Вічний Ужгород
Давньоримський поет Марціал колись заявив своїй коханій, що, мовляв, із нею страшенно погано, але без неї трохи гірше, ніж з нею. Отаке приблизно ставлення більшості ужгородців до свого міста. Жити тут практично неможливо, але деінде – неможливо вже без усяких «практично». Місто має якусь власну хімію, яка за роки-десятиліття в’їдається в тіло, просочує мозок, до неї звикаєш, як до наркотику.
Комусь подобається в Ужгороді архітектура, комусь – флора (значно рідше – фауна), комусь – загальна атмосфера вічної фієсти. Доводилося чути від багатьох приїжджих, ніби ми живемо у раю. Але в раю загалом нудно. У нас ні. Бо на Ужгород давлять його чи то десять, чи то всі одинадцять віків за спиною. Час під таким тиском спресовується у щось дуже щільне, пружне і готове щомиті вистрелити. Ми живемо у сьогоденні, густо замішаному на минулому. А минуле завжди не передбачуване. Причому не тільки радянське – це само собою. Воно коливалося разом з лінією партії. Але не є передбачуваним будь-яке минуле. Воно змінюється разом з нами самими. Якщо ми доросли тільки до того, щоб сприймати його як якусь попсу на три акорди, то воно й відкривається нам саме таким. Але з кожним новим етапом нашої власної біографії воно стає усе драматичнішим і загадковішім. На смертному одрі ми вже сприймаємо його як суцільну містерію.
Тому історик ніколи не склеїть ласти. Як казав Іван-дурник, носити вам – не переносити. Аж поки вас самих не понесуть. Історія – це не гривні. Їх теоретично можна зібрати всі докупи в якомусь одному великому банку і розкласти усі за порядком зростання серій і номерів. З історичними фактами так неможливо. Там потужність множини значно вища, ніж актуальна і навіть потенційна нескінченість. Тих фактів, грубо кажучи, значно «більше», ніж чисел – і раціональних, і навіть ірраціональних.
Через це у кожного свій Ужгород і свій шлях широкий. Ужгород одного ужгородця не схожий на Ужгород іншого і взагалі не схожий ні на що інше в світі. Разом з тим Ужгород – це завжди Ужгород. Як сто доларів. Навіть більшою мірою, ніж сто доларів, бо ті все-таки поїдаються інфляцією, а Ужгород – ні. Пам’ятаєте, як Наполеон бовкнув у Єгипті: «Усе на світі боїться часу, і тільки час боїться пірамід»? Так от, Ужгорода боїться навіть інфляція. Вона приходить сюди дуже сторожко, на тиждень-другий пізніше, ніж до Києва, пару разів обов’язково відступає, перш ніж остаточно утвердитися.
Воно й не дивно, бо Ужгород – місто містичне. Його люто ненавидить міська влада і ще більше місцеві бізнесмени, а воно – всупереч! Городяни просто-таки надлюдськими зусиллями прагнуть перетворити своє місто у ведмежий закуток, а географія не дає того зробити. Здавалося би, вже усе доведено до ручки – гаси світло, зливай воду – та все одно приходить весна, а за нею літо. Як би ми не працювали натхненно і самовіддано на те, щоб усе скінчилося мідним тазом, життя все одно продовжується усупереч нашим ницим намаганням. В Ужгород, мабуть ,від самого початку було вмонтовано якийсь механізм протистояння майбутнім варварству і деструкції.
Місто живе, начхавши на всі порушені ним закони суспільного розвитку. Бо життя тут ґрунтується не на законах, а на тих таки уламках Ноєва ковчега, що спочивають глибоко в основі Замкової гори. Не дарма сучасну екранізацію біблійної легенди про Ноя крутили в Ужгороді добрий місяць при незмінно переповнених залах. Публіку невтримно тягло на це видовище. Підсвідомо усі відчували, що кіно про нас, про наше життя у вічній катастрофі, яка давно вже не сприймається як щось екстремальне, а навпаки – як буденна повсякденність, норма і стиль життя. Ужгородці – вроджені екстремали. Тільки такі і здатні тут вижити. Тому наші сайти перенасичені різною чорнухою – так ми заспокоюємо себе. Як діти, які люблять у темряві розповідати страшні історії. Зараз весь наш інформаційний простір – отакий дитячий трилер у нічному дортуарі.
Місто байдуже спостерігає собі усю ту нинішню нашу метушню з висоти своїх століть. Воно пережило вже стільки, що одним поколінням більше, одним менше – яка різниця! Тому наші оптимісти знають, що кращого за Ужгород нічого немає. Песимісти побоюються, що це справді так. Але і ті, й інші живуть тут, і нема на те ради. Як будуть жити і після нас – нічим не краще, але й не гірше. Бо в Ужгороді все тече, але нічого не змінюється – така природа вічності.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”