Петро Грицищук збирає гриби вночі з фонариком

[Total: 0    Average: 0/5]

00Мій няньо – затятий грибарь. Йому – 66. Я теж люблю грибарити, але його методи не перейняла. На тихе полювання зазвичай ходжу в найближчі ліси рідного Малого Раківця, місцями дитинства, і недовго – три-чотири години, а няньо ходить аж над Хустом, а це 18 км від хати. І по таких зворах – що аж страшно.

Часто няньо виходить з хижі одразу по півночі і повертається пізно ввечері. Як розказує, де був, скільки сходив, то задаєшся питанням: чи варті дари лісу таких подвигів? Няньо запевняє: варті! Бо це позитивні емоції, адреналін! Хоча ноги натружуються, але голова відпочиває.

Найбільше любить збирати гриби вночі з фонариком. Нещодавно я поговорила з няньом на грибну тему. Чимало цікавого розповів, з чим і ділюсь з вами, шановні читачі.

– Коли Ви почали грибарити?

– Вперше пішов до лісу по гриби із сестрою Анною, коли мені було шість з половиною років. Вона зі своїми ровесницями гнала корови в урочище Бряників, а я за нею пішов. Хащі як такої не було, а лише корчівля. Дівчата знали, де гриби, то кажуть мені: «Ану, Петрику, іди за того корча та поглядай там гриби». Я пішов, шукаю, шукаю, а як знайшов гриба – то радості було! А далі глянув – знайшов ще одного, ще одного. У мене була така ташка: боки дерев’яні, а середина з фанери. Я уже не пригадую, хто мені її дав. Складав гриби в ту ташку. Так ся загорів тоді, што уддиху не було. Відтоді часто ходив із сестрою в ліс. Так навчився гриби збирати. Корчі були густі, як омело. Худоба об’їдала ті корчі, бо паші як такої не було. Зайдеш у того корча – нічого не видно, лише треба присісти і питати (мацати) рукою по листу.

Вдома грибів у нас було завжди багато, мама варила, смажила і сушила в печі. Але я не міг їсти гриби у жодному вигляді. Мама зварить гриби, туди кине тіста, дасть мені їсти, я повибираю тісто, а гриби мачкам тихо подаю або викину за хату. Згодом полюбив гриби, їв би їх три на день, дуже люблю випечені шапки дозрілих грибів.

– Знаю, що грибарі дуже забобонні. Що треба робити, аби велося?

– Деякі грибарі, як знайдуть першого гриба, то припльовують: «ГрибИна, аби вас була повна торбИна». Я такого не роблю. У грибаря має бути розвинена інтуїція – де є гриби, а де нема. Я пропрацював 30 років на Рокосівській вишці, ішов пішки через хащі, знаю всі там корчі, де ростуть гриби і в який час. Вивчив все, знав, маю свої грибні місця. У багатьох місцях є гриби, що і не сподівався б. Не виказуватиму. У селі знають: якщо я повертаюся із хащі без грибів, то грибів нема.

– Як грибарю зорієнтуватися у новій хащі?

– Дивитися, де ярок, бережок, де сонце добре прогріває землю, біля потічка, де довго зберігається вогкість. І від сезону залежить. Влітку – над селом, восени – в далеких хащах.

– Які емоції переповнюють Ваше серце під час тихого полювання?

– Так як під час полювання. Ліс, природа манить. Відпочиваєш, заряджаєшся енергетично. Ідеш – не бируєш, нема грибів, хочеш повертатися додому. А як знайдеш один гриб, то настрій одразу покращується, з’являється сила йти далі. Вагаюся: чи йти на того берега чи не йти. Піду – знайду гриба – і враз втома пропадає, енергія з’являється. Один, другий, ідеш додому – кіш рипить, настрій хороший. Ледве приходжу додому, думаю, що мене будуть радо зустрічати, а тут всі накидуються: «Десь був? Чому так довго? Ми переживали, місця собі не знаходили». За день можу намотати 25-30 км.

00

Одного разу побив рекорд. Поїхав на автобусі із Мішом (сином) у Приборжавське Іршавського району, а звідти – у Городилово Хустського району. Додому принесли кіш грибів і лісових горішків. Намотали пішки 35 км. Що то мені було піти? Я так ішов ги олінь, лиш хаща пукала. Тепер уже не ті роки, і здоров’я не те, тому ходжу повільніше, часто лягаю припочити посеред хащі.

Міша любив і зо мною ходити по хащи. Одного разу пішли по гриби. Біля Китиці (гора) я знайшов одного чорноголового білячка. Кажу, якщо тут є, то і в інших місцях будуть. Але де там – інтуїція підвела. Сходили все, але нічого не знайшли. У Довгому Вирьхови нич не було, лиш дикуни землю перерили. Повертаємося додому з тим одним грибом. Уже над селом. Я звернув трохи вбік від путя (стежки), глянув, а грибів повно, лиш шапочки світяться. Ми зібрали всі ті гриби, було добрих чотири кілограми, а вранці ми пройшли повз них. Но видиш, кажу синові, наші мали бути, чекали нас.

Було всяке – жодного гриба за день. Років вісім тому в гості приїхав зять із Росії. Костя дуже мріяв побачити, як ростуть білі гриби, бо у них нема біляків. Пішов я одного разу, грибів нема, бо ще не сезон, лише дощ пішов. Пішов я у розвідку вдруге, знайшов декілька молоденьких. Ну, кажу, за два дні підемо. Пішли. Я йому показував грибні місця, консультував, він ішов, знаходив, радів як мала дитина. Шкодував, що не взяв відеокамеру, аби все відзняти. Зайшов за бука і як крикне: «Па, здесь столько грибов, что с ними делать?» Збирай, кажу, і клади в кіш. Назбирали ми грибів, але я хотів піти подивитися ще в одно грибне місце. Кості кажу, аби ішов у тому напрямку, якщо будуть гриби, то збирай, дійдеш до осики, в якої вершок зрубаний, там буде пень, сядь і чекай мене. У нас був малий пес Мурик, він сходив зі мною всі хащі. Залишив Мурика із зятьом.

Ми розійшлися, пустився густий дощ, грибів повно – переступити не можна, я назбирав кіш, майку зняв із себе. Повернувшись із тих дебрів, пішов до осики, а там усі гриби стримлять – білі, підосикові. А Кості з Муриком нема. Кличу їх, але нічого не чути, лиш дощ шумить у листя. У мене повний великий кіш грибів, кілограм 25. Думаю, я ці гриби ніколи не донесу додому. Кинув я той кіш з грибами в ожину біля бука, шукаю сліди, нічого не знаходжу. Почало темніти. Я над Хустом. Думаю, іду попід гору Гострий, куди ми вранці йшли.

Приходжу під Острий – бачу сліди і пса, і його. Я зрадів. Приходжу – так і є – вони вдома. Починає розказувати. Виявляється, що він ішов, збираючи гриби, назбирав, а до тієї осики не дійшов, пішов боком. А Мурик ішов вперед, якщо він кудись звертав, то пес ставав як укопаний і крутив хвостом. Так пес привів його додому. І Мурик вів його кілометрів 17. Вранці ми встали і пішли за тими грибами. Ледве принесли додому.

72-го року був дуже грибний сезон. Взимку одружився, а навесні пішов з односельчанами на заробітки. Повернувся в серпні, почали будувати хлів. Вранці піду на гриби, принесу повний кіш, не раз і сорочку, і піджак знімав, бо не було куди гриби ставити. Мама сушила їх у печі. Було у нас того року 11 кг сушених білих грибів – повний жаливляний міх. Багато грибів пороздавав знайомим, родичам, лікарям.

– Як краще іти по гриби – самому чи з компанією?

– Самому, бо ти не переживаєш за когось, що заблукає. А якщо знаходиш грибне місце, то збираєш і ні з ким не ділишся. Залишаєшся зі своїми думками. Тихе полювання тому і називається, що треба тихо ходити , аби ніхто не чув, де є гриби.

– Чому йдете вночі по гриби?

– Бо тоді добре їх видно: засвітиш на бережок – і видиш, чи є гриби чи нема. Одного разу в нас було сутужно із грошима, а позичати не хотіли. Я посеред ночі встав і пішов по гриби. Назбирав повний кіш, вранці мати понесла на базар. Раніше на грибах наші люди заробляли файні гроші, за останні 20 років заробляють по заграницях. Тепер мало хто продає, збирають і заготовляють для власних потреб.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора, газета “Господарські поради”

Comments are closed.