Світ почався з Ужгорода
Початок зимових свят налаштовує душу на епічно-міфологічні матерії. Тому сьогодні хочеться не про політику, а про щось вічне. Наприклад, про сотворення світу.
Невігласи гадають, ніби то все відбувалось у Месопотамії. Істину знають тільки в Ужгороді. Бо донині по цілій Україні (і особливо в нашому місті) співають колядки. Мовляв, не було колись ні неба, ні землі – тільки синє море. О, це точно про нас, бо навколо Ужгорода повно доказів, що колись тут вирував доісторичний океан. Він полишив усілякі мушлі, скам’янілих трилобітів, що нині красуються в нашому музеї, та інші дари моря. Ну і магазин «Океан» на додачу.
А у тому морі-океані, співається далі, ріс собі явір. Але схоже, що явором колись називали зовсім не те, що зараз. Швидше, то все-таки був тис, інакше сказати – негний-дерево. От воно виживе в умовах максимально підвищеної вологості. Посеред океану, правда, навряд, а проте, роблячи певну скидку на нестримну народну фантазію, уявити тис, що височіє на острівці посеред безкрайніх хвиль, все-таки набагато природніше, ніж явір чи там дуб. Кого бодай раз заливали сусіди згори, той знає, що стається з дубовим паркетом у воді, не кажучи про ще делікатнішу деревину. А тисові – йому все як з гуся вода. Дощ іде – а ми на лижах!
Так-от, тисові праліси і зараз шумлять собі на сході Закарпаття, а колись вони вкривали увесь край – аж до Ужгорода і навіть трохи далі. Тому й головну річку тут назвали Патіс або Тиса. Є тиси в Ужгороді і нині – правда, не так, як колись, а трішечки, як мовиться, тільки для гарних людей.
І сиділи на отім первіснім тисі три голуби – оцього добра у нас і зараз хоч греблю гати: що на площі Театральній, що на інших п’ятнадцяти площах, не кажучи вже про сотні вулиць. Тепер вони вже на жоден тис не помістяться, тому облюбовують собі горища багатоповерхівок і їхні балкони, котрі повертають до стану первісного хаосу.
Їхні предки поводили себе, в принципі, точнісінько так, але з більшою користю для світобудови. Вони почали сіяти над морем пісочок і золоті камінчики. З першого вийшла земля, а з других – ясне небо із золотим сонечком. Чинити вони то мали би упродовж довгих років без вихідних і перекурів, причому масштабно, як Гаргантюа і Пантагрюель. Але приклад їхніх сучасних ужгородських нащадків доводить, що вони здатні і не на таке.
Так із того голубиного пісочку виникли спершу пагорби, на яких через багато-багато часу виросте Ужгород, а потім суша розширювалася все далі – аж до Лісабона на правому березі Ужа і Пекіна на лівому. Звідки узялися інші континенти, хай журяться їхні мешканці – нам би зі своїм розібратися.
Після морської хвороби і безрадісних синьо-зелених ландшафтів суша виглядала просто сущим раєм, а його центром були терени майбутнього Ужгорода. Тут вже Господь вирішив не довіряти більше серйозної справи пташкам, бо прекрасно знав: хочеш, щоб щось було зроблено добре, мусиш це зробити сам, особисто. Тож оцю точку простору Він узяв під власний контроль, а голуби полетіли засівати менш важливі місцини.
Але без живності стало якось нудно, тому Творець заходився придумувати і втілювати на зміну голубам найрізноманітнішу флору і фауну. Працював по-стахановськи, тож за один день натворив стільки усякого, що з цим уже багато століть не можуть розібратися зоологи і ботаніки. І оте усе гепалося прямо на майбутні ужгородські вулиці, неймовірно ревло і кувікало (той шум у місті зберігся досі), пускало пагони і гризло одне одного поїдом. Досить швидко стало тікати звідси світ за очі. Залишалися тільки найсильніші, які витримали природний добір і вигризли собі місце саме під ужгородським сонцем. От після цього тут настав вже остаточний рай.
І побачив Господь: все це настільки добре, що так ніби і не буває. Бо дуже добре – це теж не добре. Тож для збереження природної рівноваги Він мусив на додачу до майбутнього Ужгорода створити ще й майбутніх ужгородців, аби не передати куті меду. От після цього все збалансувалося.
Відтоді наша людина здатна перетворити будь-яке пекло на рай і будь-який рай – на пекло, чим регулярно і займається. Результатом цього контрастного душу і стала історія Ужгорода.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”
