Під шлейфом еротики
Майже кожного тижня Ужгород має можливість знайомитися з новими книгами, цікавими авторами, неординарними особистостями. Організацією зустрічей, презентацій та акцій мистецького спрямування займається громадська організація «Культурний простір», «Галерея Ілько», обласна універсальна наукова бібліотека, Олександр Гаврош із «Культурним братством», Олег Диба, Ірина Бреза… А кінець цьогорічної зими подарував нам ще одного організатора. Михайло Носа відкрив літературний клуб газети «НЕДІЛЯ»
Перший творчий вечір пройшов у дегустаційному залі Ужгородського замку і був присвячений презентації книги «Цілунок в тім’я» авторки з Івано-Франківська Тетяни П’янкової.
Треба сказати, що таких презентацій у нас не проводив ще ніхто… Стилізоване ложе, молода жінка на ньому, одягнена у білу чоловічу сорочку, глядачі закривають очі… дегустація вин перед початком дійства, квіти на мольберті, привид замку виходить із камери тортур і танцює еротичний танець, музичне оформлення кожного вірша, пісні Михайла Грицика як перехід із іншого життя до реальності… До реальності теж іншої – романтичної, ніжної, світлої. Такої, якої так бракує нам усім.
Мені пощастило бути причетним, бути модератором, бачити одночасно і героїню, і зал. Спостерігаючи за дійством, слухаючи відповіді на питання та вірші, які читалися з імпровізованої «ліжкосцени», я подумав, що це не просто поезія – це вібрації жіночої душі, що викликають відповідні коливання у наших душах. Хвилі емоцій накочуються одна на одну, виростають і накривають нас із головами. Для тих, хто віддався почуттям повністю, це було повне «накриття». А еротичним насправді був тільки шлейф, тільки післясмак. Бо і одяг володарки уваги, і ліжко, і атмосфера були продиктовані логікою назви презентації. «Трохи безсоння» – це прокидання опівночі і спілкування з Музою, чи як там вона зветься у жінок? Трохи безсоння – це натхнення, яке перетікає на біле поле паперу…
Після завершення дійства, після торта для організатора, після спілкування у більш вузькому колі захотілося поставити Тетяні кілька запитань. І вона люб’язно погодилася відповісти.
– Чому для своєї другої презентації ти обрала саме Ужгород?
– Тому що люблю Ужгород і тому що Закарпаття ближче до весни, ніж інші регіони України. А якщо серйозно, то Михайло Носа із «Неділі», запропонував свою допомогу в організації поетичного вечора і я не встояла. До речі, він навіть домовився про сонечко і 17 лютого в Ужгороді було нереально тепло.
– Хочу тебе привітати з тим, що твій перший телевізійний прямий ефір відбувся саме в Ужгороді. Поділися враженнями.
– Дякую за вітання і хочу сказати, що той перший в житті ефір спочатку викликав у мене величезний внутрішній переполох. Пам’ятаю навіть перед входом у будівлю телебачення я зупинилася і сказала: «Нізащо туди не піду». Та один відомий чоловік, ви ж його знаєте, не дав мені навіть найменшого шансу втекти – і ефір відбувся. Дивно, але мені дуже сподобалося все – і усміхнена молода команда телеканалу, і зелена гримерна, і студія, і камери. Так, що хочу туди знову, так би мовити, на біс… Чи на біса? (сміється)
– Презентація у твоєму рідному Франківську зробила ажіотаж. Це ж можна сказати і про закарпатську презентацію. Чому саме така форма презентації? Чому перформанс і театралізоване дійство?
– Я б не наважилась заявляти про великий ажіотаж, але, безперечно, був елемент несподіванки для усіх присутніх, бо форма презентації відрізнялася від усіх інших презентацій, які коли-небудь робили інші автори. Чому саме перформанс? Тому що поезія – то завжди щось незвичне. Я хотіла довести, що сприйняття текстів дуже залежить від того, в якій атмосфері їх подають.
– Що спільного і чим відрізнялися ці дві презентації для тебе особисто?
– Взагалі-то, презентації у рідному місті і в Ужгороді мали бути в одному форматі, але так склалося, і то дуже добре, що вони вийшли зовсім різними. Різна атмосфера, різні емоції, різне наповнення. А тому – інше звучання віршів. Хоча приміщення мають багато спільного (там Бастіон, тут Ужгородський замок), обидва наповнені духом історії та легенд.
– Легше виступати у рідному місті чи перед незнайомою публікою?
– Мене ж тут із усіма познайомили перед початком презентації. Принаймні, з більшістю присутніх. Тому я не робила якоїсь диференціації – знайомі, незнайомі… Для мене усі присутні були свої, і я цінувала те, що люди прийшли, прийшли послухати невідому, незнайому їм Таню П’янкову, яка привезла якісь там вірші.
– Футболісти кажуть, що вдома і поле краще, і повітря допомагає, і атмосфера надихає… Для поезії ця обставина має значення?
– Вдома, безперечно, все краще. Але про натхнення вдома – питання спірне. Більшість віршів я написала якраз не вдома, а в дорозі. А щодо виступів… Вдома важче, бо вдома мене знають іншою. А тут мене сприймають такою, якою я є тепер.
– Обидві презентації, як на мене, пройшли під знаком еротики. Здається, що на презентаціях еротики було більше, ніж у книзі. Це свідомий вибір? Це у тебе особлива любов до такого роду мистецтва?
– Насправді те, про що мої вірші, – зовсім ніяка не еротика. Може, я б і хотіла, щоб її там трохи було. Мої вірші – то радше вихід якихось внутрішніх переживань, які мені вдається іноді видати через тексти. Часто та оголеність сприймається як еротика. Для мене то – лише сміливість відкрити трохи більше, ніж… Щодо презентацій, які пройшли в імпровізованих спальнях без яскравого світла, де я читала вірші з ліжка, де я була в чоловічій сорочці, котра мені, до речі, дорога як пам’ять про певний період мого життя, то всі ці моменти і створили загальне враження про інтим. Поезія також є справою суцільно інтимною.
– А чим продиктований вибір еротичної картинки на обкладинку книжки. Розкажи докладніше про співпрацю з художником.
– На обкладинці книжки малюнок неймовірного Крісто Дагорова, котрий мешкає у Швейцарії. Малюнок губ зроблений олівцем, і він вразив мене настільки, що я зберегла собі його, аби не загубити. Коли ж визріла назва збірки «Цілунок в тім’я», я зрозуміла, що той малюнок на всі сто гармонійний з текстами, які наповнюють книжку. Видавець Василь Карп’юк з видавництва «Дискурсус» сказав, що не може без згоди автора розмістити малюнок на обкладинці книжки, і мені довелося шукати Крісто в соцмережах. На щастя, він знайшовся – йому сподобалась ідея з оформленням книжки віршів українки з Івано- Франківська. Тому вважаю, що мені фантастично пощастило.
– На обох твоїх презентаціях виступало дуже мало людей – всього по двоє. Так задумано? І чий виступ тебе надихнув, був неординарним і неочікуваним?
– Нічого задумано не було, а виступи були, скоріше, приємними несподіванками, ніж режисурою. А взагалі справа не в кількості тих, хто виступить чи не виступить, і не в тім, хто як похвалить чи, навпаки, розкритикує. Для мене важливіше інше – відчуття кожної людини, котра була присутньою на тих «безсоннях». Збентежило їх чи не збентежило, сколихнуло чи ні… Коли я читаю вірші, то завжди читаю їх комусь, завжди дивлюся на слухачів. І для мене погляди тих людей, їх реакція говорять більше, ніж можна собі уявити.
– Між першою і другою твоєю книжкою дванадцять років, у Мар’яни Нейметі – чверть століття. Є й інші автори, які не поспішають видавати другу книгу. Це тенденція така? Тоді чим вона продиктована? Чи це твоє особистісне?
– На все воля Божа. Ми живемо, творимо і набиваємо гулі тільки в тій послідовності, яку визначає Він. Я тішуся тим, що хоч і через 12 років, але все ж вийшла книжка, і я мала багато часу, аби знайти свій шлях, зрозуміти себе справжню. От що для мене та довга перерва. До речі, під час неї я теж писала. Але ті тексти в більшості іронічного характеру і до другої збірки увійти не змогли саме через те, що не відповідають загальному задуму збірки.
– Дві твої книги – це дві різні Тетяни П’янкові. Чим перша Тетяна відрізняється від другої?
– Так, бо в першій книжці – голос дитини, школярки, в першій книжці повно наїву, юнацького максималізму, ностальгії, самотності, ще там чогось такого, не підкріпленого власним життєвим досвідом. Але то була теж я, просто то була я 12 років тому. А «Цілунок в тім’я» – вже інша сходинка. То вже вистраждане, то вже пережите, відбуте… Іноді мені хочеться згадати себе ту, колишню дівчинку з Вигоди.
– У другій книзі спостерігаємо ментально-глибинне занурення у мову та народні традиції. Звідки це? Серед твої предків мольфарів не було випадково?
– Це питання звучить як провокація. А коли я скажу, що так? І що мольфарили по повній програмі і досі мольфарять? (сміється) Якщо ж серйозно, то мольфар – зовсім не казковий чарівник. Мольфарами називали тих людей, котрі вміли зробити ляльку, так звану «мольфу», в котру закладали якусь ворожбу, переважно недобру. Слава Богу, ніхто з моїх предків таким не займався. А про мовні традиції, старі слова… На жаль, я відірвалася від них, коли переїхала із рідної Вигоди до Франківська. Намагаюся повернутися хоч у поезії.
– У свої вірші ти вкладаєш більше емоцій чи думок? Я дуже емоційна людина, а мої вірші – то суцільні емоції.
– Якби я писала розумом, то була б філософська лірика, а не інтимна.
– Наскільки ти раціональна в житті і чи не заважає твоя робота, ніяким чином не пов’язана з літературою, поезії?
– То щастя, що поезія не заважає роботі, бо була б я безробітною поетесою. Про раціо взагалі не можу нічого доброго сказати. Десь воно у мені є, але я і ті, хто знає мене давно, не помічали у мене раціональності. Може, колись я і моє раціо зустрінемось. Вірю!
– Кого вважаєш своїм учителем у літературі?
– В літературі небезпечно мати вчителів, бо завжди є ризик стати послідовником свого вчителя і почати копіювати його. У мене не було літературної школи, не було літературного середовища, я спілкувалась з дуже малою кількістю поетів, письменників і взагалі людей. Не було мобільного зв’язку, не було Інтернету і соцмереж. Були тільки селищна бібліотека і Василь Олійник, царство йому небесне. От і всі вчителі. То на момент, коли я робила перші свої поетичні спроби. А зараз, звичайно, я маю щастя спілкуватися з величезною кількістю цікавих, творчих людей – від кожного з них можна навчитися чогось важливого і потрібного.
– Наступної твоєї книжки чекати ще дванадцять років?
– Наступної книжки не доведеться чекати 12 років. Вона буде вже дуже скоро. Принаймні я дуже на це сподіваюся. Готую до друку дебютну іронічну повість «Кролівна».
– Що побажаєш своїм закарпатським шанувальникам?
– Усе, що є цінного для людини – то інша людина. Я хочу побажати кожному з нас мати таку важливу, дорогу людину, з котрою можна розділити свої емоції, переживання, натхнення і, звичайно, свої безсоння…