Ужгородський липень

Набережна Незалежності зараз іменинниця. Прийшов місяць її кілометрових липових насаджень. Причому не тільки через назву місяця: зараз це ще й одне з найкомфортніших місць в Ужгороді. Насаджені з двох боків дерева створюють тінистий тунель, та й свіжість з боку річки далеко не зайва. Тому усі лавиці, як правило, зайняті від світанку до смеркання. А то й пізніше. Схоже, що хтось на них навіть ночує.

Правда, неймовірна спека, від якої люди вже дерлися на стіни, нарешті змінилася прохолодою і дощиками. Наступними тижнями обіцяють продовження чогось подібного. Базари перепов-нені. Достроково з’явилися кавуни. Хоча традиційних овочів відносно небагато, тому ціни на них тримаються солідні. Розпродати усе за такими цінами не встигають, тож врешті-решт «втомлений» товар знецінюють і продають вже за адекватніші гроші.

Усюди триває бурхливе будівництво. Ті, хто мають гроші, намагаються якомога швидше позбутися їх і вкласти у нерухомість. Тому все, що тільки можна, ремонтується, а де ще є вільні ділянки – забудовується. Інша справа, що продати збудоване житло – не так просто. Ціни на житло падають, бо багато хто виїжджає з Ужгорода, в тому числі за кордон. Там свої проблеми, але стабільності більше, ніж у нас – давно усталені правила гри, чіткий порядок, захист з боку держави, зокрема поліції, про який тут забули. Отже, Ужгороду вимальовується перспектива стати містом красивих палаців з мінімумом мешканців. Є у цьому щось фантасмагоричне – така собі казка про місто, яке стало настільки красивим, що городяни повважали себе негідними тут жити і забралися геть. До цього, звісно, дуже далеко, але тенденція існує.

У центрі кидаються у вічі групи екскурсантів. Наш повсякденний зоопарк викликає у них бурхливі емоції. Ужгород справді не схожий на жодне інше місто в Україні. Тут вже практично не лишилося промисловості. Автомобілів більше, ніж людей, причому ретро-моделі переважають над сучасними. Так що місто нагадує автомобільний музей просто неба. Центр нагадує туристам химерний лабіринт із несподіваними переходами догори і донизу. Два музеї на Замковій горі постійно забиті. Розбирають і сувеніри, хоча вони примітивні – далі нікуди.

Нарешті ожили численні тераси по всьому містові. Навіть з’явилися нові. Публіки на них, щоправда, небагато, але є. З одного боку, не так вже там і затишно – посеред людського моря. З іншого – задуха, яку цілком подолати не можуть навіть короткі дощі, примушує людей пити усе, що тече. Та й життя влітку ліниве, неповоротке, постійно провокує десь зависнути. Ділова і культурна активність згорнулися майже до нуля. Ужгородці стали відчутно біднішими. Покупців у магазинах все менше. Навіть ті, хто заходить – в основному просто дивляться.

Парадоксально, але чим менше у людей реальних справ, тим більше вони їздять на автобусах. Міський транспорт переповнений. Ходить так собі, але дочекатися можна. Усередині – неповторний мікроклімат. Такі собі лазні на колесах. Від протягів так і не стає свіжіше – просто починаєш кашляти, але піт все одно ллється. У кафе ставлять кондиціонери, зате й відразу накидаються на тебе, як на ворога народу, аби не забував зачиняти двері.

Середовище ужгородців на вигляд різко постаршало. Зникла молодь, бо студенти роз’їхалися на практику чи й взагалі на канікули, а напливу абітурієнтів зараз теж немає – уперше документи на вступ приймають тільки через Інтернет. Поки кількість заяв до університету понад 10 тисяч, але кожний може подавати одночасно у кілька вузів, тож побачимо у серпні, скільки заявників з тих тисяч обере саме наш університет. Іногородні обирають не так вуз, як місто, де провести п’ять років. Для ужгородців особливого вибору немає: або взагалі за кордон, або під крилом у батьків. Колись тут училася молодь з усього Закарпаття, приїжджали і з інших областей. Зараз відсоток ужгородців серед студентів став максимальним. Аби привабити додаткових іногородніх, потрібні нові гуртожитки, але їх будівництво поки мало реальне.

А так життя продовжується. Ужгород знав і скрутніші періоди в своїй історії, тож нинішній ще – куди не йшло. Городяни, навпаки, загартовуються і стають більш витривалими до ударів долі. Правда, менше посміхаються, але то справа наживна. Поки вистачає і посмішок від сонця, яке не посміхається, а просто регоче згори.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”