Пам’яті великого мера

27 cічня – рівно сто років від дня смерті одного з найвидатніших ужгородських мерів Михайла Фінцицького. Йому судилося керувати містом шістнадцять років – від 1900 до початку 1916-го. Ніби історія спеціально захотіла напередодні усіх випробувань, які доведеться пережити місту у ХХ столітті, здійснити попередню профілактичну терапію.

Це був не тільки мер-інте-лектуал (фольклорист, що уклав збірку закарпатських народних казок, і перекладач, що познайомив угорців з рядом російських класиків), а й людина з якимось дивним імунітетом від корупції. До кінця днів не обзавівся палацом, а жив у невеликому будиночку поруч з Кафедральним собором, де зараз скромна синя меморіальна табличка.

Правда, і місто було удесятеро меншим за сучасне (1900 р. – 1.050 будинкiв, населення з 10 тисяч). Усі всіх знали, бачилися ледве не щодня, тож про нинішній розгул криміналу не могло бути й мови. Все було значно простіше і патріархальніше.

А все-таки саме за Фінцицького у нас відбулися перші кіносеанси – у готелі-ресторані «Корона» (доречно якщо в ході реставрації даного комплексу там знайдеться місце бодай для міні-скульптури цього мера). Місто постійно відвідували віртуози. 1901 року в Ужгороді збудовано міський стадіон (нинішня назва – «Спартак»); 1902 – засновано Ужгородську бiблiотеку, вiдкрито жiночу вчительську семінарію, 1903 – школу для глухонiмих, 1907 – збудовано театр. 1915 – в Ужгородi вiдкрито торгову школу.

А в 1909 р. в Ужгороді встановлено один з перших пам’ятників – поетові пам’ятник Габору Дайко – з карарського мармуру роботи скульптора Самовольського. Пам’ятнику, який відкривав Фінцицький, судилася складна доля. 1945 р. його демонтували, на постамент поставили бюст Леніна, але й поетове погруддя не знищили, а сховали десь на горищі чи у підвалі нинішнього хімфаку. 1994 р. скульптуру повернули на її законне місце, хоча перевидання і переклад віршів цього автора, що писав і викладав в Ужгороді, лишається завданням на майбутнє.

Також саме в той час Ужгород стрімко індустріалізується і урбанізується. 1902 – збудована Ужгородська електростанцiя на 1 млн кВт/год. 1904 – прокладено залізницю Ужгород – Ужок; 1912 – в Ужгороді збудовано першу п’ятиповерхівку – василіанський монастир (нині фізфак УжНУ). Розвивалася і комунальна сфера, інфраструктура. 1907 р. скасоване мостове мито; 1912 р. створено муніципальну пожежну команду. Останнє було дуже на часі, бо 1907 р. місто пережило велику пожежу – фактично останню настільки масштабну у своїй історії.
Не за все із цього відповідав мер, багато важили приватні, громадські, церковні ініціативи (зокрема, 1908 р. в Ужгороді засновано ціле купецьке зібрання). Але ж він і не заважав, не вставляв палиці у колеса, навпаки, усьому сприяв, як тільки міг. Це була людина, яка любила власне місто не на словах, а на ділі, тому й перетворила його за півтора десятиліття з аграрного містечка на центр цілого краю під Карпатами.

Ясно, існувала доволі стабільна імперія. Символом її незмінності був старий цісар-бюрократ Франц-Йосиф. Він помре через десять місяців після Фінцицького, завершивши собою цілу епоху. Але повернеться до нас ще через століття – тепер вже пам’ятником у Воєводино. Другим пам’ятником цьому цісареві в Україні (перший відкрито років десять тому у Чернівцях). Крім державної влади, існували потужні церковні структури (римо-католицька, греко-католицька, кальвіністська), було те саме купецтво. Але потрібна була й людина, яка б координувала усі різноманітні ініціативи і доводила усе до пуття. Фінцицький був саме таким.

Цими вихідними наш театр виводить на сцену ще одного сучасника і співвітчизника Фінцицького і Франца-Йосифа – бравого вояка Швейка. Потрапивши на війну, повважав за найкраще косити під ідіота. Тактика виявилася оптимальною, бо у подібні божевільні часи адекватним людям непереливки, а різним блазням – благодать. Це і бачимо сьогодні, коли все іде шкереберть. Добре, що бодай сто років тому знаходилися все-таки люди, котрі наважувалися бути не блазнями, а господарями становища. Після Фінцицького змінилося понад два десятки «батьків» міста, але добрі справи не забуваються ніколи.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”