Таємниці Хустського римо-католицького костелу Святої Анни
Історія будь-якого храму починається не з першого закладеного каменя, а з ідеї про доцільність будівництва святині, адже навіть у Бога на початку було Слово. Костел святої Анни в Хусті – культова споруда з багатою на події історією. Зведено середньовічний храм з каменю, взятого з руїн фортеці, зруйнованої стихію. А безмовні церковні стіни зберігають чимало невідомих краянам таємниць…
Годинник – вартовий часу і охоронець міста
Найбільшою кількістю легенд у місті над Тисою досі оповитий годинник-дзвін, що оздоблює костел святої Анни. Згідно одних, карпатський «Біг-Бен» колись прикрашав величний замок, віденський король подарував його першому хустському воєводі за заслуги в боях. Вік дзиґаря майже такий, як і тисячолітньої фортеці. За іншою, походження годинника невідоме, але колись він був часткою єдиного цілого замкового архітектурного комплексу і містився на дзвіниці та сповіщав містянам не тільки час, але й про небезпеку, радісні події й релігійні свята.
– Те, що будівельним матеріалом для церкви слугували замкові вежі, які після влучення у них блискавки зазнали руйнації – нині ні в кого не викликає сумнівів, – ділиться знаннями куратор церкви святої Анни Степан Товт. – Підтверджує цю гіпотезу текст на одній зі стін латинською мовою: «Нарцис Хуст мембран суму, Нон вікте, сед лацеранте – Екстет ут етерні форціор ара Деї», що в перекладі на українську означає: «Це частина Хустського замку, зруйнованого, але непереможного – найсильнішого у престолі живого Бога». З архівних документів, зроблених першим ксьондзом костелу Вікентієм Шимеліусом, видно, що напис датовано 1802 р. Проте більшість церковних журналів згоріли під час пожежі, а про годинник жодних відомостей у храмі немає. Та досвідчені будівельники переконують, що годинник вмурований у вежу настільки точно, що, беззаперечно, це могли зробити тільки зодчі під час спорудження костелу. Тож навіть у випадку, якщо це не антикварний годинник із замкової фортеці, то йому наразі вже все одно більше двох сотень років. До речі, за будь-якої влади дзиґар показував тільки середньоєвропейський час.
– За роботу годинника я відповідаю з 2006 року, – розповідає далі пан Степан. – У ньому є три механізми, так звані лебідки, які без втручання можуть працювати протягом 36 годин. Щоб часомір не зупинився, періодично доводиться його підкручувати. Крім мене старовинний пристрій обслуговує годинникар Бейло Вайнраух, бо складна конструкція потребує професійного догляду. А працює годинник так: пружина приводить у рух маятник, який через рівні проміжки часу впливає на колісний годинниковий механізм, за рахунок цього починають рухатися стрілки на циферблаті. Підраховано, що хвилинні стрілки проходять за рік відстань приблизно 100 кілометрів.
Слід зазначити, що торік під час реконструкції культової споруди зазнав «омолодження» і годинник, який отримав новий циферблат із ефектом підсвічування.
Золотий міні-вівтар
Серед церковних раритетів є й справжні реліквії, безцінні і дуже дорогі вірянам речі. Це і статуетки, і чаші, і антикварні хрести… та найбільш знаковим вважається невеличкий імпровізований жертовник.
– Сентолтар – у буквальному перекладі з угорської «святий вівтар» – одна з найголовніших святинь для католиків, – каже парох костелу отець Олександр Сулінчак. – «Святиня зі святинь» зроблена з золота високої проби у Туреччині і символізує тіло Ісуса Христа, має вигляд царських воріт, розміром близько 50 на 30 см. У 1941 році під сентолтар було змайстровано спеціальний стіл. Нині він виставляється для споглядання прихожанам у великі релігійні свята.
Старожили стверджують, що до Хуста середньовічна святиня потрапила від одного з трансільванських князів. У 1944 році, перед приходом у Закарпаття радянських військ, золотий вівтар хотіли переправити до Будапешту на зберігання, однак вірники костелу не дозволили і, мов зіницю ока, бережуть реліквію до наших днів.
«Небесна» музика органу
Орган заслужено вважається акустичним королем інструментів. Його дивовижне звучання ніби наповнює душу блаженством, навіює високі почуття, допомагає встановити рівновагу між фізичним та психоемоційним станом, а музика, яку народжують дзвінкоголосі клавіші, наповнює людину силою, енергетикою, встановлює зв’язок підсвідомості з космосом.
Потужний дерев’яний короб, схожий на вентиляційний, красується одразу над входом у костел, на балконі. Зразу за невеличкими гвинтоподібними сходами знаходяться церковні хори і гігантський музичний інструмент, всередину якого можна зайти… Проте все, що відкрито оку глядача, – це повернений до залу тильним боком пульт органіста і трохи незвичний дерев’яний «виступ» із вертикальними металевими трубами. Оглядаючи фасад органа, поки він не «озветься», важко зрозуміти, як і чому він грає. Та як тільки руки хранительки церковної реліквії Єви Гергардт торкаються клавіш, інструмент оживає і його милозвучний голос наповнює церкву.
– Орган – своєрідне музичне «ядро» святині. Його виготовили брати Рігери в 1904 році, а в 1993-му інструмент реставрували. Сьогоднішні хустські парафіяни добре знають усю харизму цього раритетного «музичного велетня», що вже друге сторіччя служить на Божу славу як під час угорськомовної, так і україномовної служб, – запевняє пані Єва. – На ньому ще грає Віктор Пилип, випускник Будапештської консерваторії, зараз студент-богослов. До речі, він уже кілька разів давав для вірників цілі органні концерти і виконував відомі музичні твори класиків настільки віртуозно, що людям не хотілося розходитись.
Звичайно, хустські римо-католики люблять і бережуть свою святиню, прагнуть оточити її величчю і красою. Скажімо, торік споруду повністю оновили – починаючи від перекриття даху, до заміни вікон і облагородження фасаду. А сам костел таїть іще чимало загадок і надзвичайно цікавих сторінок життєпису, але про них – іншим разом…