Літні роздуми про осінні вибори

[Total: 0    Average: 0/5]

0000У такому депресивному стані, як зараз, Ужгород ще не був за всю свою 11-вікову історію. Ну, може, у ХVII столітті, коли мирних років майже не було. Але й тоді була перспектива, що після війни настане мир – треба тільки дожити до нього, а далі все якось саме собою зміниться на краще. Зараз же настрої зовсім інші. Якоїсь світлої перспективи у найближчі часи взагалі не видно. Бо ніколи ще не було так погано, щоб не могло стати ще гірше.

Намічається нова хвиля великої еміграції, коли все живе прагне утекти звідси світ за очі. Лишаються ті, хто просто доживає віку та просто люди без амбіцій. Соціально-психологічне обличчя ужгородців поступово змінюється, у його виразі все більше відчувається фаталізм і апатія.

Ситуація в Ужгороді, щоправда, поки краща, ніж у наших райцентрах (хоча це мало радує), але значно гірша, ніж у більшості обласних центрів України. Воно й не дивно: на обласний центр працює ціле Закарпаття, але воно саме зараз ледве зводить кінці з кінцями. Критичний стан міста великою мірою пов’язаний з тим, що раніше воно не переживало якихось подібних випробувань, тож не має відповідного досвіду опору серйозним викликам.

Під час Першої Світової бойові дії не дійшли до Ужгорода, усе зупинилося на Ужоцькому перевалі. Під час Другої Світової Ужгород практично не бомбили (врятували осінні тумани 1944-го), вуличні бої теж були мінімальними через стрімкий наступ. Зате деіндустріалізація 1990-х ударила місто дуже відчутно: з понад двадцяти заводів-фабрик лишилося три.

Почався стрімкий відтік кваліфікованих кадрів і оселення на їх місці учорашніх студентів з глибинки. Споконвічні традиції ужгородців з кожним роком вихолощувалися. Місто заполонили 14 ринків, звідки ширилася базарна стихія. Певною спробою зберегти свою специфіку зумовлювалася ставка на туризм і фестивальний рух, але потоки екскурсантів виявилися не такими вже й потужними. До того ж приїжджі відзначають чарівну природу і архітектуру та повне не уміння аборигенів подати лицем цей виграшний матеріал. Місто стало більш «жлобським» і уніфікованим, культурний рівень його різко знизився. 

Ні, щось Ужгородові, звичайно, перепадало від контрабанди, але тільки мізерія, бо основне йшло у приватні кишені. З’явилися розкішні котеджі, навіть цілі нові мікрорайони, проте усе це стало утворюючими факторами. Тому за останні чверть століття розвиток звівся до виснажування внутрішніх ресурсів, тобто до самопоїдання. Спершу була приватизація, внаслідок якої багато чого було перепрофільовано і просто позникало. Потім почався «дерибан» земельних ділянок, який теж вже добігає кінця. Те саме стосується й приміських сіл, тому навіть розширення міських меж не вирішило би проблеми.

Нові мер і міськрада прийдуть практично на згарище, де багато чого доведеться починати з нуля. Чекати якихось позитивних імпульсів з центру не доводиться: столиці завжди було не до окраїн. Аби тільки нічим не шкодили – і то вже добре. Інша справа, що дуже небажаний контраст становлять сусідні словацькі і угорські міста: на їх фоні Ужгород виглядає особливо кепсько. І виправдовуватися тут нічим, бо ж відстань якісь десятки кілометрів і стартові умови були практично схожі.

Тож завдання перед майбутньою владою будуть грандіозні (повернути Ужгород на цивілізований шлях розвитку), але засоби до того – мінімальними. Ділити вже нічого не залишиться. Нинішня міська рада до кінця своєї каденції підмете усе начисто. Привабливість депутатських мандатів значно зменшиться. Чесно кажучи, ентузіазм кандидатів-гладіаторів усе тяжче зрозуміти. Ну, в когось незадоволені особисті амбіції, в когось суто шкурні інтереси, але більшість таки кидається у перегони взагалі незрозуміло за чим.

Десятки вулиць чекають на ремонт, причому далеко не косметичний. Стан з озелененням усюди фатальний. Цілодобове водопостачання обіцяли ще під час минулої кампанії. Схоже, що це гасло стане вічним для нашого електорату – як морквина перед мордою віслюка, що примушує його іти вперед на радість погоничеві. Про наведення порядку у транспортній сфері навіть не згадуємо.

Правда, новим міськрадам обіцяють більшу фінансову самостійність. Але, схоже, що то буде самостійність обслуговувати непомірні борги, а до живих грошей справа так і не дійде. І все-таки усе буде як завжди: одні висуватимуть свої кандидатури, інші за них голосуватимуть, а потім традиційно проклинатимуть свій вибір. Сивий замок байдуже споглядатиме на усе те з висоти власного пагорбу…

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”

Loading...

Comments are closed.