ТЕАТР І ЛЮДИ

[Total: 0    Average: 0/5]

0000Чи мають закарпатські театри перспективи?

Багато чого у нинішньому Закарпатті існує по інерції – як спадок від радянського, а то ще й попередніх режимів. Це як чемодан без ручки – тягти дуже незручно, а кинути шкода. Особливо це стосується театру, куди самі закарпатці вже майже не ходять. Виживає він завдяки цікавим туристам, а також приробіткам (тамадуванню) артистів. Але попри те доводиться інколи і давати вистави.

Наразі в області чотири професійні театри, не рахуючи ряду самодіяльних колективів. Головним вважається Закарпатський обласний музично-драматичний театр імені братів Шерегіїв в Ужгороді, котрий цього 69-го для нього сезону дав три прем’єри, а закриття року 12 липня планує відзначити четвертою – виставою В.Шершуна «Про що плачуть верби» за «Безталанною» І.К. Карпенка-Карого, якому виповнюється 170 років. У її постановці багато сучасної пластики (балетмейстер – Віктор Бабука), використані найкращі композиції гуртів «Даха Браха» та «Перкалаба», співи Іларія, Юліана. Сценографія від Людмили Бєлої підкреслює оригінальність прочитання класики.

po_revizii_6

Відкрився ж сезон 2 листопада минулого року прем’єрою драми «Білий нігер» (режисер – Василь Шершун) за мотивами роману «Гордубал» чеського прозаїка та драматурга Карела Чапека. Це вже друга інтерпретація твору в цьому театрі, попередня мала однойменну назву – «Гордубал». Якщо в першій соціальні мотиви більше розкриваються, акцентується увага на заробітчанстві, злиднях, то тут переважають психологічні, навіть фрейдистські мотиви, крім того, режисер додав містичності.

В основі твору – любовна драма з трагічним фіналом, художньо відтворена на основі реальних подій у Мукачівському районі на початку ХХ століття. Головний герой Юрай Гордубал повертається із заробітків з Америки додому, а вдома вже живуть не тільки донька Гафійка та дружина Поланя, а й наймит Штефан, якого кохає жінка і чекає від нього дитину. Білий нігер (як назвали Гордубала в Америці через те, що працював у шахті й ставав чорним) намагається різними способами позбутися суперника, але марно. Зрештою, Штефан вирішує проблему, але щастя так і не знаходить. Серед акторів вирізняється Олександр Мавріц, який зіграв головного героя – Юрая. Не залишає байдужим глядачів і образ доньки Гафійки, який утілила на сцені досвідчена в цьому амплуа акторка, адже часто грає підлітків, дітей, вміє вловити необхідну нотку й передати на сцені.

У січні театр показав виставу Олександра Саркісьянца «Богдан Хмельницький» за мотивами однойменної п’єси Олександра Корнійчука. Сильною рисою вистави є надзвичайно якісні костюми (художник по костюмам Людмила Бєлая), меншою мірою це стосується декорацій; також незвичними були масові сцени, коли до рампи виходив майже весь творчий колектив, від такого глядач давно відвик, тому реагував цілком схвально. Додав шарму і колоритний образ д’ячка-п’янички, котрий бодай трохи розряджав нестерпно напружену пафосну атмосферу і додавав виставі чогось людського. Часто виникали несподівані перегуки часів. Коли козаки отримували від москалів віз із зброєю, у залі зразу спалахувало пожвавлення: «О, сімнадцятий гуманітарний конвой!».

9

Що ж до слабких рис вистави, то перш за все, твір О.Корнійчука сам по собі – наскрізь графоманський. Коли ж його безбожно порізали і залишили десь чверть від авторського варіанту, то це взагалі вийшла якась пародія на пародію. Від багатьох сцен віє явною шароварщиною. Радянська міфологія там аж надто домінує над історичною правдою, від якої самі ніжки та ріжки.

До Дня театру 27 березня театр поставив водевіль на 2 дії «Турецька шаль» за Г. Квіткою-Основ’яненком. Це музична версія творів видатного письменника, здійснена сучасним українським композитором Віталієм Філіпенком. Робота над виставою тривала майже два місяці, в ній був задіяний весь колектив театру, зокрема, два акторські склади. Постановка – народного артиста України Анатолія Філіппова, сценографія – заслуженого діяча мистецтв України Емми Зайцевої, хореографія – Тараса Гамаги та Дмитра Сньозика, диригент вистави – Анастасія Жужгова.

Водевіль давно вже став найбільш традиційним жанром цього театру. Дана постановка сприймається як такі собі веселі картинки на сцені, знайомі з дитинства комікси, які раптом ожили і постали перед нами у плоті і крові. Правда,замість очікуваних Вовка і Зайця це виявилися різні «чудики» з початку ХІХ століття, але різниця не така вже й велика. Принаймні, ця вистава бодай чимось заповнює нинішнє безчасів’я. Головною проблемою колективу лишається боротьба за глядача, яка поки ведеться без великого успіху.

Натомість Закарпатський академічний обласний театр ляльок «Бавка» має значно стабільнішу аудиторію – щонеділі батьки чи бабусі ведуть дітлахів на один з двох показів. І відкривав і закривав свій 34-ий сезон театр виставою О.Куцика «У нашім раї на землі (Малий Кобзарик)» за творами Т.Шевченка. Про цю виставу говорили ще напередодні 9 березня. Але чекали повернення заслуженого артиста України Олександра Куцика зі Львова, де він викладав студентам. Повернувся і таки за якийсь місяць (трохи більше) підготував справжню театральну подію. У виставі море суто лялькарських знахідок. Сонце схоже на соняшник, зоря – на едельвейс, місяць – на човен, причому щоразу це відповідно обігрується. Литаври – немов з фільму Єжі Гофмана (знаменитий епізод початку битви під Жовтими Водами), постійне переодягання акторів, від якого аж мерехтить в очах (художник Тетяна Улинець, світло Ірини Осокіної). Фінальна композиція молитви після попередньої теми братовбивства – це просто апофеоз, щось психоделічне. Принаймні, виходиш у дуже специфічному стані.

1433362469_10805663_837391493012592_8773280853269563848_n

«Реве та стогне» виконано не як з ранкового радіо, а зовсім інакше – з романсовими нотками, бо ж цими рядками починається поема про трагічне кохання. Ну, діти цього ще не знають, але ж відчують, що це пролог до якоїсь страшної, але захоплюючої казки, причому не тільки до поеми «Причинна», а й до усього «Кобзаря».

Так само несподівано звучить тут «Садок вишневий». Скільки по ньому топталися у 20-30-х роках! Але ж це ідилія, сільська пастораль тільки на перший погляд! ЇЇ написано в ув’язненні, у 1847 році, коли поет ще тільки чекав вирішення своєї долі, коли перед очима – аж ніяк не вишневий рай, але слід було чимось компенсувати усю ту безнадію і невідомість (теоретично – навіть перспективу розстрілу, якою лякали тоді петрашівців). І от саме з цього відчаю народилося шумовиння білого цвіту, плугатарі-дівчата-соловейки. Це як би у концтаборі написали щось таке оптимістичне і життєстверджуюче. «Садок» прозвучав зі сцени саме так – тривожно, з багатьма підтекстами, але з вірою, що армагеддон мине, а хрущі все одно будуть гудіти. Діти почули там щось своє, мами – своє. Якщо бодай у частини глядачів виникне враження, що Шевченкова поезія зовсім не така проста, як здається на перший погляд, то вистава реально вдалася.

Найбільше навантаження з-поміж артистів випало Світлані Кобзистій – вона одна втілювала усі жіночі образи і теми, такі різні у Шевченка. Чоловічі «партії» розділили на трьох. М.Карпенко грав Шевченка періоду «Трьох літ» (1842-1845), коли тому тільки виповнилося тридцять, ще арешт і солдатчина (не кажучи про подальші поневіряння) тільки попереду, але він їх уже передчуває. Це така людина у білих шатах, що сповнена свідомості майбутньої жертви і десь внутрішньо уже готується до неї. А.Опіок і О.Бєліков втілюють переважно різних Шевченкових персонажів, змінюючись буквально на очах вражених глядачів.

sud_chas_1

Іншою прем’єрою у цьому театрі стала вистава Олександра Куцика «Котик і Півник» за п’єсою О.Олеся. При всій традиційності і мінімалізмі виражальних засобів спектакль вийшов напрочуд новаторським, чіпляє за живе. Вражає художнє оформлення вистави (Тетяна Улинець). Ширма – це якийсь містичний садок у легкому серпанку, такий собі гобелен у стилі К.Моне. Сон після щасливого дня, сповненого захоплюючих пригод. Щось подібне у нашому театрі – вперше. Одну цю штуку варто побачити вживу. У таких би декораціях ставити «Синього птаха» М.Метерлінка. Втім О.Куцик (укупі з драматургом) і перетворили просту фольклорну історію на справжню притчу для дітей і дорослих. Довершує гіпнотизм вистави музика В. Полонського. Ляльки – це теж треба було бачити, причому краще з перших рядів.

Півник (Андрій Опіок) – весь у різноколірних смужках. Нагадує тільняшку, тільки якусь карнавальну. Отака в нього і натура: смужка червона – смужка зелена. І перемикається він з одного регістра на інший практично миттєво. Щойно був зажурливо-мрійливий, зараз – вже сама активність, через мить – кається, далі знову грішить, резонує, вибудовує плани тощо – все як у більшості його юних глядачів. Ясно, що постійно потрапляє у халепи, з яких ледь устигає вибиратися. Натомість Котик (Павло Проданюк) нагадує голлівудських шерифів і рейнджерів, а ще більше – чесних міліціонерів з радянського кіно. Правильний до непристойності, а все-таки зі своїм шармом. Він менш креативний, ніж його товариш, бо «міліцейський козирьок» давить на чоло з неймовірною силою. Кожний крок – за посадовою інструкцією. Вірить у власну правоту і випромінює цю віру на цілий партер з балконом.

Лисичка – це спалах емоційного, ірраціонального, повна перемога чуття над думкою. Уособлення різноманітних спокус, які життя безперервно підкидає малолітньому громадянину. Одним словом, «не ходите, дети, в Африку гулять!» Грає Олена Пишка цю роль зі справжнім африканським темпераментом – іскри долітають аж до задніх рядів. І є ще епізодичні персонажі – Мишко, Зайчик, Лисеня (усі – Ярослава Яник). Вони вовтузяться під ногами і переконливо доводять, що багатоманіття життя не зводиться до однієї-єдиної проблеми, якою би пекучою і глобальною вона не видавалася. Десь вони затягують дійство, а десь ще більше його драматизують. Принаймні, на них око просто відпочиває – симпатичні ж усі, чортяки, прилизані, так і кортить погладити. Акторам вдалося створити якийсь особливий світ, де двічі по два дуже довго вирішується (ледве не через інтегральне числення), але потім обов’язково стає чотирма. У такому світі хочеться жити. Ну, бодай, поринути у нього на 50 хвилин.

угорський театр

Не менш цікавим є у Мукачеві Закарпатський обласний театр комедії і драми (так він тепер називається офіційно). 30 листопада минулого року він відкрив сезон комедією Клода Ман’є «Блез» у постановці Євгена Тищука. Молодий художник Блез, аби покінчити з безгрошів’ям, робить все можливе, щоби взяти шлюб з дочкою бізнесмена. Та все відбувається всупереч його розрахункам. Ця розважальна вистава, що побудована на комічних прийомах, різноманітних непорозуміннях і помилкових діях її героїв, примусить глядача забути на деякий час про свої насущні проблеми і зануритися в атмосферу веселої комедії з її забавною плутаниною та іскрометним гумором.

А 21 і 28 червня два прем’єрні покази вистави «Едіт Піаф» (у головній ролі – Вероніка Тищук, вона же і авторка сценічної редакції, створеної безпосередньо за мемуарами великої співачки). Акторам вдалося відтворити атмосферу міжвоєнного Парижа, а В.Тищук – створити переконливий образ великої мисткині, від якої аж до останнього ряду віяло потужною енергетикою.

А ще Мукачево відоме своїми театральними фестивалями. Цього року з 24 травня по 30 травня там проходив вже 16-ий фестиваль етнічних театрів національних меншин України, країн СНД та Карпатського Єврорегіону «Етно-Діа-Сфера». Крім цього, у листопаді там же відбувся міні-фестиваль «Зірковий листопад у Закарпатті», котрий теж може стати традиційним. Але то у майбутньому, а фестиваль етнічних театрів – вже факт. На останньому виступило 7 колективів з Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки,  Львівського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Ю. Дрогобича,  Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької,  Закарпатського українського обласного музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв, Коломийського академічного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича,  Хмельницького єврейського театру «Без гриму» і самі мукачівці.

sud_chas_5

Стартував фестиваль п’єсою на дві дії В.Мухарьямова «Останнє кохання» у виконанні Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Щемка історія про кохання двох старих і не надто правильних людей, яка до того ж завершується трагічним фіналом, не залишила байдужим практично нікого з присутніх. Не менш цікавою була притча «Лавина», яку Дрогобицький театр присвятив учасникам нещодавньої Революції Гідності. Вистава – про необхідність грати не за правилами, ставити інтереси конкретної людини понад усі умовності.

Подібні фестивалі, а також індивідуальні гастролі окремих колективів нині дуже потрібні Закарпаттю. Вони не дають краянам забути, що таке справжній театр, засвідчують наявність життя і за нашими перевалами, не дозволяють нам остаточно зваритися у власному соку, дають такі необхідні зовнішні орієнтири.

Менш поки відомий широкому глядачеві Закарпатський угорський драматичний театр з Берегова. Хоча у червні він спричинив справжній фурор на Фестивалі угорських театрів у Кішварді і узяв один з головних призів від Міністерства людських ресурсів Угорщини за виставу «Перепоховання Золтана», зокрема було відзначено сценічне оформлення та костюми акторів. У виставі йдеться про трагічну історію, що відбулася у закарпатському селі, розділеному навпіл кордонами на Нижні та Верхні Селменці, мешканці якого після Другої світової війни опинилося по обидва боки кордону – у Радянському Союзі та Чехословаччині.

Окрім професійних колективів, хочеться відзначити ще й один навчальний. Як ніколи видовищно і масштабно продемонстрував свої дипломні роботи Ужгородський коледж культури і мистецтв. Випускники спеціальності «хореографія» дали в облмуздрамтеатрі великий концерт з трьох відділень.

2-16

Кожне відділення – окрема літературно-хореографічна композиція. Перша – «Що ти робиш зі мною, війна?!» за мотивами автобіографічного роману О.Гончара «Людина і зброя». Сім танців за участі кількох десятків студентів у кожному. Хлопці в умовних військових строях (щось схоже на парадно-вихідну форму радянських солдатів без ременів і кашкетів, зате з чоботами). Дівчата в подорожньому одягові евакуйованих з чорними скриньками у руках. Кожний танець зі своїм рисунком.

Друга композиція – «Легенди гори говорили» за поемою В.Габорця «Опришок Пинтя». Вона вже демонструвалася на цій сцені на звітному концерті коледжа у травні, тепер – удруге, ще більш злагоджено і відшліфовано, бо ж майданчик уже “пристріляний”. Дівчата-смерічки і хлопці-опришки. Усе це тасується у неймовірній кількості варіацій. Одним словом, бережіть, хлопці, ліси, вони нам ще знадобляться! У шістдесяті роки тема опришків була улюбленою в наших художників. Це була така собі фронда проти соціалістичного реалізму, десь навіть алегорія УПА. Відтак цей образ освоїв і Закарпатський народний хор із його знаменитим кружлянням парубків із топірцями під вигуки, котрим позаздрив би і Джекі Чан. Та нині випускники-хореографи показали, що опришки – це не тільки аркан. Хоча, звісно, і він теж. Але і ще багато інших танців, в тому числі парних.

Третя композиція – хореографічна казка «Князь Змієборець» за мотивами однойменної поеми В.Габорця. Цього року виповнюється рівно 600 років від смерті легендарного князя. Куди вже кругліше! Але дана композиція, мабуть, єдине, чим буде вшановано таку дату. Тому добре, що танець поставлено. У сенсі костюмів він виявився найбільш розкішним (шили їх теж студенти з відповідного професійно-технічного училища). Сили зла уособлює група нетопирів, немов узята з численних стрічок про Дракулу, у неодмінних чорних плащах з червоним підбоєм. З’являється і сам дракон, а назустріч йому – князь зі своїм загоном списоносців.

Чи має закарпатський театр перспективи? Не більші, ніж література, котра зараз теж в анемічному стані. Не більші, ніж інші види мистецтва, що зараз ледве животіють через згортання мистецького ринку і тримаються ледве не виключно завдяки персональним ювілеям окремих митців. Але ці перспективи у театру аж ніяк не менші, ніж в інших мистецтв. Все залежить лише від двох гравців – працівників театру та глядачів.

Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”

Loading...

Comments are closed.