Мужієво – село з золотими перспективами
Cело Мужієво, не обділене увагою преси, нещодавно прославилося мережею місцевих ЗМІ з приємного приводу – протягом травня тут проводили археологічні розкопи на руїнах відомого храму.
Відтак, читачам «Beregovo.today» варто більше дізнатися й про цю подію, й про село, насичене історичними пам’ятниками. На жаль, вже багато років Мужієво (населення – близько 2 080 чоловік, розташоване за 7 км на південний схід від Берегово та за 2 км від залізничної станції Боржава) насамперед асоціюється із сумнозвісним золоторудником, який давно збанкрутував, лишивши після себе отруєні грунтові води, гори пустої породи, кілометри проритих штолень в тілі мальовничої гори та переповнене шламосховище.
Тема реанімації рудника піднімається регулярно, причому лунають пропозиції добувати не лише золото, а й інші поліметали, зокрема, свинець. Питання, чи потребує щільно населений край, де розвивається туризм та виноградарство, свинцевого руднику (ото буде реклама – на всю країну, та й за її межі!) при цьому тихо замовчується. До теми «Бути чи не бути поліметалевому руднику в Мужієві?», наш сайт напевно ще повернеться, тому наразі варто розповісти, чим справді цікаве це село.
Перша письмова згадка про Мужієво датується 1232 роком. Заможне село часто змінювало власників-феодалів, землі розподілялись між знатними родинами графа Карої, нащадків барона Жігмонда Перені, сім’ї Гуняді та інших. Особливе значення Мужієво мало через наявність золота в надрах Мужієвської гори, яка домінує над селом.
Добувати дорогоцінний метал тут намагалися ще давні кельти та римляни, але найбільших успіхів досягли турки в 16-17 столітті, коли вони володіли значною частиною Угорщини. Використовуючи примітивне обладнання (світильник, кайло, тачка) та примусову працю, однак застосувавши хороші навики тогочасних геологів, турки примудрились за 200 років здобути близько 20 тонн золота. Копачі прокладали вузькі проходи в каоліні, рухаючись слідом за золотоносними жилами. Каолін згодом також був гідно оцінений, так, з нього робився славетний віденський порцелян.
Промислове видобування золота шляхом вибирання золотомістної породи зі штолень в тілі Мужієвської гори почалось в 1999 році. Після нетривалої експлуатації в 2010 рудник збанкрутував, а відходи гірничої промисловості тепер є причиною екологічних проблем села. Законсервований рудник міг би стати туристичним атракціоном, як це нерідко роблять з закритими шахтами та копальнями в різних країнах, отримуючи зиск не з видобування руди, а з доходів від туристів – але для такого проекту потрібні чималі інвестиції й вдала концепція.
Наразі ж справжнім символом Мужієва є не рудник на горі, а руїни костелу Іоана Хрестителя, які одразу помічаєш в полі неподалік від дороги, коли заїжджаєш в село зі сторони Берегова. Руїни ці унікальні вже тим, що на Закарпатті, по суті, немає інших зруйнованих та невідновлених храмів. Є низка розкопаних фундаментів стародавніх церков, є кілька вцілілих, та вже непрацюючих, а от щодо залишених в напівзруйнованому стані – такі назвати важко. Костел Іоана Хрестителя був збудований у 12-му столітті, перша згадка датується 1337 роком.
Є версія, що тоді храм був відновлений після попередньої руйнації. Католицький храм в 16-му столітті був перетворений на протестантський, а трагічного для краю Берег 1657 року був зруйнований рейтарами польського князя Любомирського (який мстився трансильванському князю Д’єрдю Ракоці ІІ за його похід на Польщу), повторивши долю костелу Воздвиження Святого Хреста, що в Берегові. На відміну від останнього, храм у Мужієві не дочекався реставрації.
Цікава деталь – при відродженні берегівського костелу з мужієвського був перенесений портал (вхід), що нині знаходиться між ризницею та святилищем. Сьогодні можна побачити лише потужні рештки того костелу. Час від часу до нього протоптують доріжку, і навіть інколи зусиллями сільської громади влаштовують в руїнах прибирання, вичищаючи їх від заростів. Та цього, вочевидь, замало – пам’ятці історії та архітектури потрібна консервація, гідна вимощена стежка, табличка тощо. Тим більше, що Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. N 1761 руїни костелу Іоана Хрестителя занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як Пам’ятка архітектури національного значення.
Портал Археології Закарпаття повідомляє, що з 5 по 20 травня на руїнах храму відбулися розкопки, проведені групою молодих науковців, студентів та волонтерів. Їхнім результатом стало виявлення багатьох цікавих знахідок, зокрема, дві зламані шаблі кінця ХVІ століття. «Відповідно до давнього звичаю, якщо шляхетський рід переривався по чоловічій лінії, шаблю ламали й хоронили разом із покійником. Судячи зі знахідок, можна зробити висновок, що дві шляхетські родини перервалися по чоловічій лінії, а останні їхні представники були тут поховані в кінці ХVІ століття» – розповів завідувач археологічного музею УжНУ, кандидат історичних наук Володимир Мойжес. Були знайдені також залишки одягу, металеві ґудзики, намистини, кілька монет ХV-ХVІІ століття, шпора, багато кераміки. Судячи із залишків поховань у вівтарній частині храму, там було поховано не менше 15 чоловік, але збережені тільки п’ять поховань, інші ж різного часу були пограбовані, причому востаннє так званими «чорними археологами» років десять тому.
На щастя, храм через міцність кладки (селяни намагались виймати зі стін каміння, та марно) не повторив долі іншої споруди Мужієва, яка зникла назавжди. В 50-х роках 20-го століття зусиллями тодішнього голови колгоспу був розібраний на будматеріали палац поміщика Гуняді, зведений у 17-му столітті. Двоповерхова будівля в стилі бароко залишилася лише на старовинних світлинах.
Але, на щастя, наразі збереглася одна, без перебільшення, унікальна пам’ятка, пов’язана з родиною Гуняді – надмогильний знак, під яким похований… кінь. Історія цього знаку була надрукована в місцевій пресі берегівським істориком Валерієм Разгуловим, а до того, в 1970-х роках, про неї розповідав історик Петро Сова.
В 1717 році в ході тодішніх геополітичних ігрищ за наказом турецького султану Ахмета ІІІ кримські татари разом із молдавськими гайдуками вдерлися в Угорщину (з метою відволікти сили кількох європейських феодалів від оборони Белграду). В ході того набігу було захоплено і пограбоване місто Севлюш (Виноградово) та Королево, загроза висіла над Берегсасом. Мобілізована місцева знать разом із своїми людьми, як могла, чинила опір.
В числі оборонців був і мужієвський поміщик з роду Гуняді. В одній із невеликих за масштабами битв татари оточили його та поранили. Аж раптом кінь вирвався з оточення та виніс свого вже, здавалося б, приреченого господаря.
Татари невдовзі відступили, не захопивши Берегова, дізнавшись, що їх турецькі керівники програли битву під Белградом. Відступаючих загарбників жорстоко покарали в засідці в Карпатах, перебивши більшість з них. А вдячний за порятунок поміщик Гуняді все життя дбав про найліпші умови для свого коня, а як той помер, поховав вірну тварину у парку свого палацу, і поставив надмогильний знак – тригранний, видовжений як стовбур, камінь. Цей знак і тепер можна побачити за зеленим парканом підприємства «Берег-Фудс» (консервного заводу). Вкрай важливо, аби власники підприємства дізналися про історичну цінність ззовні не надто цікавої пам’ятки та подбали про її збереження. В цьому їм готова посприяти громадськість Берегівщини, яка цього року звернулася із відповідним інформаційним листом до голови Берегівської РДА.
Цікавим є ще один храм у Мужієві – католицький (згодом перейшов до реформатів), побудований в стилі пізньої готики у XV столітті в якості міцної кам’яної споруди, укріпленої контрфорсами. Поруч із храмом стоїть дерев’яна каркасна двоярусна дзвіниця, добудована у XVIII столітті. Дзвіниця занесена до реєстру Пам’яток архітектури місцевого значення. З вершини пагорбу, на якому стоять церква та дзвіниця, відкривається гарний вид на село.
Давньою пам’яткою, на жаль, без жодного статусу, є будівля місцевого дитячого садочку, яка, за неперевіреною інформацією, є колишньою садибою тутешнього графа Карої, збудованою в на початку ХІХ століття. Вона відносно непогано збереглася, принаймні, не спотвореною залишився зовнішній вигляд цього міні-палацу. Ще цікавішим є підвальне приміщення над будівлею, крите дахом, із кам’яною кладкою зовнішніх стін. Відомо, що у 1825 році поміщик з родини Карої заснував в селі підприємство з виготовлення квасців із місцевого галунного каменю, які застосовувались як барвники для тканин, можливо, це воно й є. Наразі приміщення занепадає, а мало б давати непоганий зиск.
Таким чином, село Мужієво є «золотим» і без золота – щедро одареним цікавими історичними пам’ятками в оточенні чудової природи. І можна стверджувати, що якби ще реалізувалась ідея перетворити колишні золоті копальні на туристичну атракцію, то ефект від використання місцевих виноградників, природи та архітектурної спадщини був би набагато кориснішим, ніж від сумнівних оборудок із добуванням металів.