Психолог із Мукачева їздила на Схід заліковувати бійцям душевні рани
Мукачівка Наталія Цезар – волонтер та прийомна мама двох дівчат. Жінка надавала психологічну допомогу багатьом бійцям як у Мукачівському шпиталі, та і на Сході держави… Наразі вона, лікар за фахом, здобуває другу вищу освіту в Києві за спеціальністю «Психологічне консультування і капеланське служіння в кризових ситуаціях» і готується до нового витка як у житті, так і в питанні допомоги бійцям. Тож наша з нею розмова і про дітей, і про солдатів, і про життя…
-Пані Наталю, Ви виховали двох дівчат, яких удочерили… Розкажіть щось про них, скільки їм зараз років?
-Заради дітей я змінила столицю на Закарпаття. Фактично я раніше жила і працювала у Києві, але у 2007 році оселилася в Мукачеві. Старшу взяла до себе у підлітковому віці. Оскільки одразу не змогла оформити документи, а дівчинка мешкала в Закарпатті, перебралася сюди й сама. Зараз їй уже 25 років. Вона вчиться в Угорщині. Молодша – також самостійна, живе в Мукачеві, їй 24 роки.
-Чи допомагали Ви іншим дітям?
-Так. Я з ними працюю завжди. Моїми підопічними є переважно діти від трьох років до… будь-якого віку… навіть пенсіонери. Це стосується психологічної роботи. Але, крім того, коли я працювала в Мукачівському інтернаті, помітила там компю’терний клас. Тож захотілося запровадити якісь новації, зробити адаптацію дітей до життя більш легкою. Тому в мене майнула думка звернутися за поміччю до свого колишнього керівництва у Києві. Мене, звісно, вислухали, але протягом певного часу допомоги не було… однак якось мені зателефонували і запропонували зустрітися з добродійниками зі США, які могли посприяти вирішенню мого питання. І справді, американці допомогли. Тож приємно, що вдалося зробити дещо корисне зробити для покинутих діток.
-А як щодо волонтерства?
-Усе почалося з Майдану. Я була там з моменту розстрілу Небесної Сотні… потім їздила аж до травня. А далі почалася війна і я зрозуміла, що моя психологічна допомога потрібна в іншому місці. Так почала працювати з бійцями. Психологи, між іншим, об’єдналися в громадську організацію «Асоціація фахівців з подолання наслідків психотравмуючих подій». Наголошу, що до війни ніхто з нас не був готовим… хто хотів щось знати, їздив на курси, семінари… у тому числі і я. Організували ми роботу і в Закарпатті. Спочатку я працювала у Мукачівському військовому шпиталі… як волонтер… До речі, у питання підтримки військових, на жаль, закарпатці досить пасивні. Далеко активнішими є кияни, мешканці східних регіонів, у тому числі – дніпропетровці. Допомагали і прикордонному загону, і стройбату, і 128—й бригаді. Відтак я почала їздити і в міста, де проходили обстріли. Допомагала і мирному населенню, і воїнам. Останні рази була в березні і в серпні.
-А чи плануєте ще відновити поїздки в зону АТО?
-Так. Після закінчення навчання. А наразі військовим надаю консультації безкоштовно… де б я не була.
-Що ж, успіхів Вам у всьому і хай все задумане неодмінно здійсниться.
Розмовляла Марія УЖАНСЬКА, zakarpatpost.net
