Ужгород як епіцентр освітньої катастрофи
За результатами цьогорічного Зовнішнього незалежного оцінювання знань випускників шкіл, Закарпатська область – на останньому місці.
Те саме було і минулого року, а також і раніше. Тобто йдеться не про якусь випадковість, а таки про гірку закономірність. Можна скільки завгодно хизуватися, ніби у нас зате найкращий коньяк і ще щось, але в одній з найпринциповіших сфер ми таки найгірші.
І ситуацію зовсім не рятує той факт, що у нас є переможці всеукраїнських шкільних олімпіад, отримувачі максимальних 200 балів на тих самих ЗНО тощо. Це все заслуги переважно їхніх батьків. У цілому же область і її середньостатистичний учень – на останньому місці в Україні. І це медичний факт, проти якого не попреш.
Причина його загальновідома – закарпатські школи уражені блатом, як в жодній іншій області України. Вимогливість вчителів до учнів мінімальна, та й статус учителя тут максимально упосліджений. Школи женуть майже суцільний педагогічний брак, який потім доводиться «переформатовувати» в університеті. Багатьох першокурсників доводиться спершу елементарно учити писати, заради чого на багатьох факультетах запроваджено курс української мови. Задля делікатності він зветься «мова професійного спрямування» чи ще якось закрученіше, але фактично ідеться про елементарне повторення (чи вивчення заново) граматики і пунктуації. Що ж до знань інших шкільних курсів, ситуація ще плачевніша: опиратися на учнівські знання при вивченні аналогічних вузівських курсів взагалі не доводиться.
Ясно, що переважно сільському Закарпаттю тяжко тягатися за показниками ЗНО зі значно більш урбанізованою сусідньою Львівщиною, не кажучи про індустріальні східні області. Але чому ми відстаємо від Кіровоградщини чи Житомирщини, пояснити набагато важче. Причини цього не так об’єктивні (соціально-економічні параметри цілого ряду областей аж ніяк не кращі, ніж у Закарпаття), як суб’єктивні, пов’язані з нашою регіональною ментальністю, з глибоко укоріненими традиціями. А воювати проти того, що в’їлося у плоть і кров – все одно, що плювати проти вітру. Але іншого виходу немає, якщо не хочемо все життя пасти задніх. Доведеться наступати на горло власній пісні, з якою ми усі вже тут звиклися.
При цьому ситуація дещо різниться щодо Ужгорода, райцентрів і сіл, але не настільки принципово, як можна гадати апріорі. Ясно, що знання ужгородських учнів значно кращі, ніж в якійсь нашій Хацапетівці. Але якщо порівнювати Ужгород не з глухими селами, а з сусідніми обласними центрами, оптимізм зразу зникає.
Кілька років тому у пресі друкувалися рейтинги переважної більшості шкіл області. На жаль, далі ця традиція не закріпилася, але навряд чи ситуація змінилася. Так от, місце Ужгорода у такому рейтингу дуже специфічне. З одного боку, тут найбільш сильні педагогічні кадри, збереглися найкращі освітянські традиції ще з радянських часів (коли ми були найбільш читаючим суспільством на планеті), найкращі соціокультурні умови для юного покоління. З іншого – ужгородські учні, судячи з відгуків місцевих вчителів і студентів-практикантів, найбільш проблемні у плані дисципліни, ставлення до вчителя, мотивації до навчання взагалі. Порівняно з відносно чемними сільськими дітлахами, це хлопчики і дівчатка, яким палець до рота не клади. Учитель для них зовсім не авторитет, а такий собі невдаха, котрий не зміг знайти собі кращого місця під сонцем. Певне раціональне зерно у цьому юнацькому максималізмі, звісно, є. Нинішній статус учителя в Україні далеко не відповідає не те що європейським стандартам, а й навіть колишнім радянським. Тільки дорослі на це сором’язливо закривають очі, а дітлахи ріжуть правду-матку в очі. За чехословацької доби наші вчителі мали зарплати вищі від середніх на той час. Зараз же ситуація зовсім інша.
Звичайно, становище вчителів і в інших областях нічим не краще, але там їм вдається якось поставити себе «крутими хлопцями» на районі і підтримувати власний авторитет серед учнів. У нашому ж місті митників і контрабандистів соціальні контрасти значно різкіші, а фінансово-майнове розмежування – відвертіше. Тому боротися для кожного вчителя за свій належний статус – це справжній подвиг. Коли ж додати сюди традиційне споконвічне кумівство, яким пронизане на патріархальному Закарпатті усе знизу доверху, то справа стає особливо безнадійною. Окремі випускники, що вперше потрапляють до школи, ще намагаються сіяти добре, розумне, вічне, але зрештою і вони повторюють долю свіжого огірка, кинутого до бочки квашених. Тож наразі ясно, що без зміни міських властей до освітньої сфери справа так і не зрушиться з мертвої точки.
