Весна робить із людьми просто чудеса. На зміну зимовим озлобленості і скепсису розквітають посмішки і просто теляча розслабленість. Весна – завжди надія на щось і перемога над чимсь. Знаєш, що ця ейфорія ненадовго, та все-таки мали рацію наші предки: новий рік все-таки починається не з 1 січня, а з 1 березня, з перших підсніжників і бруньок. У березні святкувався день театру і ювілеї обох ужгородських театрів – 70-ліття драматичного і 35-ліття лялькового. Перший театр зробив заявку на майбутню оперету і камерні вистави на малій сцені, другий – на інтерактивні вистави-діалоги з залом.
Серед гостей був київський режисер Сергій Архипчук. Він заявив мені, що такої щільної концентрації мистецьких артефактів не зустрічав в жодному іншому місті. Воно справді так: на кожному кроці художник; багато вулиць (причому не тільки центральних) – з меморіальними дошками чи пам’ятниками (нехай і мініатюрними), в офісах – оригінальні полотна, діє ціла низка картинних галерей, усюди групки екскурсантів клацають селфі, переважно зі смаком оформлені кафе (хоч і не всі), від архітектури – очей не відірвати (особливо якщо її не видозмінюють, а просто реставрують), продовжується традиція закарпатських сувенірів (їх забивають китайські і прикарпатські, але за бажання можна знайти і місцеві), десятки нових храмів з іконостасами, мало де здійснюється стільки мистецьких видань (переважно «датських» – до різних ювілеїв), працюють свій художній інститут з коледжем (це як на фронті два «заградотряди», що не дозволяють ні кроку назад). Гм, по кожному пунктові можна і багато чого контраргументувати, та все-таки сторонній незамулений погляд творця, що вариться у київських розкошах, залишається приємним. Навіть якщо певний відсоток у тих компліментах Ужгороду – просто прояв ввічливості. Звісно, образотворча штука завжди домінувала у нас над усім іншим, решта видів мистецтв традиційно орієнтуються за його жовтою майкою лідера. Чи здатен цей локомотив витягти інші вагони? Час покаже.
Справа в тому, що у великих містах України багато проявів високого мистецтва і ще більше так званого трешу (по простому – творів фонового, нульового рівня). Там є мистецтво для снобів і є артистичний ширвжиток. Останній часто експортується до Ужгорода, справляючи тут не найкраще враження на публіку і аж ніяк не сприяючи соборницьким настроям. Натомість мистецтво справжнє рідко долає карпатські перевали, дещо частіше воно приходить з протилежного боку (скажемо, виставки Вазареллі чи О.Новаківського з колекції М.Мушинки).
А от у самому Ужгороді якраз менше крайнощів, тут домінує добротний середній рівень. Мистецьке життя тримається на солідних стандартах, вироблених ще за радянської доби. Після зняття цензури, яка тоді існувала у десятках проявів, якогось особливого спалаху не відбулося, але не сталося і падіння. Високі стандарти продовжують утримуватися завдяки старшим майстрам – учням Ерделі і Бокшая та учням їх учнів. Кожний художник зайняв свою нішу, і його звідти – тільки динамітом. Безперервність традиції – велика справа, вона допомагає пережити навіть ті тяжкі три-п’ять років, коли ринок мистецького продукту просто лежить.
Нічого не поробиш: мистецтво нині сильно залежить від фінансових вливань у нього. Ринок дещо регулює все на краще й у цій сфері. Його закони (жорстка конкуренція) призводять до певного зменшення зовнішньої реклами, до зважання частини власників крамничок і кафе на художній смак тощо. Усе то поки не зачепило комунальників, бо вони – монополісти.
Ужгород – перехрестя усіх можливих впливів, тим і цікаве гостям. Проте ще цікавіший їм наш власний голос. Хай і не надто гучний нині, а все ж – «не позичений, а власний».
Ужгород знав кращі часи, ніж нині, гідний ще ліпших. Тисяча років за спиною не дозволяють опуститися нижче плінтуса ні в чому. Ми маємо що сказати світові. Нехай поки переважно мовою барв і ліній. Хочеться і почути від світу щось важливе. «Варяги» у мистецтві дуже потрібні, без них усе застоялося би, а так вони здіймають хвилю, виступають збурювачами неспокою. Таких збурювачів (і зовнішніх, і внутрішніх) ніхто особливо не любить, але й без них – ніяк. Мистецький Ужгород давно став доконаним фактом, але старі здобутки тут швидко забуваються. Їх щодня доводиться оновлювати. Віриться, що цей рік буде урожайнішим за минулий.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”