«Морська» вода в Олександрівці: дар природи чи проблема?

Закарпаття – гірський край із швидкоплинними чистими потічками, цілющою мінеральною водою… Однак є на Хустщині село, яке хоч і знаходиться далеко від моря, та багате на воду, що за складом близька до морської.

Уже більше ніж п’ять сотень років Олександрівка славиться єдиним у області унікальним ропляним колодязем. Проте цінний дар природи є не тільки здобутком та гордістю селян, але й однією з найбільших проблем, бо в напівгірській місцевості Олександрівки немає прісної води.

Чудернацька криниця – візитківка села 

Колись через Олександрівку з Солотвина проходив відомий на весь світ Соляний шлях. Знаменита криниця приносила мешканцям села чималі доходи. З усіх усюд до неї з’їжджалися купці з діжками, аби набрати ропи, яку використовували для квашення фруктів та овочів. Самі ж селяни добували чисту сіль шляхом випаровування природного концентрату сульфатної речовини. Через великий транспортний потік Олександрівка швидко розширювала інфраструктуру, особливо розвинулося бондарство та солеваріння. Але історичний час змінився, сіль перестала цінитися – і криниця з часом втратила господарське значення…

– Ще в ті часи, коли Закарпаття входило до складу Австро-Угорської імперії, турецький султан Сулейман оголосив війну королю Матвію і повів військо на Угорщину. Та воїни довго стояли по обидва боки Дунаю й не наважувались розпочати бій. Тоді султан запропонував супротивникові угоду, щоб кожна армія виставила для бою по одному велетню і – чий переможе, той виграє війну. Матвій довго шукав богатиря і нарешті гінці знайшли парубка, якого звали Павлом Кинижем. Його й вирядили битися з могутнім турком. Закарпатець переміг. Турецький султан визнав поразку, заплатив угорському королю велику данину й пішов геть. Щасливий Матвій урочисто пообіцяв Павлові виконати будь-яке його бажання. Однак хлопець любив свій народ і попросив від угорця не золото чи срібло, а соляний колодязь, і то не для себе, а для всієї громади Олександрівки. Відтоді селяни користуються благами земельних надр собі на користь і згадують добрим словом свого славного земляка – богатиря Кинижа, – з гордістю переповідає легенду про свій населений пункт 83-річна бабця Марія.

Старожили Шандрова (саме так у народі зветься село) стверджують, що ще піввіку тому за ропою до них приїжджали не лише закарпатці, але й мешканці Чехії, Угорщини та Словаччини. Туристів Олександрівська солярня завжди вабила насиченістю йоду та унікальними цілющими компонентами. Крім того, у селі є найстаріша в області дерев’яна церква, збудована ще у 1494 році. Та біда – немає нормальних доріг… Отже, й обирають для мандрівок, зазвичай, іноземці ті населені пункти, куди доїхати простіше…

Замість води – ропа

Звичайно, жити поруч із дивом природи приємно, але… у колодязях олександрівчан взагалі немає прісної води. Ні зварити їсти, ні помитися, ні напоїти худобу ропою, яка тече зі свердловин, селяни не можуть. Аби набрати води, доводиться їхати аж до сусідньої Стеблівки.

– На жаль, питної води у селі не було ніколи. Така структура земної поверхні. На глибині 6-10 метрів знаходиться ґрунт, а далі, від 1100 до 1700 метрів, простягається товстий шар солі. Колодязі ж у Закарпатті традиційно – 4-6 метрові. І де б їх не копали, всюди замість води – ропа, – розповідає Олександрівський сільський голова Іван Ковач. – Прісну воду сельчани привозять собі власним коштом із інших населених пунктів, зазвичай, діжками по 400-600 літрів. Воду заливають у колодязі, але, як не прикро, у період засухи вона просочується в землю, тож запасів вистачає всього на кілька днів. У 2012 році Хустська РДА затвердила програму «Питна вода», навіть виділила 180 тис. грн. на проектні роботи. Водогін Сокирниця – Крайниково – Данилово – Олександрівка мав розв’язати проблему, яка хвилює й мешканців інших сіл Хустщини. Планувалося зробити централізоване водопостачання із двох свердловин, пробурених на березі Тиси, щоб забезпечувати якісною водою аж чотири населені пункти.

Проте, зі слів очільника села, невтішна ситуація в державі відтіснила негаразди мешканців Олександрівки на другий план, а в результаті, як кажуть, віз і нині там… Отже, маючи в колодязях диво з див – цілющу ропу, селяни ніяк не можуть вирішити найбільш наболіле питання – забезпечення Олександрівки питною водою. Вся «сіль» проблеми у відсутності грошей.

– Сьогодні ропа в господарстві практично не використовується, – запевняє пан Іван. – До 2012 року в нас її закуповувала служба автомобільних доріг, аби взимку поливати нею автотраси, та згодом прийняли закон, згідно якого реалізовувати дорожникам соляний розчин сільраді заборонено. Кілька років тому угорці хотіли відкрити в нас спільне підприємство з видобутку солі, навіть проводили аналізи води. Фірма планувала орендувати 10 гектарів землі для розвитку виробництва, закуповувати в нас ропу. Та громада села не дала дозвіл, побоявшись, що ситуація в Олександрівці в перспективі стане схожою на ту, яку маємо нині в Солотвині, де завалюються шахти, хоча, власне, крім буріння свердловин таких потужних робіт, як на Тячівщині, у селі ніхто не мав наміру розгортати. Крім того, у цьому році одне столичне підприємство хотіло збудувати в населеному пункті лікарню, аби проводити реабілітацію тих, у кого є проблеми з органами дихання, адже саме соляні процедури астматикам та алергетикам дають надію на видужання. Та на цей раз мешканці села знову збунтувалися, хоча будівництво оздоровниці створило б і додаткові робочі місця, і приносило б чималі надходження до бюджету, і сприяло б розвитку туристичної галузі…

Тож усі наміри Івана Ковача власними силами заробити необхідні кошти на водопровідну мережу на тому, що задарма дав гірський карпатський ландшафт, виявились марними. І все ж голову не полишає надія, що гордіїв вузол вдасться розв’язати і краяни в найближчій перспективі матимуть не розсіл у колодязях, а чисту артезіанську воду – у краниках.

Марина АЛДОН, газета “НЕДІЛЯ”