Міні-скульптури Ужгорода
В Ужгороді відкрито 26-у міні-скульптуру – гроно винограду на перилах над лівим берегом Ужа. Дивно, що вона не з’явилася раніше – все-таки геральдична емблема нашого міста, відома, принаймні, з 1630-х років, від яких зберігся відбиток найдавнішої міської печатки. Виноград – вдала персоніфікація саме цього міста. Не тільки тому, що росте тут. Росте він у половині районів області. Ні, місто нагадує гроно ще й тому, що також міцно тримає усі свої ягідки-родзинки вкупі на одній гілочці, не даючи жодній відірватися і кудись закотитися.
Кожна – символ окремого ужгородця, котрі тільки разом складають щось цілісне. Навіть коли ужгородець їде звідси, то обов’язково час від часу повертається, аби зайняти належне місце усередині грона, відчути себе у власній тарілці. Чи то пак – у власному погарові. Винні ярмарки, схоже, надовго прописалися на набережній Незалежності, тож металеве гроно споглядатиме їх через річку з заздрістю і симпатією.
Починався весь цей скульптурний епос з не менш геральдичних (на обласному рівні) ведмедів – спершу металевий біля найбільшого готелю, потім пластикові по всьому містові. Великі форми не прижилися, а маленькі пішли за милу душу. Місто все-таки мініатюрне, тож усе тут ніби з-під прилавку. Вулички, особливо набережні, заполонили різноманітні гноми – ніби вибралися сюди з навколишніх лісів. Особливо з Шахтинського, де здавна добували камінь, а де підземелля – там і малі чоловічки, що стережуть сховані від людей багатства. Хоча гноми дійсно стерегли, а ці тягають усе прямо нам під ноги.
Так і маємо – гігантського Духновича перед театром, а навколо нього (і ближче, і все далі і далі) десятки чоловічків, тваринок, предметів – наче породження його нестримної фантазії: «Били сейми і собори, перемир’я і роздори, і война била, і мир, дума, голод – потом пир». Єдине, чого не бувало – таких скульптурок. Але тепер є і вони. І Духнович напучує їх: «Так же, браття-соколята, подлетайте, весна тут! Змагайтеся, соколята, вам стелится новий путь!». І ті змагаються. Бо де 26, там і 50.
Ужгород не схильний до пафосу. А от до таких дуль у кишені – запросто. Скульптурки створені для фотографування з ними, особливо для селфі. Вони вписують Ужгород у світовий контекст. Спершу окремі сюжети сприймаються притягнутими за вуха, але поступово ті вуха стають усе органічнішими, до них звикаєш, без них вже не уявляєш міста, котре упродовж тисячолітньої історії справді приймало вихідців звідусіль й асимілювало їх до власних городян.
Міні-скульптура – своєрідна гра у ляльки або в олов’яних солдатиків. Тобто для кожного перехожого це ще й повернення у власне дитинство. Ми йдемо із дитинства, але воно не виходить із нас. Принаймні, не виходить доти, доки ми ще живі і здатні змінюватися. На зламі сімдесятих-вісімдесятих років солдатики були дуже різноманітними, вони потрапляли сюди не тільки з радянських заводів, а й із сусідніх країн. Ужгородські дітлахи взагалі найпершими отримували західні новинки – зокрема кубик Рубіка з Угорщини (це ще одна міні-скульптура). Солдатики тоді були як традиційними, так і в образі середньовічних рицарів, троглодитів з ломаками, піратів, індіанців і ковбоїв. Останні дві іпостасі злилися в єдиний статус «ковбойців», так і називали всі фігурки – незалежно від того, кого вони там зображали. Тепер такі «ковбойці» заполонили весь Ужгород, перетворивши його на безкраю дитячу кімнату просто неба, на вічне повернення туди, куди вже не вернутися.
Це хаотичні спогади про нашу історію. Спогади не раціоналістичні, з датами і фактами (як на меморіальних дошках), а суто емоційні – плямами, напівтінями, ледь вловимим ароматом часу. У цьому сіті все перетворюється на все. Ференц Лист – на листика, на листочки, що пропливають річкою за його спиною. Микола Шугай шугає нечисту силу від туристів, що підходять до нього. Гаррі Гудіні любить погудіти з усіма, хто не надто поспішає, навіть готовий навіки прикувати їх до цього місця своїми замками. Від Гавриїла Глюка «глючить», як «глючило» колись городян від його автомобіля – одного з найперших у місті.
Міні-скульптури – символ міні-міста з максі-амбіціями. Це наша натура і наша комунальна мрія – поменше вкласти і побільше на тому наварити. Дешево і сердито – справжній девіз міста. Хоча не тільки сердито, а по-всякому. Найчастіше – з іронією.
Сергій Федака, “Наш Ужгород”