оточення», додамо: а начальника – його прес-служба. Що б там не казали, все-таки імідж будь-якої структури залежить від роботи її працівників. У першу чергу від того, наскільки спеціальним підрозділам, що відповідають за зв’язки з громадськістю, вдається налагодити ці зв’язки. Для цього й потрібні засоби масової інформації. Якщо прес-служби, сектори або центри активно співпрацюють з медійниками, не вдаючись до традиційного поділу на «наших» і «ваших», максимально відкрито висвітлюють роботу керівництва, сприяють представникам журналістських видань у виконанні їх професійних обов’язків, то позитивний результат не забариться. Професійними у недалекому минулому можна було назвати принаймні три прес-служби: митниці (прес-секретар Вікторія Сенгетовська), податкової (Алла Кохан) та УМВС (Ігор Стефанець). Сьогодні наша розмова саме з Ігорем Петровичем Стефанцем – про роботу в міліцейському центрі зв’язків з громадськістю Закарпаття.
– Ігорю, ти став начальником ЦЗГ УМВС, якщо не помиляюся, після подій, пов’язаних з першим «Майданом». Якими були твої кроки на цій посаді?
– Відверто кажучи, я не охоче погоджувався очолити цей підрозділ. Ні, я не боявся, що не впораюся, адже раніше, відразу по закінченні університету, вже працював там, потім керував подібним підрозділом в УДАІ УМВС. Робота мені подобалася, тим паче, що з багатьма журналістами не лише добре знався, а й підтримував дружні стосунки. Річ в іншому. Я усвідомлював: після «помаранчевих заворушень» суспільство поділилося на тих, хто підтримував ці настрої, і на тих, хто змушений був затаїти зло на маніфестантів. Оскільки формально мене підвищили на посаді, то в таких умовах це означало, що друга частина, яка мала своїх прихильників і серед журналістської братії, мене почне відверто ненавидіти. Тому потрібно було просто вилізти зі шкіри, щоб налагодити співпрацю зі всіма.
– І в числі перших була газета «Неділя»…
– Саме так. Правда, центр зв’язків з громадськістю УМВС намагався якщо не дружити, то принаймні мирно співіснувати з багатьма медійниками. Ми часто влаштовували прес-конференції, круглі столи. Якраз з газетою «Неділя», а також з телеканалом «Тиса-1» не раз організовували прямі телефонні лінії з читачами та телеглядачами. Ваше видання, пригадую, було засновником проведення в області рейтингу «Лідер року», в якому висувались і кандидатури деяких міліціонерів, серед них і начальники УМВС Юрій Рахівський, Віктор Чепак і Павло Кононенко, які, до речі, за підсумками голосування, навіть увійшли до першої десятки. Приємно, що і у спеціальному проекті «Впливові люди Закарпаття» майже всі тодішні керівники УМВС області були в двадцятці кращих. Це, певно, про щось свідчить. Передусім про вдалі і правильні методи їхнього керівництва, а також і про вміння служби, яка відповідає за зв’язки з громадськістю, так би мовити, «подати» свого начальника. Завжди ми співпрацювали з обласним осередком Національної Спілки журналістів України, щороку проводили конкурс на краще висвітлення правоохоронної тематики на здобуття премії імені нашого колеги, на жаль, покійного Михайла Фатули.
– Вам довелося бути речником не одного начальника. З ким працювалося найкраще?
– У кожного були в характері, як кажуть, свої плюси і мінуси. Але всі, окрім останнього, котрий фактично усунув мене з цієї посади не за мою професійну недолугість, а через оті, згадані «антимайданівські» переконання, добре розуміли, що журналісти – це справді четверта влада, це та сила, яка здатна або підтримати і створити імідж справді доброго керівника, або, грубо кажучи, знищити його. Тому майже зі всіма начальниками мені вдавалося порозумітися. Правда, на початку нелегко було звикнути до манери керування, скажімо, Віталія Максимова. Віталій Вікторович належить до числа «гіпертрудоголіків», які вважають, що підлеглий, зокрема керівник центру зв’язків з громадськістю має ледь не жити на роботі. Інколи доходило навіть до курйозів. Бувало, телефонує він мені у неділю близько восьмої години ранку і здивовано зауважує: «Шановний, ви де, бо я вже на роботі». Але до журналістів він ставився з особливою повагою, тому радо погоджувався спілкуватися з ними, не забороняв оприлюднювати навіть таку інформацію, котру зазвичай намагаються в міліції утаїти.
Та, певно, найлегше мені працювалося з Віктором Чепаком. До речі, і журналісти, знаю, також завжди відгукуються про нього добрим словом. Віктор Іванович – досить комунікабельна людина. Він прихильник не лише офіційного спілкування з представниками ЗМІ на прес-конференціях та брифінгах, а й, так би мовити, «неформального». Особливе захоплення серед мас-медійників викликали спільні поїздки, зокрема на природу у міліцейський комплекс в Бабайово, під час яких генерал Чепак не зникав, як це частенько полюбляють робити інші керівники, по-англійськи після двох-трьох слів з журналістами, а затримувався на таких зустрічах довго і відповідав на всі, в тому числі й досить неприємні запитання. Окрім цього, Віктор Іванович заслуговує на повагу і як справедливий керівник. Була у моїй професійній діяльності неприємна ситуація, коли одна закарпатка написала скаргу, в якій фактично зводила на мене наклеп. Ця пані, перш ніж звернутися до Чепака, заручилася протекцією впливових людей, тож генерал на догоду цим людям міг запросто мене покарати. Але він об’єктивно розібрався у ситуації і не став слухати якихось «бабських» пліток.
– Пригадується, у газеті «Відомості міліції», постійними авторами якої були працівники ЦЗГ УМВС, ви започаткували ноу-хау – публікували фото авто, які були неправильно припарковані. Якщо відверто, таких порушників штрафували чи ні?
– Таку рубрику ми започаткували за час керування вже згаданого генерала Максимова. Тож спочатку порушників справді штрафували, хоча на той час штраф був незначний. Але водіїв-зухвальців лякали не стільки штрафні санкції, скільки перспектива бути висміяним серед колег чи знайомих. Ужгород, а ми переважно фотографували такі автомобілі в обласному центрі, – маленьке місто, тут один одного знає. Хтось побачив у газеті знайоме авто та його номер і потім довго «приколювався» над порушником. Був навіть випадок, коли мені телефонували люди, чиї машини ми зафіксували неправильно припаркованими, і просили не давати фото в газеті, обіцяючи натомість більше так не порушувати ПДР. Словом, певного результату нам таки вдалося добитися, навіть скажу, що якийсь час трохи поменшало таких випадків.
– А чи зі всіма журналістами ви знаходили порозуміння?
– Якщо скажу, що так, то злукавлю. Адже я, насамперед, жива людина, в якої можуть бути також свої особисті переконання, домашні клопоти тощо. З іншого боку, я носив міліцейську форму, тож не мав права не виконати наказів керівництва, які, можливо, не завжди і не всім були до вподоби. Однак, ще раз наголошу, робив усе, аби журналісти не нарікали на очолюваний мною підрозділ. Тому співробітники ЦЗГ УМВС готували для медійників щоденні прес-релізи, в яких подавали повну картину криміногенної ситуації в області за добу. Водночас постійно виїжджали по районах, аби на місці з’ясувати щось детальніше про резонансні злочини. Коли журналісти мають змогу отримати повну інформацію, тоді не виникає різних недомовок. Звісно, без конфліктів міліції і ЗМІ також не обходилося. Адже журналістам, зрозуміло, потрібна сенсація. Мудрий працівник ОВС не стане приховувати фактів, бо шило, як кажуть, рано чи пізно вилізе з мішка. Однак не всі це розуміли. Хтось, прагнучи залишитися на посаді, уникав спілкування із мас-медіа, інший вважав, що він великий начальник – що там йому якийсь «журналюга». Часом подібні непорозуміння виникали з вини колег-журналістів. Одного разу зателефонував мені представник якогось російськомовного столичного видання. Цікавився кількістю військовослужбовців внутрішніх військ, які перебували в той час на Закарпатті. Я мав необережність підсумувати сказане, використавши слово «всього» у значенні «загалом». А наступного дня мені телефонує київське керівництво і висловлює претензії, чому я подав викривлену інформацію. Виявляється, російськомовний журналіст не зрозумів значення моїх слів і зіронізував над ними, мовляв: речник начальника закарпатської міліції (скажу мовою оригіналу) «сожалєєт, что в Закарпатской області всєго ліш» стільки-то направлено військовослужбовців, тобто мало. Довелося йому потім пояснювати, що в українській мові є подібні до російських слова, які мають зовсім інше значення.
– Нині ви на пенсії, але продовжуєте працювати за спеціальністю – у журналістиці. Як працюється по той бік?
– Знаєте, нинішня ситуація дуже нагадує ту, яка була у 2004-му, коли мене призначили начальником ЦЗГ УМВС. На місце «майданівської» ейфорії, якогось сподівання, що ось-ось життя в країні кардинально зміниться, корупція зникне, приходить суцільне розчарування. Люди тепер, як і десять років тому, поступово перестають вірити, що в нашому суспільстві можливі зміни на краще. Принаймні після «помаранчевої революції» деякі чиновники, в тому числі й міліцейські, справді попервах намагалися працювати прозоро і відкрито, побоюючись втратити роботу. Багато попередніх функціонерів було усунуто з керівних посад. Але потім все знову повернулося «на круги своя». Тепер же змін як таких зовсім не відбулося. Хіба що багато галасу наробили, а насправді все залишилося по-старому. Так і хочеться сказати про нинішню ситуацію відомою російською фразою: «Ба! Все те же лица!» Щодо того, як працюється по той бік. У принципі, так, як працювалося, з єдиним «але». Інтернет поступово витісняє друковані засоби масової інформації. Ще один момент. Коли я працював у міліції, ми боялися приховувати інформацію або тиснути на журналістів, бо розуміли, що це може потім вилізти нам боком. Навпаки, були зацікавлені, щоб ЗМІ висвітлювали роботу працівників ОВС. А на критику обов’язково було реагування. Мої колеги щодня моніторили усі матеріали обласних і державних ЗМІ, а критичні замітки підкреслювали. Тож начальник УМВС оперативно був у курсі, де виникла проблема.
Тепер, складається враження, критика вже до уваги не береться. Навіть більше, «хтось» застосовує нечесні методи боротьби з журналістами, котрих вважають «неугодними». Інакше як пояснити той факт, що останнім часом поширюються брехливі чутки, мовляв: газета «Відомості міліції» вже не виходить, бо її заборонили передплачувати міліціонерам.
– Робота журналіста, як відомо, – це робота з людьми. Чи навчилися ви розбиратися в людях, можливо, були розчарування або приємні відкриття?
– У мене такий характер, що я часто буваю оточений різними людьми, легко сходжуся з багатьма. Є люди, з якими дружу десятки років – ще зі шкільної парти або студентської лави. Ця дружба перевірена і випробувана часом. Тому на таких людей я завжди можу покластися або сподіватися на їхню підтримку у різних ситуаціях. Однак є, звичайно, й такі, котрих я називаю п’явками. Вони «присмоктуються», коли їм щось потрібно або вигідно, а далі, використавши, відпадають. Звісно, спершу буває боляче від усвідомлення того, що людина, якій ти довіряв, виявляється звичайнісіньким падлом, вибачте за грубе слово, іншого не можу знайти. Однак згодом настає полегшення, бо вже знаєш, що від такого «друга» можеш чекати…
Михайло НОСА, газета “НЕДІЛЯ”