Догораюче життя
Селище Ясіня Рахівського району знаходиться біля підніжжя найвищих карпатських точок – гір Петрос і Говерла. Приваблива для туристів і лижників мальовнича природа є суворою до місцевих жителів. Тут немає великих промислових підприємств, холодний клімат і скалистий ґрунт не дозволяють займатися сільським господарством. Тому молодь у пошуках роботи вирушає на заробітки за кордон чи в низинні райони. Старші залишаються вдома та опиняються наодинці зі своєю старістю…
Дні у Ясінянському територіальному центрі соціального обслуговування як краплини води схожі один на одного. Ці краплини рівномірно і нещадно відстукують останки відведеного часу на Землі. Монотонно, без збурень і сплесків догорають людські життя… Мешканці будинку, а їх тут наразі 62, часто не знають або плутають дні тижня. Про життя далеко за стінами їхнього помешкання дізнаються з газет і кімнатних телевізорів, отриманих, вочевидь, в рамках якоїсь із гуманітарних допомог. З телевізора старі довідуються про новини в Україні та світі, а також спостерігають за перипетіями серіалів, у яких живуть гарні яскраві багаті люди – настільки незвичні, далекі для їхнього світогляду, мов жителі іншої планети.
Коли телевізор гасне, мешканці Ясінянського будинку повертаються до власного мороку – з обдертими підцвівшими стінами, мінімальним набором зручностей, небагатослівними сусідами по ліжку і днями, абсолютно схожими одні на одних…
День у цій установі розпочинається о 8-ій. Ходячі або більш менш здорові підопічні самостійно займаються ранковими процедурами. Кожен, як міг, пристосувався до наявних умов комфорту. Оскільки порівняти ні з чим, то те, що є, вважається нормальним. Наприклад, понура ванна з туалетом – одна в корпусах на чотири палати.
Настає новий день і в кімнатах для лежачих. Тут ранкові процедури для своїх підопічних, в очах яких читаються туга і повна байдужість до навколишнього світу, роблять добродушні санітарки.
Сніданок о 9-ій. Ритмічно стукотить роздача їжі, дзвенять ложки, повільно точиться бесіда – розмовляти лінь, та й немає що обговорювати – з учорашнього вечора мало що змінилося…
Їжа в будинку смачна, хоч і не домашня. 4-разове харчування, м’ясо обов’язково раз на день.
Немов малюків, з ложечки своїх підопічних у лежачих палатах годують санітарки.
Ритм життя у Ясінянському центрі нагадує старий чорно-білий німий фільм, тільки персонажі тут рухаються не прискорено і кумедно, а навпаки – уповільнено і сумно. Тут нікуди поспішати. Рухи треба максимально розтягнути, щоб скоротати час до вечора і піти спати. А завтра буде такий самий день…
Щоб не збожеволіти від монотонності, люди навчилися себе розважати. У деяких є хобі, якому присвячено майже все життя перебування у центрі. Хлопці (так лагідно старих називають соціальні працівники) грають в карти чи доміно, дівчата вишивають, прядуть, в’яжуть. У декого проявився талант до малювання.
70% підопічних центру соціального обслуговування – самотні старі люди, від яких відмовилися родичі або ж за якихось обставин зв’язок з близькими втрачено. І якщо за деякими час від часу приїжджають родичі та забирають до себе на свята, інші з невимовною тугою в очах заглядають за паркан центру, а більшість і взагалі перестали чекати на гостей…
Поланя Гутелюк належить до щасливчиків центру. Один син помер, другий поїхав на заробітки до Чехії, але про стару не забувають невістки і внуки – телефонують, вона в курсі справ їхнього життя, навіть дає поради щодо лікування чи якихось домашніх справ. Жінку знають в центрі. До свого приходу в якості підопічної вона 8 років пропрацювала тут санітаркою. А тому знає кожен закуточок, дружить з колишніми колежанками, пряде, але вже рідко, бо дуже слабка на очі стала…
Біографії підопічних Ясінянського територіального центру – готові сценарії фільмів. Це виключно драматичні історії. У когось аварія спричинила захворювання, інший- інвалід з дитинства, когось до центру привели важкі матеріально-побутові умови, від багатьох відмовилися діти… Є хворі, що лежать тут по 7-10 років. Є колишній кандидат у майстри спорту. А ось витяг із характеристики однієї із підопічних: «Інвалід першої групи з дитинства, непрацездатна, майже не пересувається. Перебуває в постійному стані депресії. Потребує нагляду та корекції діяльності»…
– Я коли тільки сюди прийшов працювати, довго не міг звикнути, – розповідає зав.відділенням тимчасового і постійного проживання Ілля Шведюк. – Розумієте, тут лежать і такі люди, що були панами, займали високі посади, але життя так повернулося, що вони опинилися у нас. До багатьох родичі не приходять. Було і таке, що ми ховали самі, бо ніхто не приходив забрати тіло…
Оля Власенко – одна із старожилів центру. Тут вона вже 19 років зі своїх 39. Діагноз ДЦП в далекому дитинстві не дав їй шансу на інше життя. До Ясіня потрапила у 1997 році. Тоді це ще був лікувальний психо-неврологічний інтернат, який розмістили у колишніх військових казармах. Ольга пригадує, що тут було своє господарство і централізоване опалення від сусідньої фабрики. З часу військових казарм у чотирьох корпусах соціального центру мало що змінилося. Тільки зовсім недавно завдяки благодійникам із ротарійських клубів «Кошице-класік» та «Ужгород-Скала» вдалося поставити кухонне обладнання, а також пластикові вікна і двері, які яскраво виділяються на фоні трухлявих стін.
Прогріваються усі кімнати в корпусах за допомогою грубок. Гроші на дрова виділяються із районного бюджету. І от щодня чоловіки зі штату соціальних працівників за старим дідівським звичаєм колють дрова, а більш-менш здоровіші підопічні допомагають розвозити їх по палатах. Стараються, аби температура повітря не опускалася нижче 15 градусів.
– Нам дуже потрібна окрема котельня, централізоване опалення. Ми порахували, що таким чином могли б економи 50% коштів на дровах і використовувати ці гроші на інші потреби, – бідкається директор центру Мирослав Гафіяк.
Лазня і пральня також нагадують радше якийсь історичний музей, аніж сучасні місця подібного призначення. Раз на 10 днів старих возять митися. Це справжня подія, особливо для підопічних-інвалідів, оскільки до лазні потрібно перетнути весь двір, а потім розпареному повернутися у свій корпус. Це доволі небезпечно, особливо за таких погодніх умов як зараз – надворі зранку було –20.
Якихось спеціальних пристосувань для немічних хворих у лазні немає, тож можна тільки уявити, як доводиться працювати персоналу, обслуговуючи цих особливих людей.
У пральні робота майже ніколи не зупиняється, все одно 3 робочі машинки не можуть впоратися з об’ємом одягу і білизни. Тож багато чого (наприклад, замочування) робиться вручну. Так само потім вручну з ранку до вечора жінки прасують висушений надворі одяг і білизну .
41 працівник доглядає за підопічними центру. Це лікарі, медсестри, санітарки, кухарки, прибиральниці, працівники адмінкопусу. Ще 29 допомагають самотнім людям на дому.
За роки роботи в центрі персонал надзвичайно зближується з підопічними. Звертаються не інакше як до дітей: Марічко, Оленко, Агіцо, Аннушко, Ганнусько. Ставляться так, бо розуміють, що є для них цілим Всесвітом…
У соціальному центрі бувають дні, яких підопічні чекають з радістю – це видача пенсії. 75% з призначеної державної пенсійної допомоги перераховується на потреби закладу, тому на руки видається решта 25%. У середньому ця сума складає 10 доларів за нинішнього курсу гривні, у інвалідів – трохи більше. Але і цим грошам підопічні тішаться. Витрачають їх на цукерки, каву, цигарки і… відкладають на похорон.
Є в центрі кілька людей, які з якихось причин втратили документи і не можуть їх відновити. На їх утримання виділяються частково суми з тих 75% коштів офіційно оформлених підопічних. Зі світу по нитці – голому сорочка.
– На сьогодні всі корпуси потребують великого ремонту. Щоб тільки перекрити дах, треба 500 тис. грн. Тому ми тільки 2 дахи зробили. Це робиться тільки за допомогою інвесторів і добрих людей. Нема централізованої подачі води, каналізації, утеплених ванних кімнат і туалетів. Словом, до Європи ще далеко, – зазначає директор.
Такі державні свята, як День людей похилого віку, неповносправних громадян або ж Новий рік чи Різдво, розбавляють низку днів-близнюків у центрі. Тоді сюди можуть навідатися представники влади з подарунками, благодійники, священики, щоб покропити святою водою корпуси.
Солодощам підопічні радіють найбільше. Сказано ж – діти…
А от персонал тішиться гуманітарній допомозі у вигляді техніки, меблів, медичного устаткування. Наразі центр особливо потребує вирішення проблеми каналізації, водовідведення опалення. З дрібніших потреб – взуття (старе не підлягає ремонту), пральні та миючі засоби, памперси.
Сьогодні до центру соціальної допомоги у Ясіні поступає новачок. Історія – як у більшості жителів цього особливого місця: поки був самостійним і працездатним, був потрібний світу, коли розбила хвороба – опинився сам на сам зі своєю бідою.
Підопічні придивляються до новачка і не сильно нав’язують свою увагу. Розуміють: йому потрібен час, аби призвичаїтися до нової обстановки, нового ритму життя і днів, мов краплини води схожих один на одний.
