Сміятися вже нема з чого
Якщо реформ не видно у масштабі України, то на Закарпатті не видно навіть натяків на них
Всупереч усьому весна все-таки наближається. Перші два місяці мали значно менше подій,ніж аналогічний період минулого року. Ну, за винятком хіба що кримінальної хроніки – тут побито усі рекорди. Можна було би припускати, що журналісти згущують барви, бо не мають про що писати. Але днями і сам був свідком в автобусі, як жіночка непевної зовнішності перед самою зупинкою намагалася витягти з кишені у дівчини її гаманець. Та, щоправда, вчасно зреагувала і підняла ґвалт. Злодійці довелося повернути вкрадене і втекти. Подібні речі стали вже побутовим явищем. Публіка реагує на них епічно – як на зливу чи повінь. Мовляв, зло, але що ж із ним поробиш!
Дивно, але в кількох місцях Ужгорода ведеться бурхливе будівництво багатоквартирних будинків. Хоча – чому дивно? На Закарпаття перебралися (за офіційною статистикою) чотири тисячі втікачів за Сходу. Неофіційно, мабуть, ще більше. Ясно, що не всі з них купують житло у новобудовах, більшість підшукує щось простіше. Але і серед ужгородців багато хто прагне вкласти гроші у нерухомість, оскільки ті швидко знецінюються. Тож будівництво активізувалося.
У традиційних місяцях продажу квітів – бабусі з пролісками, підсніжниками і котиками. Проте мало хто бере. Ціни на продовольство стрибнули, тож більшість витрачається виключно на харчі. Та й на базарах публіки відчутно поменшало, беруть усе невеликими порціями, затято торгуються і клянуть дорожнечу. Торгівці теж накручені. Це дещо стримує ріст цін, але відчутно, що минулорічні запаси вичерпуються, а тепличні овочі не надто доступні рядовому покупцеві. Колись закарпатці робили бізнес на тепличній городині, вивозячи її за перевали. Зараз, схоже, і там проблеми.
Люди, взагалі, порядком озлоблені. Але і розгублені. Не вірять нікому і нічому. Суспільна апатія буквально заливає усе навколо. Проводити якісь вибори у такій ситуації – справа безнадійна. Хіба що для того, щоб отримати якийсь наперед потрібний результат. Переважна більшість готова продавати свої голоси. Схоже, що цей відсоток значно стрибнув порівняно з останніми нашими виборами восени минулого року. Тобто виборчу процедуру в нас вже доведено до цілковитого абсурду. Правда, не дуже видно і тих, хто купував би голоси – витрачені гроші потім все тяжче «відбивати» назад.
Те саме стосується і невиборних посад, на яких з’являються найбільш несподівані кандидатури. Активісти намагаються з цим боротися, але за зростаючої апатії це стає усе тяжчим. Навіть відзначення другої річниці революції не переросло у якісь акції протесту – не вистачає публіки. Втім і два роки тому на ужгородських мітингах людей було кіт наплакав. Місто зовсім не схильне до радикалізму, а зараз просто складає руки. Злоба нікуди не вихлюпується, а просто нуртує десь в глибинах душ без жодного виходу. Люди отруюються нею зсередини.
Дехто намагається, що називається, працювати на позитиві. Зараз це усім потрібно як ніколи, бо суспільні реалії жодних підстав до оптимізму наразі не дають, всі очікують виключно весни, тепла, вітамінів, втечі за кордон на сезонні заробітки. Не хочеться навіть думати про центральні області України. У закарпатців хоч якась надія на заробітки у західних сусідів, а на що сподіваються люди десь на Кіровоградщині, незрозуміло.
Зростає недовіра до влади – і центральної, і місцевої. Та довіра, власне, ніколи і не була високою, але зараз це взагалі щось. Навіть у Геннадія Москаля, який традиційно за словом у кишеню не лізе, тепер ті кишені стають порожніми. Сміятися вже ні з чого. Якщо реформ не видно у масштабі України, то на Закарпатті не видно навіть натяків на них. Все підпорядковано одному – пережити скрутні часи і дотягти до кращих. Більшість чиновників просто відбуває час, аби ні у що не вляпатися і не ризикувати кар’єрою. Дійсно, доба така, що найкраще нічого не робити – тоді і критикувати тебе нема за що. Натомість будь-який реальний вчинок може стати підставою чи хоча би приводом до звільнення.
Статистика дуже суперечлива, але у більшості галузей – спад. Не виключено, що дані, які подають статистикам – ще завищені, бо наші люди звикли до приписок. Але демографічна ситуація в області таки погіршується – уперше за багато років. Усі, хто планує сім’ю, уникають нових дітей – візочків у місті практично не видно. Так звані дитячі гроші вже не рятують – вони знецінилася, як це і прогнозувалося від самого початку.
Але весна все одно наближається – вигідно це комусь чи ні. Її чекають, як мало коли раніше. Бо нічого іншого поки чекати не доводиться. Весна все-таки прийде – на відміну від багато чого іншого обіцяного.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”