Картинки з виставки

П’ять днів у Києві вирував квітневий «Книжковий Арсенал» – виставка-ярмарок, сумірний за масштабами із вересневим Форумом видавців у Львові. У чомусь він навіть перевищує галицьку імпрезу. Гігантське приміщення через дорогу від Києво-Печерської лаври здатне вмістити навіть кілька таких виставок, тому немає львівської штовханини і задухи.

Усі культурні заходи теж відбуваються під одним дахом, а не розкидані по різних вулицях, тому публіки на них завжди повно, немає зривів. Подивитися і послухати було що, хоча порівняно з минулим роком все ж відчувалося зменшення усіх кількісних показників. Не був задіяний, як раніше, другий поверх, видавництв менше, майже відсутні провінційні (приїзд не виправдовується ). Зменшилася кількість поетів і їхніх читань на вуличній сцені.

Єдиною новинкою, дотичною до Закарпаття, була видана київською «Академією» книжка Дмитра Кешелі «Родаки», де під однією обкладинкою зібрано усі автобіографічні твори про хлопчика Митрика, його бабу і діда, батька і маму, дальших родичів і односельців, гору Ловачку і село під нею. Текст дещо адаптовано для загальноукраїнського читача. Нова назва досить вдала – асоціюється, з одного боку, зі «Жменяками» М.Точмчанія (теж пару років тому перевиданими в Ужгороді), з іншого – із прадавнім культом Роду, про який фактично і йдеться в усіх тих притчах-анекдотах. Достоєвський вважав, що людство може пред’явити Богові «Дон-Кіхота» як виправдання свого існування. На Закарпатті таким епічно-етичним «Дон-Кіхотом» можуть стати оці «Родаки». Тож добре, що кидаємо у загальну скарбничку саме такий внесок, але одна закарпатська книжка на кілька тисяч виставлених – все-таки малувато.

Втім Андрій Кокотюха, який активно «відпрацював» усю виставку, пропагуючи, зокрема детективний жанр (він зараз продовжує свою серію із семи ретро-детективів про Львів початку ХХ століття), заявив, що в Україні із двох тисяч членів Спілки письменників реально творять сорок, здатних щороку надавати читачеві щось читабельне. Щось подібне прозвучало і на презентації виданої «Смолоскипом» антології української критики від Франка до Шевельова. Одна молода критикеса зауважила, що за перший квартал не з’явилося нічого вартого уваги за винятком хіба що роману Saint Porno. популярного блогера Богдана Логвиненка (незабаром він приїздить до Ужгорода). На це мастита Віра Агеєва кинула: «Ну, Ви хотіли би, щоб кожного року виходило щось геніальне!» – «Та про геніальне вже навіть не йдеться, – відповіли їй, – мова про щось, про що взагалі хотілося би відгукнутися».
Причини такого складного стану цілком зрозумілі. Основних – дві: економічна і психологічна. В Україні лягли практично усі ринки за винятком харчового. Книжковий згорнувся одним з найперших. Більшість видавництв (власне, усі, крім підручникових) працюють за інерцією – типу як курка з відрубаною головою ще пробігає кілька метрів. Купівельна спроможність українців впала до мінімуму, багато хто існує на грані біологічного виживання. Тож і на Арсенал приходили переважно на різні культурні акції. По-друге, в суспільстві наростає загальна апатія і розчарування у наслідках нещодавньої революції. Якісь нові ідеї практично відсутні. Еміграційні настрої сильні як ніколи, а оптимізм зводиться до «поживемо – побачимо».

За таких умов вихід практично кожної книжки – подвиг. Навіть за цих сумних обставин відчувається кілька тенденцій. До 30-річчя Чорнобиля вийшла ціла міні-бібліотека. Тема АТО представлена теж цілою серією опублікованих офіцерських і солдатських щоденників, хоча великого ажіотажу ця вже друга хвиля воєнної літератури не викликала. Політики нині абсолютно не популярні, тому їхніх книжок немає – за винятком глави Адміністрації Президента Бориса Ложкіна. Чимало розкішних альбомів фотографій і мистецьких репродукцій – чисто статусних видань для найбагатших. Ще більше дитячих книжок, бо мами купуватимуть навіть за останні гроші. Натомість асортимент фахової літератури різко скоротився, сяк-так тримається туристична. Мали невеликі ятки журнали «Дніпро» й «Український тиждень», інші ж їхні колеги просто зійшли з дистанції.

Чи буде наступний Арсенал? Питання далеко не риторичне. З одного боку, є свідчення, що фінансова криза ніби наближається до завершення (якщо уряд і Нацбанк не «порадують» ще чим-небудь). З іншого боку, суспільні настрої поки якісь безпробудні. Тож будемо сподіватися на краще і готуватися до гіршого.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”