В очікуванні Годо
Була у класика театру абсурду Семуеля Беккета така п’єса – «В очікуванні Годо». Чверть століття тому Лев Луцкер поставив її на ужгородській сцені. Там два герої половину часу страждають на дурощі в очікуванні якогось Годо, котрий начебто нарешті принесе у їхнє життя якийсь сенс.
Коли ж той з’являється, то так нічого і не змінюється, бо справа не в ньому, а в них. Те, що зараз відбувається (точніше – не відбувається в Україні), коли всі застигли на низькому стартові в очікуванні наступного уряду, страшенно нагадує той чорний гумор. Принаймні, наші політики – точно персонажі театру абсурду: давно вже не дружать ні з логікою, ні з елементарним здоровим глуздом. Електорат теж недалеко пішов від своїх обранців. Тому Годо обов’язково прийде, але ми навряд чи змінимося
Хіба що нас оновить не так черговий уряд, як чергова весна. Весна традиційно є добою нестабільності й авітамінозу, нових надій, ілюзій і розчарувань. З-під зимового бруду вилазять старі проблеми, а сонечко підступно натякає, ніби цього сезону їх нарешті удасться здолати. У це хочеться вірити попри увесь закоренілий цинізм.
Уже два роки весь світ намагається збагнути нову логіку Путіна. Якщо до української революції він намагався шукати спільну мову з Заходом, то після неї пішов на відверту конфронтацію. Політика ця, звичайно, не нова. Вона традиційна для Росії, починаючи від Івана ІІІ і до Олексія Михайловича. Перший почав війну проти Великого князівства Литовського за збирання Москвою українських і білоруських земель, останній сягнув на цьому шляху найбільш принципових результатів. Його син Петро дещо модернізував батькову політику і продовжив боротьбу проти одних європейських країн, вже опираючись на підтримку інших європейців (а також турків). У результаті Росія почала перетворюватися на імперію, хоча остаточно стає такою вже за Катерини ІІ і Олександра І, що приєднав Варшаву і Гельсінкі, а головне – вступив до Парижа. Після цього Європа усіляко стала підтримувати революційні та національно-визвольні рухи в Росії, бо опинилася на краю загибелі. Тривалі інтриги призвели до втягування Росії в абсолютно непотрібну їй Першу світову війну і до подальшого розвалу імперії. Тільки Сталін зміг переломити ситуацію і взяти курс на відновлення модернізованої імперії. Результати Другої світової вийшли для СРСР половинчастими, тому почалася гонка атомних озброєнь і підготовка Третьої війни, яка врешті-решт ледь не спалахнула через Карибську кризу. Але радянське керівництво перейшло від конфронтації до діалогу, наслідком чого через кілька десятиліть стала чергова дезінтеграція імперії. Тепер Путін знову намагається повернутися на імперський шлях розвитку, скориставшись проблемами Євросоюзу, котрий тріщить під натиском біженців з третього світу. У США зараз політична пауза, пов’язана з тривалою президентською «перезмінкою», що теж тільки на руку Кремлю.
А проте навіть зміна американського президента навряд чи щось принципово змінить в Україні та навколо неї. Україна не потрібна нікому, окрім самих українців. Тож поки ми не допоможемо самі підняти себе за чуприну угору, ніхто нам особливо не пособить. Допомагають тільки тим, кому ця допомога не надто і потрібна.
Відтак коли два роки тому Путіна оголошували ледве не божевільним, це було видавання бажаного за дійсне. Насправді, в усіх його діях відчувається жорстка логіка і холодний розрахунок. Цей лідер зневажає Захід, вважає ЄС безперспективним, робить ставку на його швидкий розпад і бажає погріти на цьому руку. Якщо Захід підтримував кольорові революції у доброму десяткові країн, то чому Росія не може підтримати аналогічні контрреволюції? Розрахунок Путіна полягає у тому, що запас міцності в України на рік-другий менший, ніж у Росії. Тому Кремль очікує колапсу України і усіляко сприяє цьому зсередини силами численних агентів впливу. Третій чи четвертий раз за останні сто років Україна опинилася в самому епіцентрі протистояння Росії і Заходу, котре має циклічний, маятниковий характер – перевага то на одному, то на іншому боці. Путін хоче максимально використати цей хід маятника, котрий явно похитнувся на його користь. Проте і Росія далеко не в ідеальному стані: орієнтована на експорт енергоносіїв економіка деградована, суперечності усередині правлячої еліти загнані углиб, але продовжують накопичуватися для фатального вибуху. Тому з реалізацією імперських планів доводиться поспішати, а відтак неминучими стають різні тактичні помилки.
В усіх глобальних конфліктах ХХ століття вирішальною ставала позиція самої України: перемагала у кінцевому підсумку та коаліція, яку підтримували українці, хоча нам доводилося платити за це максимально дорогою ціною. От тільки навряд чи ця закономірність спрацьовує автоматично. Принаймні, зараз ситуація максимально невизначена: можливий як європейський, так і російський результат. Україна усе глибше занурюється у злидні, тому все менше здатна бути суб’єктом, а не об’єктом великої політики. Ще рік подібної деградації – і в Україні практично не залишиться що відроджувати, все розвалиться до атомного рівня, питання стоятиме вже просто про біологічне виживання наших громадян.
Захід міг би додати Україні міцності, але йому нині не до нас. На це й розраховують кремлівські керівники, що роман України з Європою суто платонічний, без жодних реальних наслідків. Він ні до чого не зобов’язує ані одну, ані іншу сторону. Формально запроваджений режим вільної торгівлі так нічого і не змінив. Все більше мільйонів українців розчаровуються у своєму проєвропейському урядові, котрий відходить у небуття, запам’ятавшись виключно нескінченою балаканиною. Хоча, слід зазначити, Україна стає усе більше проамериканською. Європа навіть починає нас ревнувати з цього приводу. Не встигнувши розв’язатися з одними суперечностями, ми влазимо у все нові і нові.
Старі же суперечності теж не відпускають. Українська економіка упродовж десятиліть розвивалася як посередник між Росією і Заходом. На сьогодні цей шлях вичерпано. Завдання уряду Арсенія Яценюка полягало у пошукові і реалізації якоїсь нової моделі розвитку. Проте він зосередився виключно на аварійно-рятувальних заходах (в тому числі порятунку себе за допомогою різних інтриг), а до стратегії так і не дійшов. Зараз Україна потребує принципово іншої урядової команди під уже стратегічні, а не тактичні завдання.
Розбудова високотехнологічних виробництв була би для української економіки панацеєю. Тільки хто ж це нам дасть? Відповідна ніша щільно зайнята провідними європейськими фірмами, котрим конкурент не потрібен. Наразі перед Україною стоїть завдання зберегти свій науково-промисловий потенціал – хоча би до кращих часів, коли його вдасться нарешті примножувати.
Більш реальною є розбудова України як агропромислової потуги, але тут багато чого впирається у питання власності на землю. Давно назріла аграрна реформа могла би дати країні потужний імпульс, проте не надто видно, хто би саме міг керувати подібними перетвореннями. У принципі, нинішній президент є вихідцем саме з цієї сфери, тому вона виглядає особливо перспективною.
Ще одним можливим напрямком розвитку виглядає збільшення капіталізації держави, відновлення доведеної до ручки інфраструктури, особливо шляхової і корабельної. Проте це потребує значних капіталовкладень, котрих зараз просто немає. Тож перед майбутнім урядом розкішні перспективи, але й труднощі ніяк не менші.
З дня на день очікується заміна Яценюка на Яресько. Навіть сама по собі кадрова зміна матиме певний позитивний ефект, хоча і дуже короткотривалий. Останнім часом прем’єр перебуває у стані хронічної істерики і давно вже не відповідає ні за що сказане. Його прожекти все більше нагадують хрущовські, а епатажна поведінка і безапеляційність – тим більше. Майже щоденна поява на теле- екрані з пустопорожнім базіканням дратує геть усіх і обвалила рейтинг до нуля. Лишатися на вершині більше просто не має сенсу. Весь негатив уже зібрано, більше до цієї репутації просто не вміщається.
Наталія Яресько, щоправда, теж зовсім не та особа, яка здатна на реформи. Вона просто на місяць-другий заспокоїть розбурхані пристрасті, котрі потім розгоряться зі ще більшою силою. Проте зараз навіть немає особливого значення – кого на кого проміняють. Головне, щоб зміни взагалі відбулися, оскільки такого застою у поєднанні з нестабільністю українська політика давно вже не знала. Від цього настрої безнадії стають усе густішими, розвіяти їх може тільки демонстрація принципової можливості бодай якихось перемін.
Як альтернатива Наталії Яресько розглядається Володимир Гройсман – постать ще більш безбарвна і невиразна. Тому він влаштовує значно більшу кількість гравців, котрі розраховують і при ньому красти так само, як і раніше. З іншого боку, оголення влади Гройсманом означатиме подальшу концентрацію влади в руках Петра Порошенка і еволюцію України у бік монархії, що вже почалося в часи Януковича і чого не змогла змінити навіть революція. Не виключено, що Україна муситиме пройти цю форму державного устрою, як усі сусідні країни пройшли свого часу через авторитарні і навіть тоталітарні режими. В Україні монархія вже намічалася за Павла Скоропадського, але їй не судилося розвинутися у щось тривале. Шкода, бо тоді вся наша історія пішла би за більш стабільним сценарієм. Нині же такої стабільності не видно і близько, навпаки – наростає маятникова перспектива. Принаймні, парламентаризм у нас вже скомпрометований до краю, нових політичних сил на горизонті не видно і близько, тож зміна конституції у напрямку посилення президентської влади цілком вірогідна.
На сьогодні рейтинги «Солідарності» і «Опозиційного блоку» зрівнялися. За місяць-другий опозиція вже може домінувати над владною партією, після чого Україна черговий раз зірветься у повторення вже пройденого. Тоді Україна нагадуватиме білочку у колесі, котра шалено біжить, виснажується, зриває аплодисменти, але в результаті так нікуди і не потрапляє. Допоки Україна фатально залежатиме від регулярної зміни суспільних настроїв, ми так нікуди і не рухатимемось, точніше імітуватимемо біг на місці, від якого вже всі втомилися за чотирьох попередніх президентів. Нинішній має вже щось переломити і вивести Україну з маятникового зачарованого кола.
Багато також мовиться про системну корупцію, котра за два роки тільки зміцніла. Петро Олексійович не наважуються розгортати війну проти олігархів. Воно й зрозуміло: внутрішній фронт на додачу до існуючого зовнішнього може стати фатальним для держави. Сам Порошенко тримається переважно завдяки тому, що його просто ні на кого міняти. Лавиця запасних в українській політиці коротка до непристойності, ставити просто ні на кого. Особливо тим, хто хоче рухатися уперед, а не повертатися до вже кілька разів відпрацьованих і відкинутих сценаріїв.
Через це 2016-ий може виявитися вирішальним для проекту «Україна», коли на найближчі роки вирішиться – буде він розвиватися і надалі чи трансформується у щось зовсім інше. Світ за чверть століття уже звик до такої «географічної новини», змирився з нами. З іншого боку, ми для Європи як чемодан без ручки: і нести важко, і кинути шкода. Якраз добрий предмет для торгу з Росією, чиї агенти впливу активно працюють і на Заході, зокрема у Голландії.
Закарпаття зараз далеко не найбільш ризикований з усіх регіонів України. Область задихається від браку коштів, хоча має серйозний потенціал. Проте закарпатці не люблять ризикувати, не будучи на всі сто відсотків переконані у неминучості виграшу. Основні політичні гравці в області зачаїлися в очікуванні, коли щось проясниться нагорі. Хоча авторитарні тенденції відчутні уже зараз, а закарпатцям не звикати грати усередині саме такої парадигми. Закарпаття завжди жило за принципом «моя хата скраю». І немає на те ради, бо справді ми скраю – проти географії не попреш.
У цілому же життя продовжується. Чергового Годо ми дочекаємося, але він нічого принципово не змінить. Кожному доведеться вирішувати питання власного порятунку персонально, керуючись індивідуальним почуттям гумору і безцінним житейським досвідом. Це останнє, що в нас лишається, і цього не здатен відібрати жоден уряд.