Владика Феодор. Чи буває коли-небудь архієрей «самотньою» людиною

Десять «ювілейних» питань архієрею: «Жити з Богом, дихати Ним та служити Йому є головною ціллю кожного на шляху хрестоносіння»

4 листопада керуючому Мукачівською єпархією, Високопреосвященнішому Феодору, архієпископу Мукачівському і Ужгородському виповнилося 50 років
Людський дух, тіло і служіння Йому – Богу… Людина і Бог! Одвічна дилема розуму, віри, інтуїції, інтелекту і логіки… Проте ця дилема розбивається вщент, коли в силу вступає віра не як категорія «впевненості» в існуванні Творця, а як категорія «вірності» Йому. Це на 360° міняє все сприйняття всесвіту.
У свої 50 владика Феодор – це унікальний, «живий», «співпереживаючий», «простий», «досяжний», «відвертий» і дуже добрий архієрей. Наш архієрей не кабінетний адміністратор чи можновладний керманич. Він передусім сам є там і в тих обставинах, які потрібно вирішувати і творити.
Майже щодня, по своєму послуху, приходиться бути біля нього, бути в «його шкурі», а часто і в – «голові», щоб жити разом з ним його думками, ідеями, біллю, переживаннями… Те, яким ми бачимо перед собою владику – це лише фізіологічний зовнішній портрет людини. Часто за цим портретом є «інша», внутрішня людина. Часто, як і всі ми, це людина зі своєю біллю, думками і баченням, які назавжди залишаться в серці лише цієї людини. Так влаштовані ми – люди.
«Інаковість» від інших у владиці Феодорі полягає в його якомусь незвичному, (я б сказав навіть «дивному») погляді на людей, обставини. Коли с постерігаєш за його думками, вчинками, рішеннями, іноді спочатку у єстві бурлить «протест» чи навіть «обурення» щодо якогось його вчинку, а з часом дивуєшся мудрості з якою все вирішується. Чому? Як? Звідки? На ці всі питання можна отримати відповідь, прочитавши цілком нарис про нашого святителя, проте зараз давайте ще раз поспілкуємося з владикою на теми, які, сподіваємося, всім нам будуть близькими і «живими». На теми, які сподіваємося допоможуть нам подивитися на «ще одного», «іншого» архієпископа Феодора.
У рік ювілею ми вирішили задати владиці десять нестандартних питань з повсякденного буття.
– Владико, що повинен робити і зробити священнослужитель, щоб людська «природа болю» була вгамована?
– Відповідь на це питання криється в назві книги преподобного Паісія Афонського «Коли чужий біль стає своїм». Це звичайно важко, але зменшити або знищити біль можна тільки співчуттям та безпосередньою участю в несінні хреста ближньої людини. Це не теорія! Це практичне виконання заповіді, даної Христом. Той, хто відчув та переніс біль, знає, як це важко і легко водночас. Особливо це відчутно, коли усвідомлюєш, що біль забирає не людина, а саме Христос. Премудрий Омар Хайям одного разу сказав: «Ніколи не кажи Богу, що в тебе є проблеми, краще скажи проблемі, що в тебе є Бог».
– У Вашій особистій інтерпретації і світосприйнятті словосполучення «Жива Церква» – це…?
– Найголовніше – це служіння та участь в літургії. Пригадується відповідь митрополита Миколая (Ярушевича). На запитання, як Ви можете проповідувати в країні з войовничим атеїзмом, він відповів: «Ми служимо літургію». Без літургійного життя нема Церкви. Без Євхаристії немає живого спілкування з Богом.
– Коли людина втрачає свій особистий «центр» життя і всесвіту, як його відреставрувати в собі?
– Шукати порятунку у людей часто є обманом. Треба зробити все, щоб Христос знайшов нас. А для цього портрібно просто мати намір, бажати Його і повірити Йому. В такому стані реставрації людини, про який йде мова, не завжди допоможуть аргументовані переконання. Потрібно просто, наприклад, зайти в храм і в тиші постояти перед іконою Спасителя. Думаю, людина вийде з храму з                                                        інакшими думками.
– Які слова Ви говорите молодим священнослужителям в момент їхнього висвячення в сан священика?
– Вони не завжди однакові. Це дуже особисте, кожного інше. В декількох словах хочеться донести ставленику, що буде звершуватися в момент хіротонії.
Залог, який вручається новопоставленому священику, є не особлива церковна святиня, не містичний образ, а істине Тіло Христа Спасителя. А це вже страшно! Ставленик повинен усвідомлювати, у яку область він вступає і на який хрест має зійти у своєму житті. Єдина втіха, що благодать «Немощная врачующая і оскудевающая восполняющая».
– Чи буває коли-небудь архієрей «самотньою» людиною?
– Дуже часто. Навіть серед великої кількості оточуючих людей. Колись архієпископ Мукачівський і Ужгородський Євфімій (Шутак) сказав, що «архієрейство – це удел самотності». Але це в розумінні людському. В духовному сенсі архієрей має можливість (як ніхто) насолоджуватися самотністю.
– Чому часто говорять, що Божественна літургія ніколи не буває однаковою?
– Здається, це залежить від стану серця того, хто співслужить Христу. По уставному змісту літургії абсолютно однакові. По духовному – завжди різні. Все залежить від підготовки священика до священнодії та від людей, які приймають участь в богослужінні. Буває прикро, коли ієрей промовляє «со страхом Божим і вірою приступіте», а ніхто не приступає.
– Зовнішнє і внутрішнє: як людині не загубити у своєму житті Христа?
– Є один принцип: для чистого все чисте! Для того, хто пізнав Христа, всі світлі, всі добрі, всі чисті. Пізнати Христа можна не завжди виконанням букви закону, зовнішньої букви закону, а виконанням головного закону Бога, який йменується любов’ю. Є в Євангелії слова, які всі знають напам’ять, але не вникають в їхній зміст – «Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, того полюбить Отець Мій; і Я полюблю його і явлюся йому Сам» (Ін. 14, 21). Зверніть увагу на глибину цього простого, але фундаментального євангельського одкровення.
– Ви є спостережлива людина. Яка найголовніша мить, на яку Ви звертаєте увагу у своїх баченнях?
– На тишу. У фізичному та духовному сенсі цього явища. Дуже часто спостерігаю, що тиша має звуки. Звуки, які може спіймати тільки серце. Найкращий час – це час, проведений у самотності під час слухання «тиші». Це дуже значимо в житті. А тиша в душі – це найблагодатніший стан. Тишу навіть можна слухати посеред багатолюддя. Рекомендую, коли людина буває наодинці, послухати її.
– Одне із Ваших життєвих кредо: «Ніколи нічого не боятися»! В чому людям шукати секрет сміливості в житті?
– Ніхто ніколи не може людині причинити зла, якщо вона сама своїм життям та діями не буде причиною цього зла. Фактом є те, що будь-яке випробовування завжди йде на користь людині. А, випробовування у вірі – є стержнем нашого духовного становлення. В питаннях віри не допустимі жодні компроміси, тому що Господь ніколи не залишить тих, хто ревно сповідує Його святе Ім’я. Одним із парадоксів Християнства є те, що страждати за Христа завжди є радістю. Жити з Ним, дихати Ним та служити Йому є головною ціллю кожного, хто став на шлях хрестоносіння, віри і служіння Йому. Можна допустити компроміси в повсякденному житті, у людських відносинах, проте не у вірі. Все скоро минає, кожен з нас стане перед лицем Божим. І в цьому контексті за мить стають марними всі зовнішні клопоти та вщент розсипаються суєтні бажання нашого серця. Тоді залишаться: тверде сповідування віри, добрі справи, покаяння, милість, жертовність, сповідництво і це все розчинене та покрите Христовою любов’ю. А пізнати любов можна тільки стоячи у підніжжя Хреста, якого потрібно безстрашно сповідувати в житті не словами, а дієвим серцебиттям та відповідними вчинками. Призиваю всіх без страху і боязні відкрито жити з Христом в Його єдиній спасительній Церкві Христовій, православно сповідуючи Його святе Ім’я.
– Про що потрібно розмовляти з Богом в першу чергу?
– Бути вдячним Богу за всі Його благодіяння. Напевно – це перше, що повинне лунати в молитві до Свого Творця. Святі навчають, що людина з вдячним серцем ніколи ні в чому не має потреби. Якщо об’єктивно підійти до аналізу нашого життя, то 95% ми маємо благодіянь Божих, а 5% – випробовування та скорботи. Ось і пропорція в молитві: 95 відсотків вдячності, а 5% – помилуй, спаси, допоможи…
Олександр МОНИЧ, газета “НЕДІЛЯ”, ексклюзивно для zakarpatpost.net