Муки вибору

[Total: 0    Average: 0/5]

0000Так повелося, що переважний час ми можемо тільки лаяти владу. Тільки раз на п’ять років з’являється можливість її переобрати. Як правило, до такої можливості ставляться не надто серйозно, аби потім наступні п’ять років знову звично лаяти владу і нарікати геть на усіх, окрім себе самих. Можливо, це повітря у нас якесь таке нездорове.

Бо ж у середні віки і ранньоновітній час Ужгород не мав особливих традицій самоврядності. Він був містом приватновласницьким – належав спершу розгалуженому графському роду Другетів, потім зятеві одного з останніх Другетів Міклошу Берчені. Власне, і місто було лише доповненням до графської резиденції – замку, служило перш за все для його утримання. Усі городяни були графськими підданими, найзаможніші обмежувалися певною сумою, решта же мусила виконувати кріпацькі повинності у повному обсязі.

Після поразки визвольної війни Ференца Ракоці, якого активно підтримав Міклош Берчені, місто стало казенним і управлялося вже призначеними зверху чиновниками. А що держава рідко де бувала ефективним власником, місто занепало. Далі воно дещо піднеслося, коли владика Андрій Бачинський переніс сюди центр єпархії. Але справжній підйом почався тільки з середини ХІХ ст., коли місто нарешті отримало самоврядність і почало саме обирати місцеву владу. Отоді тільки почався і благоустрій, і розбудова. Хоча кожні вибори все одно перетворювалися на страшну гризню між найбільш політично активними міщанами (голосували переважно у приміщенні «Корони»). Що поробиш – така вже специфіка демократії. І все ж таки це було краще, ніж за графського авторитаризму.

Ужгородська самоврядність розвивалася при кількох державних режимах. За Австро-Угорщини найяскравішим мером Ужгорода був Міхай Фінцицький на початку ХХ ст., при якому місто і набуло свої теперішні риси та неповотрний шарм. До того ж це був справжній мер-інтелектуал (фольклорист і перекладач), за якого не соромно досі.

Найколоритнішим мером чехословацької доби був Едмунд Бачинський, за якого місто збагатилося найкрасивішими спорудами і цілими вулицями. Він також фактично започаткував у нас футбол і ще багато чого. Досі ту добу згадують із ностальгією. Не в останню чергу через цього мера.

Натомість у радянський час посада першого секретаря міськкому партії була вагомішою, ніж мера (голови міськвиконкому). Власне, це був специфічний тандем адміністративно-політичного керівника і господарника. Він рідко бував вдалим – хіба що у 1980-ті, коли тандем таки склався.

За період української незалежності в Ужгороді змінилося чотири мери. Двоє з них керували містом по два терміни. Але сказати, що місто за цей час змінилося на краще навряд чи можна. Швидше навпаки. Може то й не вина конкретних персоналій. Адже останні чверть століття були добою відверто перехідною. Але мало що буває таким стабільним, як оця наша тимчасовість. І тільки зараз уперше за досить тривалий час ми маємо нарешті можливість обрати щось принципово нове. Не так за звичним уже принципом меншого з кількох зол, як справді орієнтуючись на щось позитивне. Чимало городян і зараз черговий раз проігнорують таку можливість. Але більшість таки прийде голосувати, бо ж уже все усіх дістало. З десяток кандидатів у мери уже на низькому старті. Уперше за дуже тривалий час є з кого вибирати. Пропозиції буквально на усі можливі і неможливі смаки. Аби тільки електорат виявив бажання. Хотілося би, щоб наступний наш мер був більше схожим на М.Фінцицького чи Е.Бачинського, аніж на персонажів останніх часів. Все-таки Ужгород місто амбітне. За плечима у нашого міста вже багато чого. Сьогодення не влаштовує буквально нікого.

Тож робити вибір доведеться. Може тоді і наші нащадки подякують нам за цей непростий вибір-2015. Приблизно так, як зараз ми дякуємо нашим предкам за кількох колишніх мерів. А може й навпаки – проклянуть. Все залежатиме виключно від нас самих. Від бажання учергове продатися. Чи ж зробити нарешті серйозний вибір.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”

Comments are closed.