Босоніж від Ужгорода до Харкова
Свою подорож Юрій Онисько та Іван Регаліс розпочали саме із Закарпаття. Хлопці планують пройти 2080 кілометрів до Харкова босоніж. Вони не беруть з собою грошей чи їжі, а лише паспорти, телефони і камеру.
Проект “Prostoboso” стартував в Ужгороді 9 липня. Відоді хлопці вже відвідали декілька закарпатських локацій і поділилися враженнями про них.
День 1.
Сьогодні просто неймовірний день. Ми прокинулись у Володі та Ані в Ужгороді. Наталка організувала зустріч з Алісою, Микитою та Орхідеєю, а потім продовжила з нами рух. Трохи боса, а трохи взута.
В Циганівцях ми сховались від дощу до Павла з Марією, які пригощали нас домашнім вином та смаколиками. Марія працює в обласній адміністрації і вже знає про “Вишиваний Шлях”. І навіть контактувала з Катею. Її дівоче прізвище – Онисько. Тож у нас зразу декілька точок дотику.
Ми втрьох дійшли до села Верхнє Солотвино, коли сонечко сідало. Вже стемніло, а нас ніхто не хотів пускати переночувати. Дівчата-підлітки перейнялись нашим питанням і спочатку безрезультатно домовлялись з дядьком Джіма, а потім таки домовились з тьотьою Галею.
З нас трьох найважче йшлося мені. Якісь занадто чутливі чи то розніжені стопи. Наталя добре трималася, а згодом взулася. Юрко своєю впевненою ходою надихав рухатись далі.
Не уявляю, що має статись із стопами, щоб змогти пройти 2080 км. Сьогодні ми пройшли 14 км.
Не боїмося тепер дощу. У Циганівцях перечекали грозу і познайомились з чудовою сім’єю. Серед усіх дахів Юрко випадково обрав їхній.
Коли питають, куди йдемо – кажемо на Харків, люди дивуються. А от Марія і Павло зацікавились проектом.
Це перші добродії, які благословили наш шлях. Дали в дорогу пакет з їжею.
Але найприємніше було розмовляти з такими цікавими людьми. Поки спілкувались – стало сонячно і тепло. Зробили фото напам’ять і багато сміялись.
Сьогодні доходимо до Середнього, бажаємо усім невипадкових випадковостей.
Сніданок у Верхнє Солотвино. Тьотя Галя, в якої ми ночували виявилась надзвичайно доброю жінкою. За її словами, вона пустила б заночувати і цигана, ніколи б нікого не лишила спати на вулиці.
Еріка і Наталя, які нам допомогли знайти нічліг – принесли зранку щей їжу. Коли ми ввімкнули камеру для запису відео – дівчата засоромились, і утекли до хати.
Тьотя Галя сказала, що її вже показували по телевізорі, якось не пощастило, і її спіймали за продажем первоцвітів, які занесені в Червону книгу.
Тьотя Галя живе не так заможно, у неї помер чоловік і син. Вона часто їх згадує, і за ними сумує. Її дочка віддалась у інше село, але скоро у тьоті Галі з’явиться внук.
Дійшли висновку, що впустити наніч мандрівників – може далеко не кожен. Люди зазвичай відповідали, що у них немає місця, але швидше за все не було до нас довіри.
Ми виходили вранці з подвір’я тьоті Галі, виспані і ситі, хотіли якось віддячити за такий теплий прийом, тьотя Галя попросила за неї помолитись.
День 2.
Пройшли всього 11 км. Зрозуміли, що рухатись у спеку по асфальті неможливо. Ввечері дійшли до с. Вовкове, де почали пошуки місця для нашої ночівлі. Біля магазину було багато людей, але отримали лише кільку, хліб та помідори та крики п’яної Маші, що ми аферисти. Після багатьох марних спроб в селі натрапили на пані Марію і домовились про місце в пиливні (там зберігають сіно для худоби).
День 3.
Прокинулись після 5 ранку в пиливні. Повитягували сіно із волосся, поснідали та відправились в дорогу. Господарі дали нам в дорогу 1.5 л молока!
Зранку йти класно, асфальт не пече – набрали високий темп! Вирішили обід провести в селі Ракушино. О першій асфальт розігрівся неймовірно, ледь-ледь доплентались до магазину в центрі! Іван йшов попід парканами, аби лиш натрапити на тінь якогось дерева чи негарячу поверхню. В магазині обміняли кільку на квасолю. По дорозі їли яблука, тому молоко було пити небезпечно. У Івана з’явилась геніальна ідея – обміняти в селі молоко на їжу. Ніхто не погоджувався, а от файний цимбор Іван Крафчик забрав нас до себе, почастував справжньою русинською кухнею і створив для нас прекрасну обідню атмосферу. Після того як спала спека, пішли в с. Клячаново, де живе друг Івана – Сашко. За день пройшли рекордні 27 км. Останні кілометри були героїчними. Душ трішки відновив наші сили, повечеряли і попадали спати. Перед сном я підлатав ноги Івана – з’явилось багато пухирів, протягнув нитки голкою в найнатертіші місця(народний метод). Іван тримався мужньо, навіть не плакав. Як то воно буде далі…
Слідкувати за подальшими історіями мандрівників-відчайдухів можна на їх сторінці у Фейсбуці.