Заробітчанське «щастя»

Працювати на каторзі за нормальні для нас гроші чи отримувати мізерну платню на вільній Україні? Ось питання…
Не секрет, що найбільше в Україні заробітчан саме серед закарпатців. Наші краяни виїжджають на сезонні роботи цілими сім’ями, і ця традиція передається в багатьох населених пунктах із покоління в покоління. Шукають гіркої копійки на чужині, між іншим, не тільки дорослі чоловіки. Минулого року громадськість сколихнула історія 13-річного хлопчика з Тячівщини – Дениса Герича, який поїхав на Одещину заробляти на шкільну форму

Неповнолітні сезонні робітники

Денис – не єдиний закарпатський хлопчик, якому довелося у підлітковому віці спробувати на собі важку фізичну працю далеко від рідної домівки. Щороку під час канікул на заробітки разом з батьками виїжджають сотні школярів. Найбільше неповнолітніх заробітчан працюють на Київщині та у східних областях України. Переважно недосвідченим хлопчакам доводиться допомагати дорослим на будівництві, копати канави або трудитись на лісозаготівлях. Дівчата ж задіяні здебільшого у аграрному секторі та на підприємствах. Із зарубіжних держав працю закарпатських дітей найчастіше експлуатують у Росії. Рідше – у Чехії та Угорщині.

– Коли я овдовіла, сину було п’ять років. На руках у мене залишилися ще дві новонароджені доньки. З трьома дітьми у селі без роботи жилося дуже важко. Спочатку залишала малечу на батьків і сама їздила на заробітки, та коли мами з татом не стало, почалися справжні злидні. Сашко вперше поїхав у Дніпропетровськ із братом, коли йому було 12 років. Працював підсобником. Заробив небагато, але ці гроші були справжнім подарунком для родини. Зараз йому 16 років і він вміє робити абсолютно всю чоловічу роботу, – розповідає Ельвіра Вовчок із Хустщини.

З одного боку, зрозуміти жінку можна, адже зараз у державі склалася така ситуація, що населення на межі бідності. Однак дивує, чому вона виряджає дитину світ за очі, а сама, здорова та в розквіті сил, залишається вдома. Чому утримувати родину повинен хлопчик-підліток, а не мати? Доволі дивна логіка… Утім для окремих батьків залучати дітей до фізичної праці – цілковито нормально, навіть якщо при цьому навчанню у школі відводиться неналежна увага.

– Івану 14 років. Він уже в мене заробітчанин зі стажем. Донька в 15 років теж на буряки їздила. Не боявся дівчину відпустити, а хлопець – то майбутній чоловік, беру його часто з собою. Хай лише дев’ятий клас закінчить – будемо разом заробляти. Далі вчитись не піде – що з тієї науки, треба працювати, а не «протирати штани» за підручниками, – каже Василь Калин із Тячівщини.

На жаль, нерідко батьки, примушуючи дітей до заробітчанського життя, ламають їхні ще молоді долі, не дають можливості власним чадам самореалізуватися, знайти себе у житті, адже скільки талантів пропадає через те, що на сезонних роботах молода людина не має часу для творчості, науки чи навіть відпочинку…

Додому – на свята, або… в труні

Звичайно, з одного боку – заробітчанство є шлях до достатку, утім з іншого… коли чоловіка чи дружини тривалий час немає вдома – руйнуються сім’ї, діти виростають напівсиротами при живих батьках, з’являється проблема алкоголізму та венеричних захворювань. Зокрема, згідно з офіційними даними, Закарпаття вже далеко не перший рік лідирує в державі за кількістю ВІЛ-інфікованих і 75 відсотків заражених – не наркомани, а… сезонні робітники, які «нагороджують» недугою ще й своїх половинок.

Справа в тому, що, як правило, додому трудові мігранти приїжджають лише на великі релігійні свята, а якщо не все гаразд із документами – то й ще рідше. Тому й не дивно, що заробітчанство для нашого регіону «переростає» у соціальну проблему. Та навіть рідкі відвідини родини, навіть «гостьовий шлюб» – краще, ніж цинкова домовина. Але, як не прикро, на батьківщину чимало краян повертаються саме у цинкових трунах. Згадати лише той прикрий випадок, який шокував усю державу наприкінці лютого у столиці завалився будинок на вулиці Богдана Хмельницького. Тоді четверо молодих хустян мали відреставрувати підвальне приміщення аварійної багатоповерхівки. Утім сталося нещастя, у результаті якого будівельники отримали чисельні травми. Один з них – 23-річний Юрій – загинув. Інший інцидент трапився на початку квітня. 52-річний рахівчанин, протягом п’яти років займаючись у Італії сантехнічними роботами, випадково опинився «не в тому місці», де в нього під час перестрілки місцевих мажорів влучила куля. Через українську бюрократію, забрати тіло рідним не вдалося, тож поховали закарпатця коштом його вбивці прямо у Римі.

Ще одна трагедія буквально цими днями забрала життя 34-річної мешканки Мукачева. Працюючи в Чехії хатньою робітницею, жінка випала з вікна восьмого поверху. Незважаючи на зусилля медиків, врятувати закарпатку не вдалося. Вдома у неї залишилося двоє неповнолітніх дітей.

На жаль, подібних випадків дуже багато… прикро, що наші земляки на чужині стають мало не рабами для роботодавців, які понаднормово експлуатують їх і не завжди виплачують зароблені гроші. При чому найкорумпованіші схеми маніпуляції заробітчанами діють не десь там «за далекими горами та за синіми морями», а в нас, в Україні. Та найбільша проблема в тому, що для багатьох закарпатців сезонні роботи є єдиною альтернативою, аби прогодувати родину. Тому вони й погоджуються на ризиковані оборудки і часто далеко від рідної домівки залишають здоров’я… а то й життя.

Марина АЛДОН, газета “НЕДІЛЯ