Ганна Сирохман сіяла розумне, добре, вічне півстоліття

Раніше, не тільки у радянські часи, а і у перші роки Незалежності України, шпальти періодичних видань рясніли нарисами про людей праці, представників інтелігенції, зокрема про вчителів. Останніми роками у мас-медійному просторі (а він чи не щодня розширюється) вкрай рідко є добре слово про педагогів. Редакція газети «НЕДІЛЯ» вирішила заповнити цю прогалину і запросила до розмови людину, яка сіяла розумне, добре, вічне майже півстоліття.

Ужгородка Ганна Михайлівна Сирохман 4 лютого відсвяткувала славний ювілей – 70 років з дня народження. З них 48 (!) пропрацювала на педагогічній ниві. Чимало її колишніх студентів стали успішними у різних галузях, зокрема, в торгівлі, започаткували власні справи, обрані депутатами різних рівнів, працюють держслужбовцями, педагогами.

Підготувала і видала навчальний посібник «Організація і технологія торговельних процесів», якого було здійснено два видання – 2007 і 2011 років. Цим посібником користуються студенти 20 вузів України, які готують майбутніх фахівців для торгівлі.

Ганна Сирохман – спеціаліст вищої категорії, викладач-методист, нагороджена нагрудним значком «Відмінник освіти України». Неодноразово була класним керівником. Її випускники працюють не тільки у різних областях України, а і за кордоном, зокрема, в Франції, Англії, Ізраїлі. Її ім’я вписанt золотими літерами в історію найдавнішого навчального закладу Закарпаття – Ужгородський торговельно-економічний коледж КНТЕУ, який у листопаді торік відзначив свій столітній ювілей.

За іспит з математики екзаменатор поставив «відмінно»… за каліграфію

– Ганно Михайлівно, як відзначили власне 70-річчя?

– Вдома у родинному колі. До святкового столу, який сама приготувала, запросила і колег, з якими пропрацювала багато років.

– Розкажіть, будь ласка, де народилися і як потрапили до Ужгорода.

– Народилася 4 лютого 1946 року в селі Чабанівка на Ужгородщині. З трьох дітей я була найстарша. У нашій сім’ї було скрутне матеріальне становище, ми будували хату. Спонтанно вирішила, що мені треба якомога скоріше здобувати професійну освіту. Над вибором професії не задумувалася. З нашого села декілька дівчат навчалися в Ужгородському технікумі радянської торгівлі, то і я вирішила подати туди документи. В школі вчилася «на відмінно». Тоді була базова освіта – «семирічка». Пішла в сільську раду по довідку. Коли вчителі сільської школи дізналися про це, то почали приходили до нас додому, казали батькам, що я можу вчитися в університеті, а не в технікумі.

1960 року вперше переступила поріг технікуму. Зі мною вступали ще дві односельчанки. Вступила легко. Коли складали іспит з математики, екзаменатор Йосип Степанович з виразним угорським акцентом запитав: «Хто файно пішє?» Моя однокласниця Марта вказала на мене. Екзаменатор покликав мене. Дав мені надрукований список абітурієнтів і попросив написати відомість. Як я зробила, то довго дивився на неї. Вивчав, похвалив, що написано каліграфічно. «За екзамен ставлю тобі «п’ять».

Ще писали диктант, у нас був уривок з роману «Прапороносці» Гончара. Я припустилася однієї помилки – неправильно написала «Далекий Схід». Свою роботу в особовій справі я побачила через 40 років.

Вчитися було неважко, бо з дитинства мала любов до навчання, мене не треба було контролювати, була самодисциплінована.

На другому курсі почалася практика у магазинах. Практику чекали всі, водночас дуже хвилювалися. «Руки, ноги можуть втомитися, але серце не має права втомлюватися. Треба бути завжди добродушним, ввічливим з покупцем», – так нас вчила викладач Марія Кузьмівна Митрога. Ці настанови стали моїм життєвим кредо. Мені не було важко, бо завжди була комунікабельною, легко знаходила спільну мову з покупцями. Коли я йшла містом, то люди зі мною віталися. Це було дуже приємно.

Через три з половиною роки отримала диплом спеціаліста «Товарознавець і організатор торгівлі промисловими товарами». Після закінчення технікуму нам дали місяць відпустки. Завідувач магазином, у якому я була на практиці, приїхав до нас додому і сказав, що одна продавщиця виїжджає в Америку, отже, буде вільне місце. Так я почала працювати 1964 року в галантерейному магазині на площі Возз’єднання (тепер площа Петефі). Робота подобалася, пропрацювала тут півтора року, а потім перевелася в Ужгородський міськторг товарознавцем.

Водночас навчалася заочно на загальнонауковому факультеті Ужгородського державного університету (тепер УжНУ). Потім нас перевели в Київський торговельно-економічний інститут (тепер КНТЕУ – Київський національний торговельно-економічний університет), а звідти – у Чернівці, бо там відкрився філіал для західних областей.

«Робота продавцем, товарознавцем допомогла мені пізніше в педагогічній діяльності»

– Заступник директора з виробничого навчання Павло Васильович Дашковський запропонував мені у технікумі посаду майстра виробничого навчання. Я погодилася, але дуже хвилювалася, бо хлопці були після 11 класу, високі, рослі, а мені був тільки 21. Через три роки перейшла на посаду викладача дисципліни «Організація торгівлі продовольчими товарами». Проблем із студентами не мала.

– Що спільного і відмінного між студентами 70-80-х років ХХ століття і сучасними?

– Тодішня молодь прагнула здобути освіту, аби працевлаштуватися, тому добре вчилися, були відповідальними, тоді не було такої розкоші, як зараз. У всі часи були студенти активні, які охоче брали участь в громадському житті, які добре вчилися. Слабші тягнулися за сильними. Стимул у тодішніх студентів був, бо хто добре вчився, той отримував підвищену стипендію. Пригадую, на першому курсі я отримувала 14 карбованців, на другому – 16 , на третьому – 18. А підвищена була – 25.

Зараз модно критикувати радянський устрій, але тоді велика увага приділялася підготовці кадрів. Я щаслива, що мала можливість тричі бути на курсах підвищення кваліфікації, які тривали по декілька місяців, до того ж це були всесоюзні курси при Донецькому торгово-економічному інституті, де читали фахівці-практики. Крім спецдисциплін, нам читали курси з педагогіки, психології, методики викладання.

– Чи вдячні студенти?

– Думаю, що вдячні. Іду містом – вітаються. Приємно. Одного разу зустріла подружжя. «Добрий день, Еріко», – привіталася. Розговорилися. Її чоловік дуже здивувався, що я досі пам’ятаю імена своїх студентів.

Деколи доводилося вирішувати й особисті проблеми студентів. В одній групі почали дружити хлопець з дівчиною, закохалися. Коли дівчина завагітніла, хлопець злякався, бо походив з відомої сім’ї. Дівчина була в розпачі – хотіла накласти на себе руки. Про це я довідалася від інших студентів. Взялася рятувати – викликала батьків хлопця. Зрештою все добре закінчилося: молоді одружилися, у них народилася дівчинка. Добре пам’ятаю, бо у той же час народився мій онук. На 20 річницю закінчення технікуму ця сім’я організувала зустріч випускників. Я дивилася на це подружжя і щиро раділа.

– Педагогічна діяльність потребує жертв. Чим вам довелося жертвувати?

– Менше часу приділяла сім’ї, менше відпочивала. Люблю дітей, але спромоглася народити і виховати лише одну доньку – Тетяну. Виховувала людських дітей, працювала для потреб суспільства.

– У серпні торік Ви припинили педагогічну діяльність. Чому?

– Я підготувала собі молоду зміну, методичне забезпечення. Нехай молоді удосконалюють і успішно працюють, а я за них радітиму.

– Недаремно ж кажуть, що вчитель відбувся як вчитель, якщо зумів підготувати собі гідну зміну. Дозвольте поцікавитися: яка пенсія педагога, то пропрацював на благо суспільства майже півстоліття?

– Наразі отримую1720 гривень пенсії. Маю 15-річний пенсійний стаж. Кожні два роки перераховують, – Ганна Михайлівна із сумки виймає пенсійну книжечку, показує запис про першу пенсію, яку отримала 2001 року в розмірі 102 грн.

– Дякую за розмову і бажаю гарного відпочинку на заслуженому відпочинку.

Тетяна ГРИЦИЩУК, газета “НЕДІЛЯ”