Замок-пастка

Влітку ужгородський замок має шалений попит. Туристи штурмують його з таким самим завзяттям, як колись татари, турки, австрійці і наші власні опришки на чолі з Іваном Бецою. За вікову історію замок витримав цілу серію штурмів, аж поки граф Міклош Берчені не заходився перетворювати його із оборонної твердині на розкішний палац.

Правда, часи його правління були не обнадійливими. Три чи навіть чотири роки підряд виявились неврожайними. Люди мололи жолуді і кору, їли лободу. Потім взагалі спалахнула війна з австрійцями, які врешті-решт конфіскували замок і перетворили його на казарму. Але сам замок із тим не змирився і почав затято боротися з ворогами свого останнього графа – не на життя, а на смерть. Нові власники ламали собі в’язи, розбивалися геть на цілком рівному місці, труїлися чистою колодязною водою і навіть гинули від метеоритів, котрі як дурні падали саме на замкове подвір’я. Пояснити це все було неможливо, а пережити – тим паче. Перемога над замком виявилася Пірровою перемогою. Тепер переможці розуміли, що краще було би взагалі не зв’язуватися з цією чортівнею, але було вже пізно.

– Та зруйнуймо його до бісової мами! – запропонував якось черговий австрійський капітан цього замку після чергового похорону свого підлеглого. Похорони ті відбувалися з дивовижною регулярністю, немов за розкладом. І, чесно кажучи, вже усіх дістали. Бо ж, за місцевим християнським звичаєм, кожні похорони вінчалися комашнею. А то не просто поминки.

Вояки з місцевого гарнізону спершу позірно підтримали свого батька-командира, але потім стали його відраджувати. Ламати – не будувати, діло не хитре. Та це клятий замок – поки його не чіпають, тримається ще як благочестивий вегетаріанець і забирає по одному чоловікові раз на тиждень-другий. А якщо почати його руйнувати, то він точно оскаженіє і знищить усіх разом у кліп ока. Воно нам треба?!

Що таке стокгольмський синдром, у тому дикому столітті ще ніхто не відав. Але вояки переживали саме його: вони потрапили у повну психологічну залежність від свого мучителя. Будучи його заручниками, вони не могли нікуди звідси втекти, тому і покладалися лишень на щасливий випадок. А раптом цей терорист коли-небудь змінить гнів на милість!
Ха, наївні! Вони забули приказку, що серце не камінь. А коли повернути її навпаки, то виходить, що камінь не серце. Ні, кам’яний замок ніколи не зміниться, якщо вже відчув смак крові. Замок нагадував піранью.

Але всього того виявилося не досить. Цісарі вперто слали до замку все нових і нових вояків. З часом за замком закріпилася у війську така лиха слава, що сюди вже відправляли тільки найбільших шибайголів, котрих і так слід було приректи на смерть. Потрапити до Ужгорода – це була вірна дорога до пекла. Рідко хто витримував тут понад рік. Коли з кимсь довго не траплялося нічого екстраординарного, він просто божеволів від очікування, оскільки чекати на загибель, що прийде невідомо коли, це значно страшніше, ніж відразу заглянути їй у вічі. Замок просто струменів ароматами сірки і паленого м’яса. Врешті-решт серед напівпритомного від приреченості гарнізону не могло не знайтися бодай одного вояка, який би не підпалив усе це до біса. У пожежі звинуватили місцеву бабу-віщунку і спалили її у замковому рові. Проте замкова церква, де колись прийняли Ужгородську церковну унію, так більше ніколи і не відбудовувалася, зберігся лише її фундамент. А вояки і далі продовжували мерти, як мухи під помахом містичної мухобійки.

Лише після того, як сповнений нечисті замок викосив більше цісарських вояків, аніж їх гинуло у деяких битвах чи навіть цілих походах, прокляту будівлю вирішили віддати святим отцям. Ну а якщо навіть вони не справляться… Коротше, є ще порох у віденських порохівницях. Але це вже на крайній випадок. Спершу спробували затулитися живим щитом.

Отці теж почувалися там не надто затишно. Замок освятили водою, обкурили ладаном, але то не надто допомогло. Біси-спокусники являлися отцям ледве не щоночі. Піти звідси було неможливо, перетворити це на монастир – тим більше. Тому клин вирішили вибивати клином – і перетворили замок на духовну семінарію. Оце було єдино правильне рішення. Бо там, де поселяються семінаристи, не витримують навіть чорти. До перших же екзаменів уся демонологія злиняла звідси світ за очі, бо виявилося, що перед цими дітваками навіть вона сама – тільки дитяча забавка.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”