Депутатський корпус – суцільне царство вампірів
Якщо там і з’являється свіжа людина, її одразу кусають колеги – і вона сама перетворюється на такого самого кровопивцюВ Ужгороді починається весна. Це єдина гарна новина останнього тижня, але тим більше вона дорога і цінна. Вперше у цьому році повітря стає смачним, у ньому вже вчуваються флюїди від перших бруньок, що з’являються на деревах. Над Ужем пробиваються котики, бабусі пропонують перші проліски і підсніжники. Точнісінько так вони торгували тут сорок років тому. Якщо вірити художникам і фотографам, то і всі сто років тому – теж. Ці бабусі з незмінними «гатижаками» за спиною – вічні. Вони тягають там щось таке прадавнє, чого навіть уявити зась сучасній людині.
Впали у ціні курячі яйця та деякі інші продукти на базарах. Скоро у раціоні збільшиться кількість вітамінів, вони урізноманітняться. Вульгарні матеріалісти казали: «Человек есть то, что он ест». Не тільки це, звичайно, але і харчування не останній фактор для доброго самопочуття. Тож кожної нової весняної зеленини чекаєш не тільки шлунком, а й отим органом надії, що міститься десь у глибинах мозку.
З площі Петефі прибрали дерев’яні ятки, в яких велася новорічна торгівля. Це справді було краще, ніж продувні намети (особливо для торгівців). Коли ж їх забрали і вид здалеку на річку знову став доступним погляду, настрій теж покращився. Це як із жінкою: коли вона приходить – це просто свято, а коли йде – друге свято.
Зима в Ужгороді не надто естетична. Сніг тут швидко тане, тому місто швидко перетворюється на величезну помийку. Намагаєшся зайвий раз не потикатися з дому, аби не вляпатися у рідне місто по самі вуха. Зараз, коли вже все розтануло, а рештки бруду змито першими дощиками, Ужгород виглядає більш пристойно. Сьогодні це місто не для туристів, а для домашнього вжитку.
Економісти обнадіюють: ми ще тільки починаємо занурюватися у злидні. Воно й зрозуміло: в Ужгороді давно вже практично нічого не виробляють, а нескінченно жити з набутків радянської доби неможливо. Схоже, що це може тривати навіть не роками, а десятиліттями. Дуже розчулили цього тижня звіти міністрів на усіх телевізійних каналах: виявляється, вони зробили стільки корисного і сильно покращили наше життя! Я теж хочу жити у тій самій країні, що й вони – у країні, що не має нічого спільного з реальною Україною.
Але жити доводиться у далеко не найгіршому українському місті Ужгороді. На Закарпатті воно взагалі одне з найкращих. Із жахом уявляю, як же виживають мешканці інших наших сіл і містечок. Бо й тут, «у нашім раї на землі» (так Ужгород характеризують кияни) деградація з кожним днем усе помітніша. Весна зараз дещо пригальмує негативні процеси, але ж не зупинить. І все-таки тепло, можливість скинути з себе зайвий одяг – обнадіюють. От тільки скинути точнісінько так геть усі проблеми не вдається.
Бо міста гинуть не від завоювань ззовні і не від економічних негараздів зсередини. Це все не фатально, було за тисячолітню історію Ужгорода вже десятки разів, але місто то вистояло. Міста гинуть, коли в них змінюються співвідношення людей, які люблять це місто, і людей, які це місто ненавидять, розглядають виключно як джерело власної наживи, тимчасовий плацдарм до власного збагачення, трамплін для стрибка кудись далеко. Коли людей останнього типу стає понад половину у місті, його дні злічено. Ужгород зараз наближається до такого рубежу.
Риба гниє з голови, а суспільство – із влади. Численні розмови про якісь можливі перевибори вже навіть не дратують. Бо нікого на заміну нинішнім депутатам усіх рівнів не видно. Не видно, принаймні, кращих за цих. Депутатський корпус – суцільне царство вампірів: якщо там і з’являється свіжа людина, її одразу кусають колеги – і вона сама перетворюється на такого самого кровопивцю. Імунітету від цього, виявляється, немає. Може, у більш аристократичних суспільствах від цього рятує певний шляхетський гонор, але ж не у цьому смітникові від Сяну до Дону, де діє зовсім інша етика, особливо політична.
Весна загострює усі відчуття. Саме навесні час найближчий до вічності. Те, що наші проблеми надовго і всерйоз, тільки робить це відчуття вічності більш пряним і дорослим. Дивишся на стародавні мури замку, на ще старіші фундаменти Горянської ротонди – і розумієш, що подібне уже переживали десятки поколінь наших містян. Вони точнісінько так не любили місцеву, а ще більше дальшу владу, точнісінько так не сподівалися, що на їхньому віку щось принципово зміниться. Тому вони просто жили, зустрічали кожну весну і намагалися радіти їй – хто цілком щиро, хто бодай через силу. Що і нам з вами лишається.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”