Місто художників
Щотижня у нас відбувається вернісаж, а то й кілька поспіль. У такі дні особливо гостро шкодуєш, що ти сам не живописець, не графік, не скульптор і навіть не фотограф. Бо Ужгород – дуже фотогенічне місто, звикле жити напоказ, максимально публічно. Воно різноманітне, кожний з його мікрорайонів не схожий на інший. Це цілий всесвіт у мініатюрі. Та якщо світ створено за шість днів, то на Ужгород пішло понад тисячу років, тому він вийшов значно складнішим і загадковішим.
Його творили десятки і десятки поколінь, сотні архітекторів ліпили його лик, використавши для того несусвітню кількість ордерів і стилів. Те, що вийшло, схоже одночасно на всі міста світу, на готову декорацію до будь-якого історичного блокбастеру чи інтерфейс для комп’ютерної гри.
Можна подумати, що це місто спеціально будувалося для живописців. Їх у нас справді багато – Закарпатська організація Спілки художників України одна з найбільших у державі. І жанр урбаністичного пейзажу тут у фаворі. Дивно, ужгородські художники їздять по цілій області, пишуть багато гірських і сільських пейзажів, але що стосується міст (їх в області одинадцять, кожне має свою специфіку), то їхніх «портретів» на порядки менше, ніж обласного центру. Всупереч своєму чоловічому імені, Ужгород дуже кокетливий. Він глибоко самозакоханий, але при цьому настільки щиро, безпосередньо, якось по-дитячому, що жоден художник не здатен не купитися, не заразитися цією аурою любові, котрою просякнутий буквально кожний куточок.
Звісно, Ужгород – місто контрастів, як і будь-яке інше на планеті. Але ужгородські пейзажі не про це. Це не зовсім реалізм. Якщо і реалізм, то магічний. Пейзажний Ужгород споріднений романному Петербургу Достоєвського, булгаковській Москві, грузинським містечкам Піросманішвілі чи Парижеві Дюма. І, звичайно, містам Маркеса, Кортасара, Боргеса, Амаду. Це місто-марення, місто-мрія, місто-міф. Кожний з таких пейзажів є автопортретом самого художника, викинутим на полотно із глибин його підсвідомості. Тому митці так люблять писати одне і те ж місце, показуючи його щораз зовсім іншим, ніж то було у колег. Вони змагаються, хто побачить це місто справжнім. У результаті не виграє ніхто. І водночас виграють усі. Бо зобразити Ужгород один в один просто неможливо – завжди щось лишається поза кадром.
Ці звивисті вулички ведуть кудись до самісіньких таємниць світобудови. Пагорби виходять настільки епічними, ніби під ними сховано головні пружини світової історії, а з їхніх вершин видно найдальші перспективи людства. Будинки нагадують то скриню Пандори, то будуар красуні, напханий любовними листами, косметикою і прикрасами, то злодійський вертеп, то музичну скриньку, то печеру Аладіна, то рицарський замок. У таких будинках готують не поливку чи лечо, а якісь відьомські зілля, еліксири і магічні трунки. Уж – то молочна річка у киселевих берегах, то молодильний потік, то Стікс, який стрімко вирвався на поверхню десь з боку Оноківців, аби знову сховатися під землю перед державним кордоном. Але поки він протікає містом, над ним витають душі тисяч і тисяч ужгородців – і мертвих, і живих, і ненароджених. Усіх, хто тут жив, любив, страждав, на щось сподівався, домагався перемог і терпів поразки, був щасливим або ж навпаки. Це вічна річка життя, яка маскується під щось просте і непоказне, і тільки художники відкривають світові її істинну душу. Мости через неї – втілення мрії про подолання дуалізму нашого світу, про досягнення єдності протилежностей, про тисячолітнє царство справедливості і гармонії. Все профанне на цих пейзажах набуває сакрального характеру. Що вже тоді казати про зображення ужгородських храмів! Вони відкриті у небеса, чи навіть є часточкою небес, яка спустилася на грішну землю.
Є міста, народжені павутинням-перехрестям, викинуті на берег морським прибоєм або ж викопані з глибоких шахт. Ужгород же народився із палітри. З тієї вселенської палітри, на яку природа та історія щедро вичавили всі можливі барви, змішали їх у чудернацький салат і з розмаху кинули на полотно. Десятки художників постійно повторюють той акт творіння, кожний в силу свого таланту і житейського досвіду. Перевершити, зрозуміло, не вдалося, оригінал так і лишається недосяжним еталоном. А все ж тепер маємо замість одного міста – сотні і сотні, кожне з яких цікаве по-своєму. Невпинно крутячись у руках митців, ужгородський калейдоскоп постійно демонструє нам все нові і нові орнаменти. І так буде допоки стоятиме цей світ.
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”
