Перечинський священик-музикант готує аж чотири пасхальні кошики

Напередодні одного з найвеличніших християнських свят – Великодня – ми зустрілися із настоятелем Перечинського Свято-Миколаївського греко-католицького храму, деканом Перечинського району Мукачівської греко-католицької єпархії, викладачем церковного співу Ужгородської духовної семінарії імені Блаженного Теодора Ромжі отцем Мирославом Рябінчаком

– Отче Мирославе, оскільки Ви вперше зустрічаєтеся із читачами на сторінках «НЕДІЛІ», то прошу розповісти про себе. Як ви опинилися у Перечині?

– Народився 1978 року в селі Нижні Ворота Воловецького району в сім’ї простих селянських робітників. Моя мама – зоотехнік, науковець, походить із роду запорізьких козаків, мала важке дитинство – у ранньому віці залишилася круглою сиротою і виховувалася в інтернаті. Була направлена на роботу в Нижньоворітську науково-дослідну станцію. Тут познайомилася з моїм майбутнім батьком. Батько пропрацював 55 років водієм в нижньоворітській сільхозтехніці. Маму звати Клара, батька – Михайло. Батьки похилого віку: батькові – 84, мамі – 75. Маю брата-близнюка Олексія. Мама народила нас у 39-річному віці. Батькові було на той час 46. Ми у них єдині діти. Брат працює музикантом, викладає у музичній школі предмет по класу баяна-акордеона.

Після закінчення місцевої інтернат-гімназії та музичної школи ми з Олексієм подалися до Ужгорода, де вступили до музичного училища. У 1998 році стали дипломованими баяністами. На той час мій друг Роман, котрий вчився в Ужгородській духовній семінарії, звернувся до мене з проханням про допомогу священику о. Петру Креніцки, який обслуговував цілу Тересвянську долину на Тячівщині, у праці з молоддю. Я допомагав йому в церковному співі та з молоддю. Згодом Господь покликав і мене до священичого служіння. 2000 року з благословіння єпископа Івана Маргітича я поступив до Івано-Франківської духовної семінарії, 2006-го закінчив духовну семінарію імені Блаженного Теодора Ромжі в Ужгороді. 15 квітня 2006 року з рук Преосвященного владики Мілана Шашіка отримав єрейські свячення і був направлений служити з родиною на Воловеччину – в села Верб´яж, Завадка та Нижня Розтока. Пізніше додалися парафії в с. Н. Ворота та Ялове. Прослужив у цих парафіях 3,5 роки. Потім владика Мілан направив служити до Перечина. Так 2009 року зі своєю родиною опинився у Перечині та продовжував викладати церковний спів у духовній семінарії .

– Як батьки зреагували на ваш життєвий вибір?

– На кого ти нас залишаєш? – голосили. Хоча на той час брат був поруч з ними.

– У дитинстві ким мріяли стати?

– Мене приваблювала мамина робота, вона часто брала нас із собою на ферму, де ми допомагали годувати худобу, дуже любили носитися на конях. Вдома мали господарство, худобу, допомагали батькам, на літніх канікулах з братом заробляли гроші важкою працею у місцевому колгоспі.

– Що треба робити священику, аби його любили прихожани?

– Для мене не стільки важливим є те, аби люди любили священика, як би вони полюбили Господа. Священик є особою, яку Господь дав громаді, щоб допомогти їм пізнати Господа, увірувати в Нього і полюбити Його. Бо є така спокуса, що вірники полюблять пароха, а Господа Бога – ні. Парох є той слуга Божий, який має показувати шлях до Господа, а не лише показувати, як він гарно вміє співати чи вміє гарні проповіді казати.

– Чимало священиків зараз застрягають у соцмережах. Ви є в цьому списку?

– Мене більше приваблює живе спілкування, аніж віртуальне. Чесно кажучи, на соцмережі не маю часу. Мені може людина зателефонувати і сказати про свої проблеми, чекаючи поради. Я пропоную зустрітися і все обговорити наживо. Волію приїхати до людини, побачити її очі, доторкнутися до неї, витратити більше часу, аніж сказати щось по телефону.

– Інтернетом користуєтеся?

– В мережі шукаю те, що мені потрібно, якийсь духовний матеріал. Цікавлюся також і новинами та подіями в Україні.

– А діти?

– Діти ще малі. Олеська має 8 років, є ученицею 3 класу; Марічці 5 років і Даринці – два. В інтернеті дивляться лише добрі мультфільми, і то з дозволу.

– Чи слухаються сучасні діти?

– Чи слухаються теперішні діти? Буває по-різному. Я, як батько, мушу поважати їхню волю і давати їм любов, свій час та спілкуватися з ними. Ясно, що дитина не є якась дресирована тварина, аби їй казати: «Так стань, так сядь». Я розумію, що повинен їй дати право на помилку, і так само можливість виправитися. Господь створив нас вільними людьми.

– Чи берете участь у навчальному процесі старшої доньки?

– Так. За мною закріплена англійська, бо англійську я більш-менш знаю – вчив у школі, потім у семінарії, у семінарії був гарний вчитель о. Джон з Америки, він з нами займався ще і додатково, тому допомагаю Олесці з домашнім завданням, опанувати цю мову. До того ж Олеська грає на скрипці, Марійка – на фортепіано. Мої діти часто виступають на різних заходах, які проводить наша церква і костел.

– Розкажіть, будь ласка, про матушку.

– Матушку звати Людмила. Вона вчитель української мови і літератури. Зараз працює вихователем у дитсадочку. Доки ми не одружилися, працювала вчителем Лопухівської школи на Тячівщині. Родом з Усть-Чорної.

– Як ви познайомилися з Преосвященним владикою Міланом?

– У той час, коли я навчався в Івано-Франківській семінарії, Мілан Шашік був призначений апостольським адміністратором Мукачівської ГКЄ. 2003 року він зібрав усіх закарпатських семінаристів і запропонував продовжити навчання в Ужгородській семінарії. Я прийняв таку пропозицію і навчання продовжив в Ужгороді. Після закінчення семінарії владика Мілан висвятив мене на священика. Ще до того ми з о. Петром Креніцки з Тячівщини приїжджали у Перечин на нічні чування до костелу Святого Августина. А владика тоді був його настоятелем. Тут ми і познайомилися, спілкувалися.

– Незважаючи на те, що владика їздить за кордон, по області, він часто буває у Перечині і бере участь у духовних заходах…

– Думаю, що не так і часто. У нас є заплановані заходи, і на них ми запрошуємо владику. Якщо може, то приїжджає. Цього року він був уже декілька разів – і на освяченні фари, і на освяченні фресок на фасаді храму, і на Хресній дорозі.

– Ви є деканом Перечинського району Мукачівської ГКЄ. У чому полягає робота?

– Несу відповідальність за всі парафії МГКЄ, які є у районі, допомагаю їм в різних потребах.

– Знаю, що ви ще навчаєте і майбутніх священиків.

– Так, у нашій семінарії викладаю церковний спів з 2008 року. Церковний спів записав на ноти наш священик Й.Бокшай. 1906 року вийшла збірка друкованих нотних текстів за підписом єпископа Ю. Фірцака. Цього стандарту мають дотримуватися всі парафії та священики МГКЄ.

– У свій час у Перечині служив і Мілан Шашік, і Юрій Лущак. Обоє стали владиками. Вірите, що Перечин – старт для кар’єрного зросту?

– Коли мене висвячували, то я присягався на вірність церкві. Навіть не думав про Перечин, про кар’єру. В нашій церкві немає поняття кар´єри. І цьому навчає нас Ісус Христос, коли на Тайній вечері сам умиває учням ноги – для нас це приклад для наслідування. Тому служіння єпископа вимагає ще більшої посвяти, жертовності та любові.

– Чи жалкуєте, що не стали музикантом, як ваш брат-близнюк?

– Ні. Я спробував того хліба. Після закінчення музучилища я працював музикантом, ми з братом створили гурт і грали на весіллях, гостинах. У мене були файні гроші, але коли Господь покликав мене, то я сказав, що до всього готовий, все стерплю. Господь дав сенс моєму життю.

– А тепер чи граєте?

– Граю. З молоддю щороку ходимо колядувати до прихожан нашої церкви, я граю на баяні та акордеоні. Готуємо невеличку сценку, декілька колядок. Господарів так розвеселимо, що ого-го (сміється).

– Кажуть: у кожного свій шлях і хрест.

– У дитинстві я дуже хворів, мама лежала зі мною в лікарнях. Я приймав ліки, лікарі поставили мені діагноз «Нейродерматит». Тогочасні радянські, київські і московські лікарі казали, що якщо переросту в підлітковому віці, то буде добре, а якщо ні, – то це на ціле життя. Коли я почув ці слова, то мною опанував страх. Ще більший страх найшов на мене у 12-13 років. Я не міг відчувати себе нормальним хлопцем у школі, компанії. Моє тіло було все у вавках, страшенно зудило, свербіло, я його шкрябав, а воно ще більше подразнювалося. І тоді я почав молитися про себе «Отченаш», бо більше на той час ніякої молитви не знав. Своїми словами звертався до Бога, казав: «Боже, якщо ти є, то уздоровити мене, будь ласка, бо я не зможу з цим жити». І так щовечора перед сном протягом року чи півтора. Одного ранку я помітив, що моє тіло чисте. Я відчув, що це не випадковість, а Божий дотик до мого тіла, а ще більше до душі, бо я відчув, як Добрий Господь укріплював у мені віру в Нього. Це дало мені відвагу, віру, коли Господь покликав мене вибрати ту дорогу, яку Він для мене приготував.

– Ви щасливі?

– Так, я щасливий.

– Важко бути священиком зараз, у час спокус?

– У всі часи було важко бути священиком. Якщо брати по-людськи, то важко і майже неможливо. Якщо довіряти Господу, то з Божою силою все можливо. У Святому Євангелії є такі слова: «Приїдіте всі струджені й обтяжені до Мене, і я облегшу вас, візьміть Моє ярмо на себе і навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо моє любе і тягар мій легкий». У вірі христовій священство не є легким, воно завжди має вимір служіння, щоб всемогутній Господь прославився в людському безсилі. Воно дає сили, наснагу, впевненість іти, як Авраам, за Господом, долаючи труднощі та спокуси. Священство для мене є ярмом Христовим, яке я несу з божою силою, також є тією силою, тим мотором, який допомагає мені робити те, що хоче Господь.

– Яку останню художню книгу ви прочитали?

– «Всі дороги ведуть до Риму», автори – Скот і Кіберлі Хан. У цій книзі розповідається про протестантів, які довго шукали правду і Господь їх привів до католицької церкви.

– Як давно водите власне авто?

– Навчаючись у семінарії, я передбачив, що священик мусить мати авто. На п’ятому курсі навчання закінчив водійські курси і отримав права, купив сині «Жигулі». Проїздив на них шість років, продав одному священику, а собі купив Geely.

– З яким настроєм зустрічатимете Великдень?

– Великдень для мене – це час духовної весни, коли все пробуджується. Ось погляньте: пагінці дихають життям, надією. Пасха – це час радості, великої надії, що Бог в Ісусі Христі входить в історію життя кожної людини, щоб вивести її із смерті до життя, із темряви до світла. Великдень – це світле Христове Воскресіння. Не можна зрозуміти Великдень без посту, покаяння, хреста. Знаком для мене є те, що я отримав священниче свячення у Лазареву суботу. Лазарева субота – то є той час, коли Ісус прийшов до Лазаря, який лежав чотири дні у гробі, і каже йому встати і йти. У історії Лазаря Ісус перемагає саму смерть і дарує нове життя. Воскресіння Лазаря відзначається за тиждень до Пасхи, і це є теж важливим і символічним.

– Ви вірите у знаки?

– Господь завжди дає нам знаки. Знаки допомагають людині зрозуміти те, що Господь від неї хоче.

– Ви берете участь у підготовці пасхального кошика?

– Обов’язково допомагаю. Ми готуємо аж чотири кошики – один спільний родинний і три – донькам, кожна має свій. У кошику завжди має бути паска як символ агнця Ісуса Христа, яйце – як символ нового життя. Може бути часник, хрін, сіль, сирна грудка, масло і, ясно, шовдарь, домашня ковбаса. Великдень для християн є ознакою, що закінчився піст і їсти можна все. А те, що хтось, наприклад, не вживає курячого м’яса, це – народне, забобони, а не церковне.

Користуючись нагодою, хочу привітати всіх закарпатців і всіх християн із Світлим Господнім Воскресінням. Бажаю, аби кожна християнська душа досвідчила цю перемогу Ісуса Христа над смертю і гріхом. Нехай Воскреслий Ісус завжди уприсутнюється у Вашій дійсності, перемагаючи страждання і смерть, даруючи нове, Боже життя.

– Отче, від читачів «НЕДІЛІ» дякую вам за таку приємну і корисну розмову.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора, газета “НЕДІЛЯ”