Ужгородська містерія
Cто років тому, з лютого по грудень 1916 року тривала Верденська м’ясорубка – найбільша битва Першої світової війни, 2,5 млн учасників. А одночасно з нею вирувало ще кілька, в яких билися тодішні ужгородці. Вони перемололи ХІХ століття на цілковитий фарш, з якого потім було зліплено ХХ. Може тому згадалася така історія.
Покохав якось сильно наш хлопець дівчину, а та – його. Ішло вже до весілля, аж тут цісар зачепився із сусідами. Слово за слово, куля за кулю – і почалася війна на цілий світ. Забрали й Івана до війська. Воював він чесно-благородно, не раз головою ризикував. Тож заслужив врешті-решт на відпустку. От тільки наречена його на той час померла від пошесті, яка лютувала усюди – і на фронті, й у тилу. Дізнався Іван про те – весь світ йому почорнів, а війна рідною мамкою здалася.
Пішов Іван з горя до ресторану. Зазвичай той заклад був найбільш людним у місті, бо кожний мав свою причину втопити щось у вині. Здавалося, усе громадське життя міста зійшлося до цієї розкішної зали з білою мушлею естради, з якої грав маленький оркестр. Щоправда, відвідувачі ніколи не сходилися у думці, що саме виконують музиканти, бо кожному вчувалася якась власна мелодія. Інколи через те навіть билися, проти оркестранти і самі не могли пояснити, що вони грають. А от того вечору клієнтів чомусь і не було. Сів Іван сам-один посеред зали, раз випив – нічого, другий – нічого, а після третього дивиться – за сусіднім столиком сидить якась дівчина. Щось є у ній таке знайоме, ніби вже десь бачив її, когось нагадує. Скидається трохи на його наречену. Та ні, не трохи, а таких добряче. Може, то вона сама і є. Аж таки не може – якраз вона! Саме така, якою він колись побачив її уперше. Сидить і всміхається. Та де там всміхається – сміється до нього. Івана наче втиснуло у стілець – рукою-ногою не поворухнути. Мусила вона озватися до нього – тільки тоді ступор минув. Пересів він до неї, своїм очам не вірячи, торкнувся – жива-живісінька. А як випила із ним, то останні сумніви зникли.
-Дурнику, хіба я можу померти допоки ми з тобою не побачимось?! То лиш мара на всіх найшла. Санітари переплутали ліжка, то й поховали сусідку під моїм іменем. Ми там усі на одне лице вже були. А я оце тільки нині до тями прийшла, дізналась про тебе і зразу сюди. Бо так скучила за тобою. І за танцями.
І кружляло їх від Карпат до Адріатики, від Дунаю до Гібралтару, від Барселони до Ашкелону, він Піренеїв до Альп, від землі до неба, тільки ресторанні музики встигали підігрувати їм. І не було вже часу, усе злилося в одну мить, котра увібрала в себе обидва їхні життя, і стали вони одним цілим. І бачили вони з неба усе своє майбутнє життя – довге до самої нескінченості. Бо війна незабаром скінчилася. І хоч мир був дуже непевним, вони на те не зважали, бо вони вже давно не зважали ні на що навколо. І жили вони довго і щасливо у колі своїх нащадків, а перед будиночком своїм насадили цілий розаріум.
А на п’ятдесятиріччя свого весілля прийшли вони у той самий ресторан, сіли за ті самі два столики, Іван розлив у келихи таке саме вино, як тоді. Тільки цоркнулися вони, а її келих – як вибухне! І все вино на скатертину, а трохи – на її плаття. Побігла вона у дамську кімнату замити пляму. Навколо Івана офіціанти метушаться, міняють усе, ніхто не може зрозуміти, з якого то дива. Аж чверть години минуло, півгодини, година. Пішов він її шукати, а її і слід простиг. Кинувся він додому, а там на нього усі дивляться, мов на навіженого. Усього годину як вийшов, а вже таке собі нафантазував! Переконують, що днями поховали саме її, а не якусь сусідку, що не могли її сплутати. Та Іван затявся, наче збожеволів.
Робити нічого – мусили розрити могилу. Розрили, а вона там як жива. І плями від вина. І в руці троянда, а від неї аромат – ніби щойно зірвана. Як побачив те парубок, так і впав бездиханним. Спробували повернути його до тями – та де там! Так і поховали – із щасливою усмішкою на устах.
А невдовзі помер і цісар. Написали, що від простуди. Але судячи з ледь вловимої посмішки, він теж пішов за своєю Сісі, з чиєю смертю так і не змирився упродовж стількох років. Наступний молодий цісар війну програв. Бо все менше солдатів поверталося з відпустки…
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”