Росіянин за національністю Леонід Воротинцев пішов добровольцем захищати східні кордони України

[Total: 0    Average: 0/5]

0000Слідкуючи за подіями на сході нашої держави переважно з телевізійних або газетних новин, громадяни мирних регіонів мають доволі нечітке уявлення про те, що нині відбувається на Донбасі. Більшість усвідомлює: так, це неоголошена війна, безглузда і нікому не потрібна, але яку, незважаючи на численні жертви, ніяк не вдається припинити.

Значна частина українського населення втомилася, очікуючи довгожданого миру і жахаючись одного лиш слова «мобілізація». Та є люди, котрі свідомо прийняли рішення піти до війська, аби власними знаннями і досвідом наблизити кінець воєнних дій на сході України. Багатьом таке рішення видається щонайменше незрозумілим, адже воно напряму межує з ризиком для життя. Зрештою, можна по-різному ставитися до вибору добровольців, однак від цього їхня життєва позиція і погляди анітрохи не зміняться. Принаймні такої думки дотримується і кадровий військовий офіцер, а в недавньому минулому працівник закарпатської міліції Леонід Воротинцев. Уже понад рік Леонід Валеріанович захищає рубежі нашої країни від російських загарбників і бойовиків самопроголошеної ДНР під Маріуполем. Нещодавно він приїхав на Закарпаття у відпустку і погодився розповісти про ситуацію в зоні АТО, як кажуть, з перших уст.

– Якщо чесно, то що спонукало вас прийняти рішення повернутися знову до війська?

– Ну, тут все просто. Коли загострилася ситуація у лютому на Майдані Незалежності в Києві, маю на увазі, коли почали стріляти в мирних маніфестантів, колишні військові, в тому числі і я, почати збиратися і обговорювати ці події, однозначно засуджуючи дії тодішньої влади. А далі, у перші дні збройного конфлікту на Донбасі, ще торік у березні, я не витримав, пішов у військкомат і написав рапорт з проханням відправити мене у військо в числі добровольців.

– Дивно, що ви підтримуєте не проросійські настрої, адже за національністю ви росіянин…

– Нічого дивного. Так, я росіянин, багато моїх родичів, друзів живуть в Росії (на Кавказі, у Новосибірську). Хоча вони перебувають під впливом їхньої пропаганди, все ж знаходимо спільну мову. Мушу зауважити, що не всі в Росії підтримують політику тамтешньої влади. Прості люди (адекватні) чудово розуміють, що війна на Донбасі – це збройне протистояння між владними верхівками обох держав, а не між пересічними громадянами. Конфлікт полягає зовсім не в тому, що хтось українець, а інший росіянин. Це усвідомлює більшість незомбованих російських громадян. Рік тому мій племінник, син молодшої сестри, яка проживає в Росії, у Чечні, закінчував строкову службу і мав намір залишитися ще рік у війську за контрактом. Сестра тоді зателефонувала, аби поцікавитися моєю думкою з цього приводу. Та я відрадив їх це робити, пояснивши, якими можуть бути наслідки. Адже хлопець неодмінно потрапив би в Україну. І ми могли зустрітися тут по різні боки барикади. Звісно, я б не стріляв у нього. А ось чи зміг би він не виконати наказу, не впевнений… До речі, сестра донедавна не знала, що я під Маріуполем. Для всіх я був у відрядженні – так потрібно було. Родичі телефонували моїй сім’ї, хвилювалися, навіть припустили, що мене десь переховують.

0

– Тобто воювати за Україну ви пішли свідомо, без примусу?

– Аякже, інакше і бути не могло, бо своєю Батьківщиною я вважаю Україну. Тут прожив майже все свідоме життя. Тут моя сім’я. Крім цього, моя дружина – українка, родом із Сумщини. Ми їмо український хліб, в сім’ї розмовляємо вільно двома мовами. Взагалі я не вважаю мовне питання якимось каменем спотикання між людьми. На Закарпатті багато родин, де чоловік і дружина різні за національністю, розмовляють різними мовами. Нікому це досі не заважало. Просто потрібно любити і не цуратися своєї рідної мови, але варто також знати і мову землі, на якій живеш. Тому я й вирішив бути там, на сході України, щоб мої рідні спокійно жили тут. Якщо не відстоювати цілісність нашої держави, не боронити її кордони, то ворог не зупиниться і добереться до інших регіонів. Знаєте, мені не відразу вдалося потрапити на схід. Спочатку за віком мене не брали до війська. Лише під час третьої хвилі мобілізації, коли підняли вікову межу молодшого офіцерського складу до 55 років і старшого до 60 років, мене таки взяли. Я мав усі шанси потрапити у славнозвісну Мукачівську 128-у бригаду, та відповідні вакансії до того часу вже були повністю укомплектовані, тож мене направили у прикордонні війська на посаду офіцера штабу відділу прикордонної служби. Специфіка цієї служби мені була трохи незнайомою. Тому я старався відвідувати низинні ланки (нині вони називаються відділи, колись прикордонні застави), щоб ознайомитися зі своєю роботою, як кажуть, з азів.

– Отже, ви не відразу потрапили в зону АТО?

– Ні, я був якийсь час у штабі, однак постійно просився у гарячу точку. Їздив у Новогродівку до нашої комендатури, що стояла під Донецьком, яка контролювала пункти так званої ДНР, що знаходилися поруч. Керівництво спершу наполягало на моїй присутності тут, у штабі, пояснюючи, мовляв: там є кому бути. Потім я почав писати рапорти, бо розумів, що так просто мене ніхто на схід не випустить. Тільки за третьою спробою таки вдалося добитися свого. Спочатку потрапив у Харків, звідти мене скерували в Маріуполь.

– Чи пригодився вам досвід роботи в ОВС?

– Ще й як! Ми співпрацюємо з такими відомствами, як СБУ, ОВС, з багатьма іншими службами. Я знаю, як діяти в тій чи іншій ситуації, скажімо, з міліцейського боку, а мої колеги – з військового. Не соромлюся вчитися у них того, чого не знаю. Молодь нині у деяких питаннях значно випереджає старше покоління, мої ж ровесники знають те, що не можна ніде прочитати чи довідатися. Особливо пригодилися мені навики оперативної роботи в органах внутрішніх справ. Багато питань вирішуємо і на нашій території, і на контрольованій «деенерівцями». Я начальник групи здійснення слідчо-оперативних дій. До моїх обов’язків входить виявляти сепаратистів на нашій території, а також знаходити людей з підконтрольних ДНР населених пунктів, готових співпрацювати з нами, надавати відповідну інформацію. Ось тут мене й виручають знання щодо налагодження агентурних зв’язків, отримані під час роботи в міліції. У розвідці треба знати, хто у тебе стоїть за спиною, хто підстраховує.

– Якими були ваші перші враження від Маріуполя?

– Ну, це досить специфічний населений пункт. Він належить до типових пострадянських промислових міст. Люди тут спочатку не усвідомлювали, яку біду собі самі накликали. Вони спокійно жили, працювали і сподівалися, що так буде завжди. Їм колосально «промивали мозок» російські засоби масової інформації. Коли ж громадяни на собі відчути «братське тепло» чеченських бойовиків, козачків і ДНРівських ватажків, то почали розуміти, чим все може закінчитися. Особливо після обстрілів та загибелі багатьох людей. Якийсь час ситуація в місті нагадувала післяреволюційні часи в Україні у 1918 році. Адмінбудівлю в місті спалили, міліціонери, які б мали захищати населення, порозбігалися, почали тут «чудити» вояки місцевих озброєних загонів типу «Дніпро», «Азов» (тепер вони вже підпорядковані Міністерству оборони). Люди налякані. Ми бачимо що до прикордонників у них в принципі позитивне ставлення. Але при вигляді бійців у формі згаданих військових формувань у багатьох в очах з’являється страх, настороженість. Якщо торік у місті близько 80 відсотків виступали проти України, а 20 за, то тепер розклад виглядає приблизно 50 на 50. Коли ми в цивільному проходимося вулицями, то чуємо, що місцевому населенню байдуже, хто керуватиме у державі і яка держава буде, головне, аби настав мир, щоб люди мали змогу спокійно працювати й жити. Пояснювати маріупольцям, що існують певні цінності, є до чого прямувати, наводити як приклад західні міста Львів, Ужгород, Мукачево тощо, просто марна трата часу. Вони погоджуються, мовляв: все це так, але їм цього не потрібно. Одиниці таких, які б хотіли кардинальних, тобто європейських, змін. А більшість прагне повернення радянської дійсності.

– Чи були випадки, коли гинули ваші колеги?

– При мені такого не було. Річ у тім, що прикордонники знаходяться так би мовити, на другій лінії. На першій – Нацгвардія і військові, котрі безпосередньо перебувають у бліндажах, укріплювальних районах, тобто приймають вогонь на себе. За ними на всіх постах – міліція, фіскальні служби, ну й прикордонники. Ми слідкуємо, щоб не було порушень кордону. Хоча кордону як такого там нема, тільки лінія розмежування. Щоб знати, що робиться на сусідній території, запускаємо безпілотники. Інформацію отримуємо, співпрацюючи з представниками ОБСЄ, з військовими.

0000

– Що можете сказати про криміногенну ситуацію у цьому краї?

– Злочинів і злочинців там вистачає. Правда, не стверджуватиму, що твориться «бєспрєдєл». Можливо, багатьох стримує присутність у місті і ближніх населених пунктах великої кількості військових.

– Ось ви згадали про контрабанду. Що в основному переправляють на територію так званої ДНР і що везуть звідти?

– Ви, можливо, бачили відеоролик, коли генерал Геннадій Москаль затримував каміон з продуктами, що прямував у населені пункти, підконтрольні ЛНР. Така ж ситуація і на кордоні з ДНР. В основному контрабандисти намагаються туди переправити алкогольні та тютюнові вироби, продукти харчування. Скажімо, пляшку пива спритники перепродують за 100 гривень. Тож неважко підрахувати, які прибутки отримують вони з цього «бізнесу». Останнім часом подібні «бізнесмени» підвозять вантажівки з товаром до лінії розмежування, там у населених пунктах скидають товар, а далі місцеве населення невеликими партіями (дозволеними) переправляє вже на «деенерівську» територію. Щодо зброї, то в основному на обидві території надходять пістолети, автомати, гранати. Важку військову техніку, звісно, ніхто не переправляє. Але ми маємо достовірні дані, що на Донеччині знаходиться чимало професійної військової техніки і зброї, схованої у гаражах, в ангарах. Майже у кожному населеному пункті стоять війська. Російські військовики намагаються не контактувати з бойовиками, тобто незаконними збройними формуваннями ДНР, а тим паче змішуватися з ними, вважаючи такі контакти не гідними офіцерської честі. Представники російської регулярної армії – це добре підготовлені й екіпіровані за всіма сучасними стандартами люди. Вони діють тільки за наказом керівництва. Однак там, окрім військовиків і збройних загонів ДНР, знаходиться й чимало інших небезпечних елементів – колишні «зеки», козачки, а також заробітчани, які нібито заблукали, а насправді приїжджають з депресивних районів Росії з однією метою – заробити гроші. Нещодавно на нашу територію була переправлена звідти група жінок-снайперів. Кожна з них має ретельно підготовлену легенду стосовно свого перебування на українських землях. Таких, щоб довести їх вину, потрібно затримувати на гарячому, інакше вони нізащо не признаються, що потрапили сюди у складі диверсійної групи. Словом, ворог у нас професійний. І події на сході – це далеко не громадянські заворушення.

– Як ставиться ваша сім’я до рішення бути на сході?

– Моя дружина, до речі, вчитель права в одній з ужгородських шкіл, знає ще з тих пір, коли в ОВС працював, що рішень своїх я не міняю. Тому, можна сказати, поставилася до цього з розумінням. А ще, вона – справжній патріот України. У такому дусі виховуємо нашу 12-річну дочку. Вона, звичайно, скучає за мною. Був навіть випадок, коли приїжджав перед тим додому, приніс нову форму. Доця одягнула її і каже: «Коли ти в черговий раз вийдеш на пенсію, то я буду її носити». Дитина хотіла б, щоб я сидів вдома на пенсії. Водночас я маю від першого шлюбу старшого сина. Він зараз живе в Німеччині і також цілком спокійно відреагував на таке моє рішення, оскільки добре розуміє: я поїхав туди не стріляти в когось чи заробляти гроші, а виконувати певну роботу, вчити інших, як правильно діяти у конкретній ситуації, щоб запобігти появі нових жертв, захистити невинних. Важливо зробити все, аби не допустити нової ескалації конфлікту, адже в кожного (по обидва боки) є родини, батьки діти. Навіщо даремно проливати кров. Треба зізнатися, що не всі українські вояки поводяться достойно. Не треба відкидати присутність «зеленого змія». Тому необхідно правильно налаштовувати людей, щоб уникнути безглуздих смертей.

– Успіхів вам, повертайтеся додому з перемогою. Дякую за розмову.

Ольга СТЕФАНЕЦЬ, газета “НЕДІЛЯ”

Loading...

Comments are closed.