Ярмаркове
Минулі вихідні запам’яталися першим весняним ярмарком. Назвати його цілком вдалим не випадає: через похмуру походу на початку відвідувачів майже не було, крамарі відверто нудьгували і розважали хіба що один одного. Коли ж сонечко виглянуло, всі вже настільки звикли до відсутності попиту, що містяни на погодні зміни з певним запізненням. Хоча дні 8-9 березня все-таки трохи покращили ситуацію. Торгівці якщо і не вийшли на нулі, то, принаймні, не надто багато втратили.
Історія ужгородських ярмарків вже досить тривала, вона знала і кращі часи, і гірші, але трималася на безперервності цієї традиції, на тому, що городяни звикли до цієї форми торгівлі і розваги. Тому важливо не переривати її – навіть за тимчасової відчутності реального ефекту.
На початку сімдесятих років ужгородські ярмарки відбувалися на базарі «Білочка». Тоді замість нинішніх металевих ларків там були кам’яні прилавки (але значно менше), а за ними, де вже кілька десятиліть – недобудований торговий центр, простирався пустир. От на ньому все і вирувало. Від звичайного базару це відрізнялося музикою, червоними прапорами і шашликами, котрі тоді відзначалися просто смішними цінами. Ціни на городину були на копійку-другу нижчими, ніж зазвичай, тому городяни зранку до вечора тягли покупки цілими мішками. Товар з колгоспів підвозили вантажівками, і господарства мали свіжу монету.
Наприкінці сімдесятих ярмарки змістилися до Боздошського (тоді Комсомольського) парку. Торгові ряди починалися від кінця Слов’янської набережної і тяглися до центрального входу у парк, від якого віялом відходить кілька алей. Місця там було значно більше, тож кількість учасників зросла. Мінусом було те, що автобуси до парку не ходили, тому багатьом покупцям доводилося нести всі ці мішки аж до зупинки біля тоді ще працюючого «Ужгородприладу».
У 1987 році в Ужгороді вперше широко відзначали День міста. Осінній ярмарок тоді відбувся на вулиці Толстого, а відтак заполонив і всю площу Петефі (тоді Возз’єднання). Здається, саме тоді (і у кілька наступних років) він був наймасовішим. Власне, вся країна тоді розпродавалася задешево, і Закарпаття у цьому не пасло задніх. Мінусом було те, що рух по самому центрові міста паралізувався на два дні і три ночі.
У дев’яності роки ярмарки вихлюпнулися і на колись дуже аристократичну набережну Незалежності. Поступово ярмарки ставали усе скромнішими. Їх вже почали називати тематичними – вина або меду. Найменші відбувалися на набережній перед драмтеатром. Проте біля драмтеатру було тіснувато, тому пару років ярмарки проводили на Театральній площі. Там виявилося ще тісніше і найменш комфортно.
Коли розчистили від сміття так зване Совине гніздо (пивні склади), то винні ярмарки вирішили проводити там, а також навколо прилеглого скверу. У теплу пору року там було страшенно жарко, бракувало тіні, куди можна було би сховатися. До того ж врешті-решт Совине гніздо почали реконструювати.
Як альтернатива розглядався сквер між мостом Масарика і університетськими гуртожитками. Щоправда, він лежить осторонь основних маршрутів прогулянок, тож публіки туди йшло небагато. Натомість вулиця О.Фединця, що веде до найбільшого базару, виявилася м’ясцем вдалим, хоча і не надто комфортним.
Тому ярмарки зрештою знов повернулися на набережну Незалежності, де повно і тіні, і лавочок, і туристів. Щоправда, принципової різниці від стаціонарних базарів давно вже немає, хіба що вибір окремих товарів на ярмарку все ще ширший. У цілому ярмаркова традиція в Ужгороді наразі розвивається за олімпійським принципом: головне не виторг, а участь. Деякі знайомі винороби вже явно збанкрутували і махнули рукою на цю безнадійну справу, інші поки роблять добру міну при поганій грі. Новацією цього року стали дерев’яні будиночки замість звичних наметів, які продувалися усіма вітрами.
Як би там не було, а традиція продовжується. Наступна спроба – ніби на початку травня, коли знову матимемо збіг вихідних і зацвітуть сакури. Погода тоді обіцяє бути значно сприятливішою, а торгівля – успішнішою.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”