Найеротичніший закарпатський поет відкриває рецепт щастя
Василь Кузан каже про себе, що вміє бути серйозним і навіть занадто серйозним. «Особливо тоді, коли пишу еротичну поезію, – сміється. – Ще дуже люблю жартувати, розповідати анекдоти, дивувати і дарувати гарний настрій.» Із чим ніколи не розлучиться, так це зі своїми вусами. Бо без них, каже, він уже не буде ні поетом, ні Василем Кузаном
– Пане Василю, чи пригадуєте, якого кольору і яке на смак було ваше дитинство?
– Кольору в дитинстві більше було сірого. Не знаю, але здається так. Бідним було дитинство. Радянські реалії не давали розвернутися. Хоча обоє батьків працювали і заробляли як на той час непогано – у магазинах нічого не можна було купити: за хлібом вічна черга, масло і сметану взагалі можна було побачити лише напередодні великих комуністичних свят, все інше теж було дефіцитом. Нас у сім’ї було шестеро дітей, я – старший. Пригадую, що повертався додому зі школи і одразу спішив виконувати обов’язки старшого сина, а їх було багато. Вчив уроки ввечері, але це не заважало бути відмінником. Ще і чорний колір був – на моїх очах помирала моя бабуся, було мені тоді менше трьох років… А смак дитинства? Дуже любив парне молоко, запиваючи ним свіжий хліб, хоча мав таку насолоду не часто. Ми корів не тримали, а молоко інколи тітка приносила з колгоспу.
– Коли вперше серйозно закохалися?
– Серйозно? Та ні! Було звичайно платонічне почуття у молодших класах, симпатія була – чомусь дуже хотілося підказати на уроці і допомогти саме тій, одній, обраній дівчині. Але щоб то було кохання – я би так не сказав. От у сьомому чи восьмому класі… Вона прийшла до нас із іншої школи на лінійку і зіграла на баяні якусь простеньку мелодію. Але для мене то було щось неперевершено досконале і гармонійне. Я пробував учитися грати на гармошці – батько мріяв, щоб хтось із дітей навчився грати і не шкодував грошей на інструменти. Але вчителем моїм був мій хресний батько, який і сам достоту не вмів грати. Кілька уроків принесли мені тільки розчарування, а те, що я побачив на лінійці, мене вразило. Я закохався у музику, у баян і в ті бантики, що майоріли над баяном. Її звали Таня. Тепер вона моя дружина.
– Що означає для вас дієслово пам’ятати?
– Для мене це слово складається з двох рівновеликих частин: пам’ятати про все, що було зі мною, і пам’ятати про те, що було в історії мого народу, моєї нації, мого роду. З першою частиною ніяких проблем не виникає – склерозу у мене нема. А от друга частина… Багато хто хотів би, щоб ми лишилися без історії, без коріння, без героїв. Тоді нас легко було б приєднати до когось, приручити, зробити покірним придатком іншого народу. Про це говорять і спроби переписати підручник історії, і спроби та намагання забрати мову. Це надто складне питання, роздуми над яким штовхають багатьох кращих представників нашої спільноти шукати кращу долю за межами держави, на чужині… А тепер ще і ця війна…
– Якими рисами має володіти жінка, яка хоче вам сподобатися?
– Має бути схожою на кішку. Крім того, мова тут іде не тільки про жінок, мені подобаються особистості, які розвиваються, вдосконалюються, ростуть, ідуть вперед. Якщо людина припиняє вдосконалюватися, зупиняється в рості – вона стає нецікавою. Топтатися на місці – це не та вправа ранкової зарядки, яка мені подобається. Мені подобаються яскраві особистості.
– Про вас кажуть, що ви не вмієте сумувати. Відкриєте нам рецепт щастя?
– Це – правда. Але смуток, печаль – поняття глибоко притаманні поетам. Я не Пьєро, але моя душа – Пьєро. Вселенська печаль мучить і мене, мені важко від того, що ми живемо в період суспільних змін, що інтелектуальна праця не цінується, що рівень нашого життя викликає скоріше співчуття, що держава, про яку ми мріяли і яку виборювали так довго – не вміє скористатися належним чином незалежністю і шарпається у різні сторони, що війна йде занадто довго. Крім того, інколи доводиться розчаровуватися в людях… Хоча, як каже великий закарпатський письменник і мій друг Дмитро Кешеля, «я ніколи не розчаровуюся, бо ніколи не зачаровуюся». Оце, певно, і є першим секретом відчуття щастя. Друге – налаштування на позитив, внутрішня установка і очікування тільки добра. «Все буде добре» – треба так думати, і думка матеріалізується рано чи пізно. Третє – треба навчитися помічати красу і добро довкола себе, у людях, які тебе оточують, з якими зустрічаєшся, співживеш у одному часопросторі. Четверте – робити добро і не чекати вдячності. Це дуже важливо, бо, зазвичай, люди чекають, що їм за зроблене хоч подякують. Наступне – коли постійно працюєш, то приходить і результат, а коли є результат – почуття щастя починає світитися зісередини, і ти усміхаєшся. І ще, я не терплю дріб’язковості в стосунках, отримую задоволення від того, що ділюся радістю і здобутками. І, певно, найголовніше – люблю людей з усіма їх недоліками, адже і я не святий. Але все це мусить робитися з гумором. Почуття гумору, певно, і є головним. Я так думаю.
– Як часто доводиться вам зустрічатися з парадоксами в житті?
– Життя – суцільний парадокс. Люди, які мають парадоксальне мислення, зазвичай досягають успіху. І якщо людина має таке мислення, то вона загострює увагу на парадоксах. Думки геніїв – суцільні парадокси, як і їх життя, до речі. Візьміть будь-який збірник афоризмів – і ви побачите, що кожна фраза, яка вас приваблює, яка дає поживу для розуму, побудована на парадоксі. Є кілька парадоксів, які мене просто вражають. Наприклад, ми – люди Європи, але у нашій крові так багато Азії, що я дивуюся. Найяскравіше це проявляється у тому, що хабарі не засуджуються народом, чи засуджуються тільки на словесному рівні, а коли справа доходить до діла, то люди кажуть: «Треба дати». Кому? За що? – Тому що! І все. Мізерними зарплатами чиновники і службовці поставлені в такі умови, що змушені брати все, що пропонують. Хоча всі розуміють, що це не правильно, що так бути не має – миряться. Про це можна говорити багато, але чи варто, адже наша розмова не вплине суттєво на ситуацію і не змінить наш менталітет. Хоча… Якщо про щось не говорити, не помічати його – це не означає, що воно зникне само собою. А якщо повернутися до парадоксів у поезії, то вони тут найбільш доречні. Парадоксальне закінчення вірша робить його яскравим і таким, що запам’ятовується. Такі парадокси я люблю найбільше.
– Вашому натхненню можна тільки позаздрити. Упродовж 2012 року видали чотири книги. У 2013 – дві, у 2014 – дві. Крім того ряд публікацій у альманахах, журналах, газетах, на сайтах… Складається враження, що ви лише пишете. Чи це не так?
– За два попередні роки я написав більше півтисячі віршів. За моїм переконанням, поетична збірка має містити 80-120 текстів. Отож, я видав ще не все. Але із виданих – тільки дві книги складаються із повністю нових творів. Але чи пишу я постійно? Це вже інше питання. Для поезії потрібне натхнення, коли воно є, то тоді і пишеться легко і багато. Тепер у мене є невичерпне джерело натхнення, тому я – щасливий. Вірші пишуться від надлишку почуттів. Можливо, тому, що той надлишок залишається нерозділеним, інтимні почуття виливаються на папір із мого серця. Іти у поезію без любові не варто. Тому я відповів би на другу частину питання так: я не лише пишу, але і люблю.
– Який вірш приніс вам славу?
– Найбільшу славу мені принесли пісні на мої слова. Це – «Золото Карпат» у виконанні Івана Поповича (музика Степана Гіги), «Троянди для тебе» у виконанні Степана Гіги (музика Степана Гіги) та «Мамин вальс» у виконанні моєї дружини та Валентини Степової (музика Тетяни Кузан). Але, на жаль, авторів пісень не завжди оголошують на концертах, тому мені іноді доводиться представлятися так: «Василь, автор пісні «Золото Карпат»». До речі, із цією піснею у мене одного разу виникло непорозуміння. Попович виконав її на творчому вечорі іншого поета, мого земляка, який тепер живе у столиці. А там виконувалися тільки авторські речі. Після ефіру на Першому каналі доводилося пояснювати…
– Як дружина ставиться до вашої творчості?
– Інколи розуміє, інколи сердиться і каже, що це будуть читати наші діти й онуки, а я… Ну, ви ж розумієте, про що я? Насправді я нічого поганого не пишу. Інтимні стосунки, описані і описувані мною – це те, на що багато років намагалися закривати очі наші батьки. Еротика у нас ігнорувалася, а сексу взагалі не було – більшість моїх ровесників пам’ятають подібну заяву на одному з перших міжнародних телемостів часів горбачовської відлиги. Але без цього життя існувати не може. Щодо тем, яких я торкаюся, їх спектр надзвичайно широкий і різноманітний. Але чомусь, не серед колег, а серед шанувальників (-ць) моєї творчості за мною закріпився образ-імідж найеротичнішого поета України. Мені в цьому образі живеться комфортно, але іноді хочеться, щоб читачі більше уваги звертали і на мою філософську лірику. Адже я – філософ. Хоча основною моєю темою справді є дослідження стосунків чоловіка і жінки у всіх проявах. А дружина любить більше мою патріотичну лірику – каже, що саме в ній я справжній і глибокий. Про еротичні вірші вона каже, що їх можна читати тільки закоханим молодим людям і тільки після двадцяти одного року. Але, з іншого боку, кращі свої пісні Тетяна написала на мої слова. Тому вона любить мої вірші всі, за виключенням тих, які її дратують і викликають різні запитання. Приблизно так я відповів би на це складне запитання.
– Чи боїтеся ви своїх років і старості?
– Хіба є люди, які бояться старості? Навпаки – до старості всі прагнуть дожити. Щоб побачити онуків, правнуків, щоб розказувати їм про пригоди своєї молодості і щоб вони сприймали ці розповіді, як казку… Кожен вік прекрасний по-своєму. Бо, як співає мій улюблений Герой України Вахтанг Кікабідзе, «мої роки – моє багатство!».
– Відомо, що ви написали роман.Коли ми його зможемо прочитати і про що він?
– Це роман про весілля. Думаю, він здобуде широке коло шанувальників, бо в ньому є і наші традиції, і фольклор, і гумор, і драма, і непередбачуваний сюжет, і експресивні молодіжні сцени із інтимом, нецензурною лексикою, брутальністю, сентиментами, цинізмом і коханням – усе як у житті. Якщо все буде добре, то цього року він мав би вже побачити світ.
– Пане Василю, що б ви побажали собі і вашій другій половині на день народження?
– Ми народилися в один день. 25 лютого нам разом – сто і чотири роки. Але я завжди кажу, що я старший. Бо так має бути. Бо чоловік мусить почуватися старшим, щоб нести за все відповідальність. Якось мій друг, італієць Марціано Доціо виступив із пропозицією подати факт нашого із дружиною народження в один день у книгу рекордів Гіннесса. Його не так здивувало те, що ми народилися в один день, бо, як він сказав, поженитися можна і для приколу, і для рекорду, а те його вразило, що ми так довго живемо разом. 7 лютого було тридцять – це весілля перлове (мається на увазі не каша перловка, а перли) (сміється) А що побажати? Те, що і всім: здоров’я, натхнення, задоволення від життя і щасливої долі. І нових віршів та спільних пісень.
Маріанна ШУТКО, газета “НЕДІЛЯ”